Зоря Барнарда

Зоря Барнарда

Зміна розташування зорі Барнарда на фоні інших зір (1985—2005 роки)
Дані спостереження Епоха J2000.0
Сузір’я	Змієносець
Пряме піднесення	17^h 57^m 48.5^s[1]
Схилення	+04° 41′ 36″[1]
Видима зоряна величина (V)	9.54 [2]
Характеристики
Спектральний клас	M4.0V
Показник кольору (B−V)
Показник кольору (U−B)
Тип змінності	Змінна типу BY Дракона[1]
Астрометрія
Променева швидкість (Rv)	-120,2 км/c
Власний рух (μ)	Пр.сх.: -798,58±1,72 мас/р Схил.: 10328,12±1,22 мас/р
Паралакс (π)	538.41 ± 1.41 мас
Відстань	6.06 ± 0.02 св. р. (1.857 ± 0.005 пк)
Абсолютна зоряна величина (MV)
Фізичні характеристики
Маса	0,17 M☉
Радіус	0,15—0,20 R☉
Світність	0,00346 L☉
Ефективна температура	3100 K
Металічність	10-32% [3]
Обертання	130,4 доби
Вік	11—12 млрд. років
Інші позначення
BD+04°3561a, GCTP 4098.00, Gl 140-024, GJ 699, HIP 87937, LFT 1385, LHS 57, LTT 15309, Munich 15040, V2500 Ophiuchi
Посилання
SIMBAD	дані для Barnard_star

Зоря Барнарда — зоря у сузір'ї Змієносця. Зорю також називають летючою[4], оскільки її власний рух — найбільший серед усіх зір (10,36" на рік[1]). За 180 років вона пересувається на величину діаметра Місяця[4]. Для порівняння, Арктур долає такий же шлях за 800 років.
Зорю не видно неозброєним оком (видима зоряна величина — 9,54^m у фільтрі V[2][1]). Зоря Барнарда — одна з найближчих до Сонця, відстань до неї — 1,83 пк (близько 6 св. р., наразі ближче перебувають лише зорі системи α Центавра). Зоря наближається до Сонця й приблизно через 8–10 тисяч років наблизиться на мінімальну відстань 3,8 св. р.[3].

Зоря названа на честь Е. Е. Барнарда, американського астронома, який у 1916 році виміряв її власний рух відносно Сонця. Раніше зоря з'являлася на фотопластинках Гарвардського університету в 1888 і 1890 роках[4][5].

Зоря Барнарда належить до найбільш вивчених червоних карликів завдяки своїй близькості та сприятливому для спостережень розташуванню поблизу небесного екватора[6]. Історично дослідження зорі Барнарда були зосереджені на вимірюванні її зоряних характеристик, астрометрії, а також уточненні меж можливої планетної системи. Хоча Зоря Барнарда давня, вона все ще переживає зоряні спалахи, один з яких спостерігався в 1998 році[7].

У зорі підозрювали наявність супутників або екзопланет, але єдиної думки серед астрономів не було[4]. 2018 року група астрономів із Європейської південної обсерваторії опублікувала повідомлення про відкриття кандидата в екзопланети — Барнарда b або GJ 700 b. Імовірно, екзопланета належить до класу надземель: її маса щонайменше у 3,2 раза перевищує масу Землі, вона обертається навколо своєї зорі з періодом близько 233 діб. Хоча екзопланета розташована ближче до своєї зорі, ніж Земля до Сонця (0,4 а.о.), вона отримує лише 2 % тієї енергії, що потрапляє на Землю від Сонця[8][9].

Найменування

У 2016 році Міжнародний астрономічний союз організував Робочу групу з назв зір (Working Group on Stars Name, WGSN) для каталогізації та стандартизації власних назв зір. WGSN затвердила назву «Зоря Барнарда» для цієї зорі 1 лютого 2017 року, і тепер вона включена до Списку затверджених зоряних назв МАС[10][11].

Спостереження

Від моменту свого відкриття Зоря Барнарда є об'єктом інтенсивних наукових досліджень. Ця зоря є однією з перших, в якої, як вважалося, можуть існувати планети. Ще в 1970-х роках наукові дослідження вказували на можливість наявності газових гігантів у її складі, проте серед астрономів не було консенсусу. 2018 року вчені вимірили радіальний рух зорі і припустили наявність суперземлі, яку назвали GJ 700 b. Згідно з розрахунками, її розмір перевищує Землю в 3,2 раза. Однак подальші спостереження спростували цю ідею, вказавши на те, що радіальні коливання були викликані спалахами зорі, а не планетою[12].

Нещодавні дослідження підтвердили відсутність найближчих або потенційно придатних для життя планет у системі Зорі Барнарда, розмір яких перевищує 70 % розміру Землі. Навіть якщо ця зоря не є потенційним місцем для інопланетного життя, вчені продовжують приділяти їй увагу. Застосовуючи П'ятсотметровий апертурний сферичний телескоп (FAST), вчені досліджували вузькосмугове радіовипромінювання, яке могло б свідчити про існування інопланетної цивілізації. Особливий акцент був зроблений на сигналах, які могли б надходити від гіпотетичної планети Барнарда b, враховуючи доплерівські зсуви через відносний рух зорі та Землі. Дослідження не дало підтверджень існування інопланетного сигналу, але воно було важливим етапом випробування можливостей FAST[12]. Майбутні дослідження, які спрямовані на зорі з уже підтвердженими планетами в придатних для життя зонах, можуть мати більше шансів на успіх та привести до важливих відкриттів у пошуках іншого розумного життя в космосі[12].

Основні характеристики

Зоря Барнарда — червоний карлик спектрального класу M4[7]. Це зоря малої маси, що належить до головної послідовності, червоний колір якої зумовлений низькою температурою поверхні. Зоря класифікується як змінна типу BY Draconis, яка характеризується наявністю плям на фотосфері, що періодично з'являються, коли зоря обертається. Зміна яскравості зорі Барнарда становить 0,02^m із періодом 130 днів, який відповідає періоду обертання зорі[8][13].

Яскравість

Доусон і Де Робертіс (2004) отримали значення потоку випромінювання зорі шляхом інтегрування розподілу випромінювання на різних довжинах хвиль. Отримане значення становить (3,30±0,16)×10^−11 Вт/м²[14]. Із потоку випромінювання та відстані, визначеної за допомогою паралакса, можна отримати світність зорі, яка становить (3,46±0,17)×10^−3 L_⊙. Це означає, що зоря Барнарда майже у 300 разів тьмяніша ніж Сонце[14]. Якби вона була розташована на такій же відстані, що й Земля, від Сонця, вона виглядала б лише у 100 разів яскравішою за повний місяць, що можна порівняти з яскравістю Сонця, яке видно з відстані 80 астрономічних одиниць.

Випромінювання зорі Барнарда, розподіляється нерівномірно між різними довжинами хвиль. Через низьку температуру зоря випромінює найбільшу частину своєї енергії в інфрачервоному діапазоні: у фільтрі U її видима зоряна величина становить 12.4^m, а в фільтрі K— 4.5^m[15]. Це означає, що якби людське око було чутливим до інфрачервоного випромінювання, зорю було б видно неозброєним оком.

Радіус

Зоря Барнарда перебуває досить близько, щоб її діаметр можна було безпосередньо виміряти за допомогою інтерферометричних методів. Лейн та ін. (2001) використовували інтерферометр Паломарської обсерваторії для вимірювання діаметра п'яти зір малої маси, включно із зорею Барнарда. Встановлено, що її кутовий діаметр становить 0,987 mas, що скоригували до 1,026 mas, щоб врахувати явище потемніння до краю. На відстані, розрахованій за допомогою даних з місії Гіппаркос, це відповідає радіусу 0,201 R_☉[16]. Ségransan та ін. (2003) виміряли діаметр чотирьох червоних карликів, включно зі зорею Барнарда, використовуючи інтерферометр Дуже Великого Телескопа. Вони отримали кутовий діаметр 1,004 mas, що відповідає 0,196 R_☉[17]. Таким чином, два вимірювання достатньо близькі одне до одного, щоб можна було ствердити, що радіус зорі становить приблизно 0,2 R_☉. Це радіус, який майже вдвічі перевищує радіус Юпітера, що відповідає тенденції коричневих карликів і маломасивних зір мати схожі розміри.

Температура

З абсолютної яскравості зорі та її радіуса можна отримати температуру її поверхні. Доусон і Де Робертіс (2004) використали розраховану ними абсолютну світність і радіус 0,2 R_⊙ та отримали температуру 3134±102 K[14]. Це вимірювання добре узгоджується з результатами, отриманими спектроскопічними методами. Наприклад, Берріман та ін. (1992) повідомляють про температуру 3150 K[18] — цей результат перебуває в межах значень, визначених Доусоном і Де Робертісом (2004). Натомість Рохас-Аяла та ін. (2012) отримали значення 3266 ± 29 К[19]; однак похибка враховує лише вимірювання яскравості зорі в діапазоні K, а не будь-які систематичні помилки. Якщо їх також взяти до уваги, діапазон значень, визначений Доусоном і Де Робертісом (2004), збігається з діапазоном Рохас-Аяли та ін. (2012). Етьєн Артіго та ін. (2018) шляхом усереднення оцінок кількох досліджень за останні 10–15 років приймають для дослідження радіальної швидкості середню температуру 3200 К[20].

Маса

Якби виявили об'єкт, що обертається навколо зорі Барнарда, її масу можна було б визначити з надзвичайною точністю. Цього поки не сталося, але масу зорі все ще можна оцінити за допомогою співвідношення маси та світності. Однак існують різні версії цього зв'язку для червоних карликів, тому результати можуть відрізнятися залежно від прийнятої моделі. Виміряно кілька значень маси зорі Барнарда, що перебувають у діапазоні від 0,14 до 0,17 M_☉. Наприклад, Джампапа та ін. (1996)[21], які використовують модель Генрі та Маккарті (1993)[22], повідомляють про значення 0,144 M_☉. Використовуючи натомість останню модель Дельфоссе та ін. (2000)[23], Доусон і Де Робертіс (2004)[14] та Мюрхед та ін. (2012)[24] отримують значення 0,159 M_☉ та 0,158 ± 0,013 M_☉ відповідно. На сайті консорціюму RECONS вказано значення 0,16 M_☉ — дуже близьке до значень опублікованих у цих працях[25].

Вимірявши радіус і масу зорі, можна визначити її поверхневу гравітацію: припустивши масу 0,159 M_☉ і радіус 0,200 R_☉, Доусон і де Робертіс (2004) отримують поверхневу гравітацію 5,04 log g[14]. Це значення близьке до поверхневої гравітації Сонця, яке становить 4,438 log g[26]: це пояснюється тим, що маса зорі Барнарда, як і інших червоних карликів, зосереджується у відносно невеликому об'ємі.

Оскільки маса зорі Барнарда невелика, вона не має променистого ядра, як Сонце, а транспортує вироблену енергію до поверхні виключно за рахунок конвекції. Отже, гелій, що утворюється в процесі ядерного синтезу, розподілений у зорі відносно однорідно.

Металічність і хімічний склад

Серед вчених немає згоди щодо значення металічності зорі Барнарда, хоча більшість із них погоджуються, що вона бідніша на метали, ніж Сонце. Ґізіс (1997) припускає, що зоря має металічність від −1,0 до −0,5, тобто що вона містить від 10 % до 32 % елементів, важчих за гелій, присутніх на Сонці[27]. Тому вона розташована приблизно на 0,6^m нижче головної послідовности — в проміжній області між зорями головної послідовности та субкарликами. Вчені класифікують її як зорю проміжної популяції II[27].

Проте Доусон і Де Робертіс (2004), аналізуючи фундаментальні параметри зорі, дійшли до висновку, що ніщо не вказує на те, що вона має помітно низьку металічність і схиляються до металічності, близької до сонячної[14].

У роботі, метою якої була оцінка температури та металічності 133 червоних карликів поблизу Сонця, Рохас-Аяла та ін. (2012) повідомляють про металічність -0,39 ± 0,17[19] — приблизно 40 % металічності Сонця.

Обертання

Бенедикт та ін. (1998) використовували космічний телескоп Габбл для проведення фотометричних досліджень зорі Барнарда та Проксими Центавра. Вчені виявили ознаки можливої ​​змінності зорі Барнарда з амплітудою 0,02^m та періодом 130,4 доби; вони припустили, що змінність може бути пов'язана з наявністю плями на поверхні зорі, тобто що період змінності може збігатися з періодом обертання зорі[13]. Якби такий довгий період обертання був підтверджений, це означало б, що зоря Барнарда втратила значну частину своєї обертальної енергії. Для порівняння період обертання Сонця становить 25 діб.

Браунінг та ін. (2010) вивчили швидкість обертання 123 червоних карликів за допомогою телескопів Кека. Використаний метод дозволив виявити швидкості обертання більше v × sin i ≈ 2,5 км/c. Як і в багатьох досліджених зір, аналіз розширення спектральних ліній і хромосферної активности зорі Барнарда не дозволив виміряти швидкість обертання. Це значить, що чутливости використовуваних вимірювальних приладів виявилось недостатньо, тобто швидкість обертання зорі менша ніж 2,5 км/с. Це підтвердило те, що період обертання зорі Барнарда дійсно повинен бути великим[28].

Вік і майбутня еволюція

Є багато ознак, які свідчать про те, що зоря Барнарда набагато старша за Сонце: низька металічність, високий власний рух, повільне обертання та той факт, що до 1998 року вважалося, що вона спокійна, тобто на ній не спостерігалося інтенсивних спалахів, які характерні для молодих червоних карликів. На основі цих даних Рідель та ін. (2005) припустили, що вік зорі становить від 7 до 12 мільярдів років[29]. Така велика невизначеність пов'язана з тим, що, як згадувалося, існує багато дискусій щодо значень металічности та швидкости обертання; крім того, спалах виявлений у 1998 році, свідчить про те, що зоря все ще активна.

Як і всі червоні карлики, зоря Барнарда розвиватиметься дуже повільно. Фактично передбачається, що вона залишатиметься на головній послідовності ще 1000 мільярдів років[30]. Оскільки конвективні рухи безперервно перемішують гелій, утворений ядерними реакціями, зоря рівномірно ставатиме все багатшою на гелій і біднішою на водень. Коли водень почне закінчуватися, зоря почне стискатися, що призведе до збільшення температури поверхні та яскравости. Підвищення температури поверхні визначатиме зміну кольору зорі (оскільки довжина хвилі випромінювання залежить від температури поверхні відповідно до закону Планка), яка таким чином перетвориться на блакитного карлика[31].

На останніх стадіях своєї еволюції зоря розвине променисте ядро ​​і стане помітно яскравішою, ніж раніше, досягаючи до третини сонячної світності. Це прискорить його еволюцію та спалить залишковий водень у ядрі за відносно короткі терміни порівняно із загальним часом життя червоного карлика, але який для зорі з масою 0,16 M_☉ становить приблизно 5 мільярдів років[31]. У цей момент, оскільки в ядрі ніколи не буде досягнуто температур, достатніх для початку ядерного горіння гелію, зоря буде ще більше стискатися та поступово охолоджуватись, зменшуючи яскравість, доки не стане гелієвим білим карликом[32][33].

Спалахи

1998 рік

У 1998 році спалах на зорі Барнарда виявили на основі змін в емісійному спектрі 17 липня під час пошуку змін у власному русі. Минуло чотири роки, перш ніж спалах повністю проаналізували, і тоді висунули припущення, що температура під час спалаху становила 8000 K, що більш ніж удвічі перевищує нормальну температуру зорі[34].

Спалах був несподіваним, оскільки у зір такого віку не очікується інтенсивної зоряної активності. Спалахи до кінця не вивчені, але вважається, що вони спричинені сильними магнітними полями, які пригнічують конвекцію плазми та призводять до раптових викидів речовини. Однак сильні магнітні поля виникають у зір, що швидко обертаються, тоді як старі зорі, як правило, обертаються повільно. Таким чином, для зорі Барнарда подія такого масштабу є великою рідкістю[35]. Дослідження періодичної змінності зорі або змін зоряної активності протягом певного часового проміжку також показують, що спалах не мав би відбутися[36].

Подібна зоряна активність викликала інтерес до використання зорі Барнарда як взірець для розуміння схожих зір. Є надія, що фотометричні дослідження його рентгенівського та ультрафіолетового випромінювання проллють світло на велику популяцію старих карликових зір спектрального класу M у галактиці. Такі дослідження можуть розширити знання з астробіології: враховуючи те, що зони, придатні для життя, біля карликових зір спектрального класу M лежать поблизу зорі, будь-яка розташована там планета може сильно постраждати від зоряних спалахів, зоряних вітрів і викиду плазми, тобто, зокрема завдяки дослідженню спалахів зорі Барнарда, можна зробити висновок і про деякі схожі на неї зорі[37].

2019 рік

У 2019 році виявлено два додаткові ультрафіолетові зоряні спалахи, кожен з енергією близько 3×10^22 Дж, а також один рентгенівський зоряний спалах з енергією 1,6×10^22 Дж. Спостережувана частота спалахів є достатньою, щоб спричинити втрату 87 земних атмосфер на мільярд років через термічні процеси та близько 3 земних атмосфер на мільярд років через процеси втрати йонів на зорі Барнарда b[13].

Галактичне середовище

Найближчі до Сонця зорі, зокрема зоря Барнарда (25 квітня 2014 року)[38]

Аналіз астрометричних даних космічного телескопа Гіппаркос у 2007 році дозволило оцінити паралакс зорі Барнарда у 548.31 ± 1.51 mas[39]. Таким чином, відстань зорі Барнарда від Землі становить 1/0.54831 = 1.82 пк, що еквівалентно 5.94±0.01 св.р. Це найближча зоря до Сонця після трьох компонентів α Центавра. Завдяки такій близькості вона перебуває в одному галактичному середовищі з Сонцем, в межах місцевої бульбашки рукава Оріона[40]. Найближча сусідка зорі Барнарда — червоний карлик Ross 154, що лежить на відстані близько 5,5 св.р. від неї[41]. Галактичні координати зорі становлять 31,008° і +14,06°[42]: галактична довгота близько 31° означає, що лінія, яка з'єднує Сонце з центром Галактики, та лінія, яка з'єднує Сонце і зорю Барнарда, при проєкції на галактичну площину утворюють кут 31°. Таким чином, зоря Барнарда перебуває трохи ближче до центру Галактики, ніж Сонце. Галактична широта близько 14°, з іншого боку, вказує на те, що зоря Барнарда знаходиться над площиною, в якій лежать Сонце і центр Галактики[43].

Пошуки планет

У 1960-х роках голландський астроном Пітер ван де Камп заявив, що за допомогою астрометричних вимірювань він виявив коливання у власному русі зорі Барнарда, і що це свідчить про наявність навколо неї однієї або кількох планет із масами близькими до маси Юпітера. Багато науковців тоді сприймали ці результати за вірні. Ван де Камп спостерігав за зорею з 1938 року і разом з колегами з обсерваторії Свортморського коледжу намагався знайти крихітні зміни її положення (близько 1 мкм на фотопластині), які б вказували на наявність планет. Вимірювання проводили десять осіб, щоб уникнути помилок[44]. 1963 року Ван де Камп опублікував працю, в якій ішлося про те, що на відстані 4.4 а.о. від зорі Барнарда перебуває планета, яка має масу 1,6 маси Юпітера та обертається навколо зорі з періодом 24 роки[45]. Ці вимірювання були опубліковані 1969 року в іншій рецензованій статті[14]. Того ж року він припустив, що навколо зорі обертаються дві планети з масами 1,1 і 0,8 маси Юпітера[46].

Після цього інші астрономи повторили вимірювання Ван де Кампа і в 1973 році спростували існування планет біля зорі у двох статтях. Джордж Гейтвуд і Генріх Айхгорн використали новіші методи вимірювання і не змогли підтвердити наявність планет[47]. Інша стаття, опублікована чотирма місяцями раніше Джоном Л. Герші з Свортморської обсерваторії, стверджувала, що коливання у власних рухах багатьох зір, виміряних у обсерваторії Свортмоського коледжу, збігаються в часі з модифікацією телескопа[48]. Питання передали на розгляд наукової громадськості[49].

Ван де Камп ніколи не визнавав своєї помилки і опублікував ще одне підтвердження існування планет у 1982 р.[50]. Ван де Камп помер у 1995 р. Вульф Хайнц, наступник Ван де Кампа та експерт з подвійних зір, критикував його роботу з 1976 р.[51].

Сучасний погляд

Не можна повністю виключити наявність планет у зорі, хоча пошуки планет у 1980-х і 1990-х роках, а також інтерферометричні вимірювання за допомогою телескопа Габбл не дали жодних результатів[52]. Уточнені вимірювання власного руху зорі й уточнені дані про масу виключили типи планет, які точно не можуть належати до цієї зоряної системи.

Для червоних карликів, таких як Зоря Барнарда, збурення в русі легше вивчати, ніж для масивніших зір, оскільки їхня невелика маса робить їх більш вираженими[53]. Таким чином, Джордж Гейтвуд в статті 1995 року[54] зміг показати, що навколо Зорі Барнарда не можуть обертатися планети вдесятеро масивніші за Юпітер (нижня межа маси коричневих карликів)[49]. 1999 року вимірювання телескопа Габбл довели, що планети у 0,8 раза масивніші за Юпітер з орбітальними періодами менше 1000 днів не обертаються навколо зорі[52]. Крім того, у 2003 році Кюрстер та ін. виявили, що планети у 7,5 раза масивніші за Землю не можуть знаходитись у придатній для життя зоні навколо зорі Барнарда[55].

Хоча це дослідження значно обмежило можливі маси планет поблизу зорі Барнарда, існування земної планети повністю не виключено, але виявити її буде дуже складно. Космічна Інтерферометрична Місія НАСА мала розпочати пошук екзопланет за допомогою інтерферометрії у 2015 році. Проєкт скасували, як і аналогічну місію ЄКА Дарвін у 2007 році[56][57][58].

Проєкт Дедал

На додаток дискусії щодо планет, зоря Барнарда стала об'єктом проєкту Дедал. Між 1973 і 1978 роками дослідження мало на меті розробити швидкий безпілотний космічний корабель, використовуючи сучасні технології[59]. Зоря була обрана, тому, що на момент дослідження вважалося, що навколо неї обертаються планети[60].

Було запропоновано космічний апарат з імпульсною термоядерною силовою установкою, заснованою на стисненні та нагріванні мікрокапсул, що складаються з суміші дейтерію і гелію-3, за допомогою електронних пучків. Це мало призвести до ядерних мікровибухів, і за 4 роки корабель мав розігнатися до 12 % швидкості світла. Апарат мав досягнути зорі за 50 років[59][61]. Поряд з детальним вивченням зорі і планет, планувалося дослідити міжзоряне середовище і провести астрометричні вимірювання[60].

Початкова модель проєкту Дедал спричинила подальші теоретичні дослідження. 1980 року Роберт Фрейтас запропонував амбітніший план: самовідтворюваний космічний корабель, призначений для пошуку і встановлення контакту з позаземним життям[62]. Апарат мав бути побудований на орбіті навколо Юпітера і досягти Зорі Барнарда за 47 років, згідно з параметрами початкового проєкту Дедал. Як тільки він досягне зорі, запуститься автоматичне самовідтворення, і буде побудована фабрика для виробництва копій оригінального космічного корабля[63].

Зоря Барнарда в культурі

Через своє близьке розташування до Землі та припущення про існування планетної системи, зоря Барнарда згадується в кількох науково-фантастичних творах. У романі Джека Вільямсона «Космічний легіон», опублікованому в 1947 році, але який був натхненний серією оповідань, що з'явилися в журналі «Astounding» у 1934 році, зоря Барнарда обертається навколо гігантської планети, населеної лютими медузоподібними тваринами, розміром зі слона, які мають чотири ока і літають, рухаючи сотнями щупалець[64].

У романі Майкла Муркока «Чорний коридор», опублікованому в 1969 році, планета Мюнхен 15040, що обертається навколо зорі Барнарда, є місцем призначення групи біженців, які тікають із Землі, де людське суспільство перебуває в стані занепаду[65]. У романі Стюарта Коулі «Космічні кораблі від 2000 до 2100», опублікованому в 1978 році в серії «Терранська торговельна адміністрація», планета, що обертається навколо зорі Барнарда, є місцем таємничого примари, що приймає форму непізнаного космічного корабля[66]. У романі «Пароксизм номер мінус один» (1979) Ришарда Ґловацького міжзоряна експедиція повертається із системи зорі Барнарда, зустрічаючи по дорозі космічний корабель інопланетян. У серії «Путівник Галактикою» (1978-) Дугласа Адамса зоря Барнарда є проміжною станцією для міжзоряних мандрівників[67], а в романі «Станція нижче нікуди» (1981), написаному К. Джей Черрі, це зоря, навколо якої обертається космічна станція Альфа, перша зі станцій, побудованих за межами Сонячної системи[68], а також вона згадується в потрійному епізоді «Гонитва у четвертому вимірі» телесеріалу «Галактика 1980», коли доктор Зі припускає, що сайлони перебувають на зорі Барнарда, чекаючи на прибуття «галактиків» на Землю, перед фінальною атакою[69].

Зоря Барнарда була улюбленою у Роберта Л. Форварда, який описав її у численних книжках. У фільмі «Світ Року» (1982) система зорі складається з планети юпітеріанського типу Гаргантюа та подвійної планети земного типу під назвою Світ Року, що складається зі скелястого світу (Рош) та світу, повністю вкритого океаном (Оу)[70]. У фільмі «Загублені на Едемі» (1993) з цього ж циклу космічний корабель «Прометей» здійснює 40-річну подорож до Зуні, придатного для життя супутника Гаргантюа[71]. У «Майстрі часу» (1992) того ж автора мільйонер здійснює шестирічну подорож до зорі, щоб відкрити червоточину[72]. У тетралогії «Пісні Гіперіона» (1989—1997) Дена Сіммонса зоря Барнарда володіє окультуреною планетою під назвою «Світ Барнарда», де живуть Рейчел і Сол Вайнтрауб, один із семи пілігримів, головних героїв перших двох романів[73]. У романі «Сад Рами» (1991), написаному Артуром Кларком і Джентрі Лі, навколо зорі розташована станція переходу для великих циліндричних світових кораблів[74]. У графічному романі «Життя на іншій планеті» Вілла Айснера історія, що відбувається на Землі, починається з того, що від зорі Барнарда отримують сигнал про наявність розумного життя[75].

Зоря Барнарда також з'являється в науково-фантастичній франшизі «Зоряний шлях» і в деяких відеоіграх, таких як Frontier: Elite II (1993), Frontier: First Encounters (1995), Terminal Velocity (1995), DarkSpace (2001)[76], в рольовій грі Traveller (1998).

Див. також

• Зоря Каптейна

Джерела

1. Barnard's star (SIMBAD query result). SIMBAD Centre de Données astronomiques de Strasbourg. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 16 жовтня 2007.(англ.)
2. Собственные движения звёзд [Архівовано 20 вересня 2011 у Wayback Machine.] у Великій радянській енциклопедії (рос.)
3. Barnard’s Star. Solstation. Архів оригіналу за 20 серпня 2006. Процитовано 25 березня 2013.(англ.)
4. Барнарда зоря // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — 548 с. : іл. — ISBN 966-613-263-X.
5. Barnard, E. E. (September 1916). A small star with large proper motion. The Astronomical Journal. 29 (695): 181—183. Bibcode:1916AJ.....29..181B. doi:10.1086/104156.
6. Dawson, P. C.; De Robertis, M. M. (May 2004). Barnard's Star and the M Dwarf Temperature Scale. The Astronomical Journal. 127 (5): 2909—2914. Bibcode:2004AJ....127.2909D. doi:10.1086/383289.
7. Paulson, Diane B.; Allred, Joel C.; Anderson, Ryan B.; Hawley, Suzanne L.; Cochran, William D.; Yelda, Sylvana (1 лютого 2006). Optical Spectroscopy of a Flare on Barnard's Star. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. Т. 118. с. 227—235. doi:10.1086/499497. ISSN 0004-6280. Процитовано 13 січня 2024.
8. Super-Earth Orbiting Barnard’s Star. European Southern Observatory. 14 листопада 2018. Архів оригіналу за 8 січня 2020. Процитовано 14 листопада 2018.
9. Ribas, I.; Tuomi, M.; Reiners, A.; Butler, R. P.; Morales, J. C.; Perger, M.; Dreizler, S.; Rodríguez-López, C.; González Hernández, J. I. (14 листопада 2018). A candidate super-Earth planet orbiting near the snow line of Barnard’s star. Nature (англ.). 563 (7731): 365—368. doi:10.1038/s41586-018-0677-y. ISSN 0028-0836. Архів оригіналу за 15 листопада 2018. Процитовано 17 листопада 2018.
10. IAU Working Group on Star Names (WGSN). International Astronomical Union. Архів оригіналу за 10 червня 2016. Процитовано 22 травня 2016.
11. Naming Stars. International Astronomical Union. Процитовано 16 грудня 2017.
12. Опанасенко, Евгений (3 жовтня 2023). Barnard's star was listened to for the presence of aliens. Журнал The Universemagazine Space Tech (амер.). Процитовано 13 січня 2024.
13. France, Kevin; Duvvuri, Girish; Egan, Hilary; Koskinen, Tommi; Wilson, David J.; Youngblood, Allison; Froning, Cynthia S.; Brown, Alexander; Alvarado-Gomez, Julian D. (2 вересня 2020). The High-Energy Radiation Environment Around a 10 Gyr M Dwarf: Habitable at Last?. The Astronomical Journal. 160 (5): 237. arXiv:2009.01259. Bibcode:2020AJ....160..237F. doi:10.3847/1538-3881/abb465.
14. Parallax, Proper Motion, Acceleration, and Orbital Motion of Barnard's Star (anglicky) . Astronomical Journal. 1969. с. 238.
15. Koen, C.; Kilkenny, D.; Van Wyk, F.; Marang, F. (21 квітня 2010). UBV ( RI ) C JHK observations of Hipparcos -selected nearby stars. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society (англ.). Т. 403, № 4. с. 1949—1968. doi:10.1111/j.1365-2966.2009.16182.x. Процитовано 14 січня 2024.
16. Lane, B. F.; Boden, A. F.; Kulkarni, S. R. (10 квітня 2001). Interferometric Measurement of the Angular Sizes of Dwarf Stars in the Spectral Range K3–M4. The Astrophysical Journal. Т. 551, № 1. с. L81—L83. doi:10.1086/319849. ISSN 0004-637X. Процитовано 14 січня 2024.
17. Ségransan, D.; Kervella, P.; Forveille, T.; Queloz, D. (1 січня 2003). First radius measurements of very low mass stars with the VLTI. Astronomy & Astrophysics (англ.). Т. 397, № 3. с. L5—L8. doi:10.1051/0004-6361:20021714. ISSN 0004-6361. Процитовано 14 січня 2024.
18. Berriman, Graham; Reid, Neill; Leggett, S. K. (1 червня 1992). Effective Temperatures of M Dwarfs. The Astrophysical Journal. Т. 392. с. L31. doi:10.1086/186418. ISSN 0004-637X. Процитовано 14 січня 2024.
19. Rojas-Ayala, Bárbara; Covey, Kevin R.; Muirhead, Philip S.; Lloyd, James P. (13 березня 2012). METALLICITY AND TEMPERATURE INDICATORS IN M DWARFK-BAND SPECTRA: TESTING NEW AND UPDATED CALIBRATIONS WITH OBSERVATIONS OF 133 SOLAR NEIGHBORHOOD M DWARFS. The Astrophysical Journal. Т. 748, № 2. с. 93. doi:10.1088/0004-637x/748/2/93. ISSN 0004-637X. Процитовано 14 січня 2024.
20. Artigau, Étienne; Malo, Lison; Doyon, René; Figueira, Pedro; Delfosse, Xavier; Astudillo-Defru, Nicola (19 квітня 2018). Optical and Near-infrared Radial Velocity Content of M Dwarfs: Testing Models with Barnard’s Star. The Astronomical Journal. Т. 155, № 5. с. 198. doi:10.3847/1538-3881/aab77d. ISSN 0004-6256. Процитовано 14 січня 2024.
21. Giampapa, M. S.; Rosner, R.; Kashyap, V.; Fleming, T. A.; Schmitt, J. H. M. M.; Bookbinder, J. A. (1 червня 1996). The Coronae of Low-Mass Dwarf Stars. The Astrophysical Journal. Т. 463. с. 707. doi:10.1086/177284. ISSN 0004-637X. Процитовано 14 січня 2024.
22. Henry, Todd J.; McCarthy, Donald W., Jr. (1 серпня 1993). The Mass-Luminosity Relation for Stars of Mass 1.0 to 0.08M(solar). The Astronomical Journal. Т. 106. с. 773. doi:10.1086/116685. ISSN 0004-6256. Процитовано 14 січня 2024.
23. Delfosse, X.; Forveille, T.; Ségransan, D.; Beuzit, J. -L.; Udry, S.; Perrier, C.; Mayor, M. (1 грудня 2000). Accurate masses of very low mass stars. IV. Improved mass-luminosity relations. Astronomy and Astrophysics. Т. 364. с. 217—224. doi:10.48550/arXiv.astro-ph/0010586. ISSN 0004-6361. Процитовано 14 січня 2024.
24. Muirhead, Philip S.; Johnson, John Asher; Apps, Kevin; Carter, Joshua A.; Morton, Timothy D.; Fabrycky, Daniel C.; Pineda, John Sebastian; Bottom, Michael; Rojas-Ayala, Bárbara (24 лютого 2012). CHARACTERIZING THE COOL KOIs. III. KOI 961: A SMALL STAR WITH LARGE PROPER MOTION AND THREE SMALL PLANETS. The Astrophysical Journal. Т. 747, № 2. с. 144. doi:10.1088/0004-637x/747/2/144. ISSN 0004-637X. Процитовано 14 січня 2024.
25. THE 100 NEAREST STAR SYSTEMS. web.archive.org. 13 травня 2012. Архів оригіналу за 13 травня 2012. Процитовано 14 січня 2024.
26. Mamajek, Eric (2 травня 2013). Basic Astronomical Data for the Sun (BADS). web.archive.org. Архів оригіналу за 2 травня 2013. Процитовано 14 січня 2024.
27. Gizis, John E. (1 лютого 1997). M-Subdwarfs: Spectroscopic Classification and the Metallicity Scale. The Astronomical Journal. Т. 113. с. 806—822. doi:10.1086/118302. ISSN 0004-6256. Процитовано 14 січня 2024.
28. Browning, Matthew K.; Basri, Gibor; Marcy, Geoffrey W.; West, Andrew A.; Zhang, Jiahao (12 січня 2010). ROTATION AND MAGNETIC ACTIVITY IN A SAMPLE OF M-DWARFS. The Astronomical Journal. Т. 139, № 2. с. 504—518. doi:10.1088/0004-6256/139/2/504. ISSN 0004-6256. Процитовано 14 січня 2024.
29. Riedel, A. R.; Guinan, E. F.; DeWarf, L. E.; Engle, S. G.; McCook, G. P. (1 травня 2005). Barnard's Star as a Proxy for Old Disk dM Stars: Magnetic Activity, Light Variations, XUV Irradiances, and Planetary Habitable Zones. Т. 206. с. 09.04. Процитовано 14 січня 2024.
30. Main Sequence Lifetime | COSMOS. astronomy.swin.edu.au. Процитовано 14 січня 2024.
31. Laughlin, Gregory; Bodenheimer, Peter; Adams, Fred C. (10 червня 1997). The End of the Main Sequence. The Astrophysical Journal. Т. 482, № 1. с. 420—432. doi:10.1086/304125. ISSN 0004-637X. Процитовано 14 січня 2024.
32. Late stages of evolution for low-mass stars. spiff.rit.edu. Процитовано 14 січня 2024.
33. Adams, Fred C.; Laughlin, Gregory (1 квітня 1997). A dying universe: the long-term fate and evolutionof astrophysical objects. Reviews of Modern Physics. Т. 69, № 2. с. 337—372. doi:10.1103/RevModPhys.69.337. Процитовано 14 січня 2024.
34. Paulson, Diane B.; Allred, Joel C.; Anderson, Ryan B.; Hawley, Suzanne L.; Cochran, William D.; Yelda, Sylvana (2006). Optical Spectroscopy of a Flare on Barnard's Star. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 118 (1): 227. arXiv:astro-ph/0511281. Bibcode:2006PASP..118..227P. doi:10.1086/499497.
35. Paulson, Diane B.; Allred, Joel C.; Anderson, Ryan B.; Hawley, Suzanne L.; Cochran, William D.; Yelda, Sylvana (2006). Optical Spectroscopy of a Flare on Barnard's Star. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 118 (1): 227. arXiv:astro-ph/0511281. Bibcode:2006PASP..118..227P. doi:10.1086/499497.
36. Benedict, G. Fritz; McArthur, Barbara; Nelan, E.; Story, D.; Whipple, A. L.; Shelus, P. J.; Jefferys, W. H.; Hemenway, P. D.; Franz, Otto G. (1998). Photometry of Proxima Centauri and Barnard's star using Hubble Space Telescope fine guidance senso 3. The Astronomical Journal. 116 (1): 429. arXiv:astro-ph/9806276. Bibcode:1998AJ....116..429B. doi:10.1086/300420.
37. Riedel, A. R.; Guinan, E. F.; DeWarf, L. E.; Engle, S. G.; McCook, G. P. (May 2005). Barnard's Star as a Proxy for Old Disk dM Stars: Magnetic Activity, Light Variations, XUV Irradiances, and Planetary Habitable Zones. Bulletin of the American Astronomical Society. 37: 442. Bibcode:2005AAS...206.0904R.
38. Clavin, Whitney; Harrington, J. D. (25 квітня 2014). NASA's Spitzer and WISE Telescopes Find Close, Cold Neighbor of Sun. NASA. Архів оригіналу за 26 April 2014. Процитовано 25 квітня 2014.
39. (F. van Leeuwen, та Leeuwen2007), 2007.
40. Breezing through the Space Environment of Barnard's Star b | Center for Astrophysics | Harvard & Smithsonian. www.cfa.harvard.edu. Процитовано 15 січня 2024.
41. Barnard's Star. web.archive.org. 20 серпня 2006. Архів оригіналу за 20 серпня 2006. Процитовано 15 січня 2024.
42. SIMBAD query result. simbad.cds.unistra.fr. Процитовано 15 січня 2024.
43. VizieR. vizier.cds.unistra.fr. Процитовано 15 січня 2024.
44. The Barnard's Star Blunder (anglicky) . Astrobiology magazine. červen 2005.
45. Astrometric study of Barnard's star from plates taken with the 24-inch Sproul refractor (anglicky) . Astronomical Journal. 1963.
46. Alternate dynamical analysis of Barnard's star (anglicky) . Astronomical Journal. 1963. с. 757 až 759.
47. An unsuccessful search for a planetary companion of Barnard's star BD +4 3561 (anglicky) . Astronomical Journal. 1973. с. 769. doi:10.1086/111480.
48. Astrometric analysis of the field of AC +65 6955 from plates taken with the Sproul 24-inch refractor (anglicky) . Astronomical Journal. 1973. с. 421 až 425. doi:10.1086/111436.
49. The Search for the Extrasolar Planets: A Brief History of the Search, the Findings and the Future Implications, Section 2 (anglicky) . Arizona State University. duben 2001. с. 421 až 425. doi:10.1086/111436.
50. The planetary system of Barnard's star (anglicky) . Vistas in Astronomy. 1982. doi:10.1016/0083-6656(82)90004-6.^[недоступне посилання]
51. Barnard's Wobble (PDF) (anglicky) . Swarthmore College. červen 2001.
52. Interferometric Astrometry of Proxima Centauri and Barnard's Star Using Hubble Space Telescope Fine Guidance Sensor 3: Detection Limits for sub-Stellar Companions (anglicky) . The Astronomical Journal. srpen 1999. с. 1089 až 1100. doi:10.1086/300975.
53. A Dedicated M Dwarf Planet Search Using The Hobby-Eberly Telescope (anglicky) . The Astronomical Journal. květen 2003. с. 3099. doi:10.1086/379137.
54. A study of the astrometric motion of Barnard's star (anglicky) . Journal Astrophysics and Space Science. 1995. с. 91 až 95. doi:10.1007/BF00989158.^[недоступне посилання]
55. The low-level radial velocity variability in Barnard's Star (anglicky) . Astronomy and Astrophysics. 2003. с. 1077. doi:10.1051/0004-6361:20030396.
56. Barnard's Star. Sol Station.
57. Darwin: study ended, no further activities planned. European Space Agency.
58. Updates from the Project Manager. Jet Propulsion Laboratory, NASA. Архів оригіналу за 2 березня 2011. Процитовано 11 січня 2024.
59. Project Daedalus (anglicky) . The Encyclopedia of Astrobiology, Astronomy, and Spaceflight. červen 2005. с. 101.
60. Project Daedalus – The mission profile (anglicky) . Journal of the British Interplanetary Society. 1975. с. 101.
61. Jaderné zdroje pro vesmírnou kolonizaci (česky) . 2. srpen 2008. Архів оригіналу за 13 жовтня 2011. Процитовано 11 січня 2024.
62. A Self-Reproducing Interstellar Probe (anglicky) . Journal of the British Interplanetary Society. červenec 1980.
63. A Self-Reproducing Interstellar Probe (anglicky) . Journal of the British Interplanetary Society. červenec 1980.
64. Williamson, Jack (1992). La legione dello spazio. Milano: Mondadori. ISBN 88-04-36580-3.
65. Moorcock, Michael (2014). Il corridoio nero. Mondadori. ISBN 88-520-4656-9.
66. Cowley, Stewart (1979). Navi spaziali dal 2000 al 2100. Milano: Fabbri. ISBN 0 890 092 117.
67. Дуглас, Адамс (1979). 5 розділ. The Hitchhiker's Guide to the Galaxy. Pan Books. ISBN 0-330-25864-8.
68. Cherryh, Carolyn J. (1988). La lega dei mondi ribelli. Milano: Nord. ISBN 978-88-429-0389-5.
69. Battlestar Galactica 5: Galactica Discovers Earth. New York: Berkley Books. 1982. ISBN 0-425-07476-5.
70. Forward, Robert (1990). Rocheworld. Wake Forest (NC): Baen Books. ISBN 978-0-671-69869-0.
71. Forward, Robert (1993). Marooned on Eden. Wake Forest (NC): Baen Books. ISBN 978-0-671-72180-0.
72. Forward, Robert (1992). Timemaster. New York: Tom Doherty. ISBN 978-0-8125-1644-9.
73. Simmons, Dan (2011). Hyperion. Roma: Fanucci. ISBN 978-88-347-1815-5.; Simmons, Dan (2011). La caduta di Hyperion. Roma: Fanucci. ISBN 978-88-347-1816-2.; Simmons, Dan (2011). Endymion. Roma: Fanucci. ISBN 978-88-347-1817-9.; Simmons, Dan (2011). Il risveglio di Endymion. Roma: Fanucci. ISBN 978-88-347-1818-6.
74. Lee, Gentry (1992). Il giardino di Rama. Milano: Rizzoli. ISBN 88-17-67281-5.
75. Eisner, Will (1978). Life on Another Planet. Kitchen Sink Press. ISBN 0-87816-370-0.
76. DarkSpace. www.darkspace.net. Процитовано 23 січня 2024.

Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.