Жан Едуар Вюяр народився в місті Кюїзо, що знаходиться в департаменті Сона і Луара, у передгір'ях Юри, недалеко від швейцарського кордону 11 листопада 1868 року. Його батько, Оноре Вюяр, був відставним штабс-капітаном морської піхоти, але колись вивчав живопис у Парижі.
З раннього дитинства на Едуара головним чином впливали жінки — матір, бабуся та старша сестра. А його старший брат Александр вибрав військову кар'єру, і рано покинув дім. Едуар залишився в сім'ї, і разом з нею переїхав до Парижа у 1878 році[6]. Мати була кравчинею і трохи модисткою, і тому з ранніх років Едуара оточувало багато тканин і нарядів. Це йому подобалося. Він був тихим, але іноді його переповнювали емоції, які вимагали творчого виходу, тому він віддав перевагу мистецтву[7]. Коли Вюярові виповнилося вісімнадцять років, він вступив до паризької школи витончених мистецтв і академії Р. Жюльєна в Парижі. У 1892 році він разом Кер-Ксав'є Русселем і Морісом Дені у двадцять чотири роки створив групу «Набі», і почав співпрацювати з журналом символістів «Ревю Бланш» (La Revue Blanche)[8]. Вюяр подовгу жив у Нормандії і Бретані[9]. Також Вюяр багато
подорожував, вивчав мистецтво в різних містах Європи — Венеції, Флоренції, Мілані, Лондоні. Їздив до Іспанії. Помер у Бретані, на початку Другої світової війни21 червня1940 року в Ла-Болі (департамент Луара).
Творчість
На ранню творчість Вюяра значно вплинула голландська школа живопису сімнадцятого століття. Особливо сильно на нього вплинула робота Шардена «Склянка води та лимон», написана в 1888–1890 роках. Далі Жан Едуар Вюяр все більше йшов у напрямку імпресіонізму та його найяскравіших представників Тулуз-Лотрека та Гогена, а також зазнав вплив японської гравюри. Типовим прикладом того періоду є тяга до «інтімізму» — створення фігур з елементами інтер'єру, де підкреслювалася важливість фону і в той же час, затінювалися персонажі. Характерна тяга до м'яких, трохи приглушених тонів або півтонів, поєднувалася з невеликими вставками чорних і темних кольорів, особливо яскраво це було виражене в його інтер'єрах і зображеннях садів. Мистецтву Вюяра притаманна свіжа безпосередність сприйняття повсякденного життя, тонка емоційність, колірна і ритмічна виразність силуетів, вишукана гармонія матових, ніби вібруючих фарб та перехідних відтінків. Як і інші художники групи «Набі» Вюяр вже на початку 80-х років XIX століття був пов'язаний з оточенням символістів і новаторів в поезії, театрі та мистецтві журналу «Ревю Бланш», який редагували вихідці з Польщі брати Натансон. Музою Вюяра і героїнею багатьох його картин стала Міся Годебська, дружина молодшого з братів Натансос — Тадеуша.
У 1890-ті роки Вюяр оформляє інтер'єри і створює панно, на яких зображує сади і парки. Але він займався не лише тематикою садів і інтер'єрів, а й охоче звертався до пастелі, захоплено працював у сфері настінного живопису, створював також барвисті і колоритні арабески. Серія «Сади» (1894 рік) створена для декорації вітальні Александра Натансона, стає поворотним моментом у його творчості. Вюяру вдається за допомогою спеціальної клейкої фарби створити ефект матовості так, що полотно нагадує фреску[7]. Особливе місце займають його панно, зроблене у 1913 році для фоє театру в Парижі (на Єлисейських полях) та розпис в Пале-Шайо (1937 рік)[8]. Найтиповіші роботи Вюяра вирішені в дусі «інтімізма»: це інтер'єрні сцени з фігурами, їх нерозривна єдність з фоном, де навмисна невиразність персонажів посилює таємничу чарівність цих образів. Після 1900 року, коли група «Набі» розпалася, Вюяр пішов від своїх новацій в чистий імпресіонізм. Вюяр працював у живописі, а також він став автором гравюр і естампів. Перші виставки Вюяра були у 1901 році в Салоні «Independants» і у 1903 році в Осінньому салоні.
Після Першої світової війни в його творчості домінують, головним чином, жіночі портрети. Одночасно Вюяр працював над портретами представників процвітаючих французьких буржуа, так він заробляв на життя. Також виступав як сценограф (зокрема, співпрацював в кінці 1910-х — початку 1920-х років з антрепризою Дягілєва). У цей час він інтенсивно працює і над театральними декораціями. Серед його характерних станкових творів — «У ліжку» (1891, Національний музей сучасного мистецтва, Париж), «В кімнаті» (1893, Ермітаж, Санкт-Петербург), цикл «Сади Парижа» (1894, Національний музей сучасного мистецтва, Париж), «Подружнє життя» (близько 1900, приватне зібрання, Париж), «Пані Натансон за вишиванням на веранді» (1913, Музей д'Орсе, Париж)[9]. Його найвідомішими творами також є: «Автопортрет» (1889), «Кравчихи» (1890), «Дама в синьому» (1890), «Під лампою» (1892), «Жовта завіса»(1893), «На дивані» та ін.[6]. У портретах, пейзажах, інтимних побутових картинах, декоративних панно Вюяр поєднував символізм з підкресленою декоративністю форм, площинним трактуванням простору, тонкою емоційністю і вишуканою гармонією фарб, прагненням (особливо в пізній період) до інтимності образів. Вюяр — витончений колорист, його палітра багата і різноманітна, фарби ніби мерехтять, переливаються, утворюючи колірні гармонії. Його роботи спокійні і солідні. Всього він створив понад 3000 картин[7].
