Шістдесятники «відновили суму соціально-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, подолання провінційності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності». Вони використовували офіційні структури для стихійного гуртування на літературних вечорах, у подорожах історичними місцями, у неофіційних клубах, як-от, Клубах творчої молоді в Києві та Львові, етноґрафічному музеї Івана Гончара, у фольклорних колективах «Жайворонок» Бориса Рябокляча та «Гомін» Леопольда Ященка, біля пам'ятників Т. Шевченку в Києві та в інших містах[3].
Арешти української інтелігенції
У час згортання «відлиги» влада повела боротьбу із шістдесятництвом, оскільки таке середовище сприяло формуванню політичної опозиції, яка не допускалась у СРСР. В українському культурно-просвітницькому русі дедалі інтенсивніше поширювався самвидав, широко розповсюджувалися видання української діаспори[4].
Перша хвиля арештів 1965 р.
Наприкінці серпня — на початку вересня 1965 року органи держбезпеки УРСР за вказівкою з Москви провели низку арештів. КДБ заарештував понад 25 представників української інтелігенції:
у Києві літературний критик Іван Світличний, театральний художник П. Моргун, інженери Олександр Мартиненко та І. Русин, лаборантка Ївга Кузнецова, студент Ярослав Геврич, науковець Микола Гринь;
Затриманих звинувачували за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»). У січні 1966 року почалися судові процеси. Засудили 19 осіб, 15 з яких на закритих судових засіданнях[4].
Під час судових процесів підсудним кидали квіти, під судами скандували «Слава!» Активісти збирали підписи на захист заарештованих. 4 вересня1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків»С. Параджанова на їхній захист виступили Іван Дзюба зі сцени та аспірант-літературознавець Василь Стус і журналіст В'ячеслав Чорновіл у залі. Під протестним листом підписалося 140 присутніх[4].
Своєю чергою утисків зазнали активісти. Відраховували з навчальних закладів та аспірантури (Василь Стус), звільняли з роботи (Михайлина Коцюбинська, Ю. Бадзьо, С. Кириченко), знімали із захисту дисертацій (Є. Пронюк), забороняли друкуватися творчим людям. 1967 року В. Чорновіл підготував матеріали про заарештованих «Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)», завдяки яким за кордоном дізналися про боротьбу в Україні. Світове демократичне співтовариство відгукнулося на ті події протестами. Про дисидентів постійно готувало передачі радіо «Свобода»[3][4].
28 червня1971 року ЦК КПРС ухвалив таємну постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», яку через місяць продублював ЦК КПУ. 30 грудня1971 року Політбюро ЦК КПРС постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження.
1972 року в Україні сфальсифіковано «Справу Добоша». 12–14 січня1972 року КГБУРСР розпочав операцію «Блок». Протягом року заарештували близько ста осіб, провели тисячі обшуків, допитали десятки тисяч людей, вигнали з роботи або вишів найактивніших шістдесятників[5].
Неймовірного ідеологічного тиску зазнало й образотворче мистецтво. Художники-шістдесятники творили переважно в андеґраунді, неоднорідному культурному середовищі, яке об'єднувало представників як найрадикальнішої форми мистецького спротиву тоталітаризмові, так і «неофіційного мистецтва», нонконформізму, новаторства. В Одесі сформувалося товариство художників-нонконформістів «Другий одеський авангард[ru]», найактивнішими учасниками якого були Олександр Ануфрієв, Валерій Басанець, Віктор Маринюк, Станіслав Сичов, Володимир Стрєльніков[ru], Валентин Хрущ, Людмила Ястреб та інші[6].
Поступки режимові давали митцям певні преференції. Деякі андеґраундні художники (Григорій Гавриленко, Валерій Ламах, Роман і Маргіт Сельські[7]), які виставлялися раніше тільки в квартирах, клубах, бібліотеках, отримали офіційні замовлення. Карло Звіринський повністю заглибився у сакральне мистецтво.[6] Окремим мистцям (Володимир Стрєльніков та інші представники авангардного нонконформизму) вдавалось емігрувати за кордон. Щоправда, не всі змогли реалізувати себе в нових умовах, як наприклад, ворошиловградський художник-«перебіжчик» Дмитро Пєрьков (1947—1978), який наклав на себе руки[8][9].
Після придушення українського відродження 1960-х років влада запровадила політику ліквідації мовної, культурної та історичної національної ідентичності в Україні. Поступово витіснялись україномовна система освіти, газети і часописи. Регулярно проводились політичні чистки[3].