Едвард Елгар (англ.Edward Elgar; 2 червня1857(18570602), Нижній Бродгіт — 23 лютого1934, Вустер) — англійський композитор, багато творів якого увійшли до британського та світового класичного концертного репертуару. До числа його найвідоміших композицій належать симфонічні «Варіації на загадкову тему» («Енігма-варіації»), «Урочисті і церемоніальні марші», концерт для скрипки і віолончелі та дві симфонії. Він також писав для твори хору, серед яких «Сон Геронтія», камерну музику і пісні. 1924 року був призначений Майстром королівської музики.
Біографія
Ранні роки
Едвард Елгар народився в Англії у невеличкому селищі Нижній Бродхіт[en] на околиці Вустера. Його батько, Вільям Генрі Елгар (англ.William Henry Elgar, 1821—1906), виріс у Дуврі і був відданий на навчання до лондонського музичного видавця. 1841 року Вільям переїхав до Вустера, де працював настроювачем фортепіано, а також відкрив власну крамницю з продажу нот і музичних інструментів[8]. 1848 року він одружився з Енн Грінінг (англ.Ann Greening, 1822—1902), дочкою сільського робітника[9]. У родині Едвард був четвертим з семи дітей. Енн Елгар перейшла у католицьку віру незадовго до народження Елгара, і він був хрещений й виховувався як католик, чого не схвалював його батько. Вільям Елгар професійно володів скрипкою і обіймав посаду органіста у католицькій церкві Святого Георга у Вустері з 1846 по 1885 рік. З його ініціативи меси Керубіні й Гуммеля вперше прозвучали на Фестивалі трьох хорів[en] у виконанні оркестру, в якому він грав на скрипці[10]. Всі діти Вільяма отримали музичну освіту. До восьми років Едвард вже вчився грі на фортепіано і скрипці, а його батько, який настроював фортепіано у багатьох знатних домах Вустершира, іноді брав його з собою, даючи можливість показати своє вміння перед важливими місцевими особами[8].
Мати Елгара цікавилась мистецтвом і сприяла його музичному розвитку[9]. Від неї Елгар перейняв вимогливий смак до літератури і пристрасну любов до сільської місцевості[11]. Його друг і біограф В. Г. «Біллі» Рід (англ.W. H. "Billy" Reed) писав, що вплив середовища, яке оточувало Елгара у ранні роки, «поширювався на всю його роботу і надав всьому його життю витонченої, проте від того не менш правдивої і стійкої англійської якості»[12]. Едвард почав писати музику в ранньому віці; для п'єси написаної і поставленої дітьми Елгар у віці десяти років, він написав музику, яку сорок років по тому лише з невеликими змінами заново аранжував як сюїту для оркестру під назвою «The Wand of Youth»[9].
У п'ятнадцять років Елгар завершив загальну освіту в Літтлтонській школі поблизу Вустера. Проте, окрім уроків фортепіано і скрипки у місцевих педагогів, його єдиною формальною музичною освітою були уроки скрипки у Адольфа Полліцера, які він відвідував під час коротких поїздок до Лондона у 1877—1978 роках. Елгар говорив: «вперше музику вивчав у соборі … з книжок, взятих у музичній бібліотеці, коли мені було вісім, дев'ять або десять»[13]. Він самотужки опрацьовував керівництва з гри на органі і вивчав всі книги з теорії музики, які міг знайти. Пізніше він відзначав, що найкориснішими для нього виявились статті Х'юберта Перрі у Музичному словнику Гроува[14]. Елгар сподівався продовжити музичну освіту в Німеччині у Лейпцизькій консерваторії, і навіть почав вивчати німецьку мову, однак у батька не було фінансових можливостей відправити сина на навчання. Роками пізніше в журналі «The Musical Times» у короткій біографії композитора була висловлена думка, що невдача із навчанням у Лейпцигу врешті стала сприятливою для музичного розвитку Елгара: «Таким чином перспективний композитор уникнув впливу догматизму університету»[15]. Однак, для нього було розчаруванням після завершення школи у 1872 році вирушити не до Лейпцигу, а на роботу клерком до офісу місцевого солісітора. Не знайшовши офісну кар'єру для себе близькою, у прагненні реалізувати себе він звертався не тільки до музики, а й до літератури, ставши ненаситним читачем. Приблизно до цього часу відносяться його перші публічні виступи як скрипаля і органіста[16].
Через декілька місяців Елгар залишив роботу у солісітора, щоб розпочати музичну кар'єру; спершу він давав уроки фортепіано і скрипки і зрідка працював у батьківській крамниці[8]. Разом з батьком, він був активним членом Вустерського клубу хорового співу — акомпанував співакам граючи на скрипці, писав і аранжував твори, а також вперше виступив як диригент. Полліцер був переконаний, що як скрипаль Елраг мав потенціал, щоб стати провідним солістом країни[17], але сам Елгар, коли почув віртуозну гру на концертах у Лондоні, відчув, що його грі на скрипці бракує достатньої глибини і відкинув амбіції стати солістом[8]. У 22 роки він став диригентом музичного ансамблю при Вустерському притулку для божевільних (англ.Worcester and County Lunatic Asylum) у Павіку, що за 5 км від Вустера[10]. Ансамбль складався з пікколо, флейти, кларнету, двох корнетів, евфоніуму, трьох чи чотирьох перших і такої ж кількості других скрипок, до яких долучались альт, віолончель, контрабас і фортепіано[18]. Елгар репетирував з музикантами, писав і аранжував їх музику, включаючи кадрилі і польки, для такого незвичайного поєднання інструментів. Журнал «The Musical Times» писав: «Цей практичний досвід виявився дуже цінним для молодого музиканта … він отримав практичні знання про можливості різних інструментів. … Таким чином він тісно знайомився із відтінками тембрів, тонкощами цих та багатьох інших інструментів»[19]. Обіймаючи посаду в ансамблі протягом п'яти років, до 1879 року, він приїжджав до Павіка раз на тиждень[8]. Іншою роботою на початку його кар'єри була посада професора скрипки у Вустреському коледжі для сліпих (англ.Worcester College for the Blind Sons of Gentlemen)[10].
Попри скоріше замкнений характер, Елгар мав успіх у музичних колах Вустера[9]. Він грав на скрипці на фестивалях Вустера і Бірмінгема, великим досвідом для нього стало виконання шостої симфонії і «Стабат Матера»Антоніна Дворжака під керівництвом самого композитора[20]. Елгар регулярно грав на фаготі у духовому квінтеті разом зі своїм братом Франком, гобоїстом (і диригентом, який керував власним духовим колективом)[10]. Для квінтету він аранжував багато п'єс Моцарта, Бетховена, Гайдна та інших авторів, удосконалюючи майстерність[10].
Під час першої подорожі закордон Елгар побував у Парижі у 1880 році, і в Лейпцигу у 1882 році. Він мав можливість послухати гру Сен-Санса на органі у Сен-Мадлен і відвідував концерти найкращих оркестрів. 1882 року Елгар писав: «Я отримав чималу порцію Шумана (мій ідеал!), Брамса, Рубінштейна і Вагнера, тому не маю причин бути незадоволеним»[21]. У Лейпцигу він зустрівся зі своєю подругою Еленою Вівер (Helen Weaver), яка навчалась у консерваторії. Влітку 1883 року вони заручились, проте заручини були розірвані з невідомих причин наступного року[8]. Елгар був дуже засмучений, і можливо деякі романтичні твори, написані ним пізніше, були певним чином присвячені Елені та почуттям до неї. Протягом життя Елгара часто надихали жінки, з якими він мав дружні стосунки. Наступними його музами були Марі Лігон (Mary Lygon), Дора Пенні (Dora Penny), Джулія Вортінгтон (Julia Worthington), Еліс Стюарт Вортлі (Alice Stuart Wortley), а у похилому віці його підбадьорювала дружба з Верою Хокман (Vera Hockman)[22]. Саме з Дорою Пенні пов'язана історія винайдення композитором шифру Дорабелла.
У 1883 році Елгар, як постійний член оркестру зимового концертного сезону В. К. Стоклі (W. C. Stockley) в Бірмінгемі, брав участь у виконанні одного зі своїх перших творів для повного оркестру — «Sérénade mauresque». Стоклі, який пропонував Елгару диригувати п'єсою, пізніше розповідав, що «він відмовився, і потім наполягав на тому, щоб грати свою п'єсу в складі оркестру. Врешті, він виступив на сцені граючи на скрипці і отримав у винагороду справжні щирі оплески слухачів»[23]. Він часто приїздив до Лондона, де робив спроби опублікувати свої роботи, але цей період його життя здебільшого позначався розчаруваннями і браком грошей. В квітні 1884 року він писав другові: «Мої перспективи безнадійні як ніколи … Я маю достатньо енергії, тому іноді роблю висновок, що мені бракує здібностей. … У мене немає грошей — ані цента»[24] Декілька років він асистував батьку, Вільяму Елгару, як органіст у церкві Святого Георгія у Вустері, а з 1885 року, замінивши його, працював тут ще чотири роки. У цей період він написав свої перші літургійні твори у католицькій традиції, починаючи з трьох мотетів для чотириголосного хору — «Ave Verum Corpus», «Ave Maria» і «Ave Maris Stella» (Op. 2, 1887), за якими створив «Ecce sacerdos magnus» для виходу єпископа на офіційному візиті до церкви Святого Георгія у 1888 році; всі ці чотири твори залишаються у репертуарі церковних хорів.
Елгар був посвячений у лицарі у 1904 році, а у 1911 став членом Ордену Заслуг. 1920 року він отримав Хрест командора бельгійського Ордену Корони, у 1924 році був призначений Майстром королівської музики. Наступного року отримав золоту медаль Королівського філармонічного товариства, а у 1928 році став кавалером Ордену королеви Вікторії 2-го ступеня. Між 1900 і 1931 роками Елгар отримав почесні звання від університетів Кембриджа, Дарема, Лідса, Оксфорда, Єля (США), Абердина, Західної Пенсильванії (США), Бірмінгема і Лондона. Серед іноземних академій, членом яких він став, були Національна академія Санта-Чечілія (Рим), Академія реального інституту музики (Флоренція), Академія витончених мистецтв (Париж), Інститут Франції і Американська академія мистецтв. 1931 року він Елгар був піднесений у баронети Бродхіта графства Вустершир[25]. 1933 року Орден королеви Вікторії підвищив його до Лицаря Великого Хреста[26][27]. Словами Майкла Кеннеді, він «нескромно розхвалений» за перство, але марно[8].
У Нижньому Бродхіті у будинку, де Елгар народився, нині розміщується музей (Elgar Birthplace Museum), присвячений його життю та творчості. Дочка Елгара, Каріс, допомагала в заснуванні музею в 1936 році, до музею за заповітом була передана значна частина її колекції листів Елгара після її смерті у 1970 році. Каріс залишила рукописи творів композитора музичним коледжам: «Чорного лицаря» Музичному коледжу Трійці; «Короля Олафа» Королівській музичній академії; «Творців музики» Бірмінгемському університету; концерт для віолончелі Королівському коледжу музики; «Царство Боже» Бодліанській бібліотеці; а інші рукописи Британському музею[28]. 1951 року заснували Товариство Елгара (The Elgar Society), присвячене композитору і його творам. Зібрання Бірмінгемського університету містять архів листів, які написав Елгар[29].
Статуя Елгара у Вустері встановлена в кінці Високої вулиці біля кафедрального собору і неподалік від того місця, де колись була крамниця його батька. Інша статуя Елгара роботи скульптора Рози Гаррард розташована на Церковній вулиці у Малверні, з майданчика композитор оглядає місто і відвідувачі можуть постояти поруч із ним у тіні пагорбів. У вересні 2005 року третя скульптура роботи Джемми Пірсон була відкрита поруч з кафедральним собором у Герефорді, вона зображає Елгара з велосипедом.
Едварда Елгара зобразили на британській банкнотіноміналом 20 фунтів, що її друкували у 1999—2007 роках.[30] Рішення прибрати його зображення з банкноти викликало суперечки, зокрема через те, що на 2007 рік припадала 150-та річниця з дня народження Елгара[31].
На честь Едварда Елгара у Великій Британії назвали близько 65 вулиць, зокрема шість у графствах Герефордшир і Вустершир. Серед них Елгар-Авеню у Герефорді поблизу будинку, де він жив. Ім'я Елгара також носить вулиця у Північному Спрингфілді (Вірджинія, США) і головна дорога у Бокс Хілі, передмісті Мельбурна (Австралія). На честь композитора назвали три локомотиви. Перший, «Sir Edward Elgar», — локомотив класу Бульдог номер 3414, — був побудований у 1906 році і виведений з експлуатації у 1938 році.
↑ абвгMcVeagh, Diana, «Elgar, Edward».Grove Music Online. Retrieved 20 April 2010 (необхідна підписка)Архівована копія. Архів оригіналу за 13 квітня 2020. Процитовано 16 червня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)Архівована копія. Архів оригіналу за 13 квітня 2020. Процитовано 16 червня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑ абвгд«Edward Elgar», The Musical Times, 1 October 1900, pp. 641-48
↑«Edward Elgar», The Musical Times, 1 October 1900, pp. 641-48: англ.«This practical experience proved to be of the greatest value to the young musician. ... He acquired a practical knowledge of the capabilities of these different instruments. ... He thereby got to know intimately the tone colour, the ins and outs of these and many other instruments.»
↑Maine, Basil, «Elgar, Sir Edward William» [Архівовано 26 червня 2013 у Wayback Machine.], Oxford Dictionary of National Biography archive, Oxford University Press, 1949. Retrieved 20 April 2010 (необхідна підписка).
↑Процитовано за Kennedy (ODNB):англ."I got pretty well got dosed with Schumann (my ideal!), Brahms, Rubinstein & Wagner, so had no cause to complain."
↑Moore (1984), pp. 96, 264, 348, 512, 574, and 811
↑Процитовано за «Edward Elgar», The Musical Times, 1 October 1900, pp. 641-48: "he declined, and, further, insisted upon playing in his place in the orchestra. The consequence was that he had to appear, fiddle in hand, to acknowledge the genuine and hearty applause of the audience.
↑Kennedy (1987), p. 15: англ.«My prospects are about as hopeless as ever … I am not wanting in energy I think, so sometimes I conclude that 'tis want of ability. … I have no money — not a cent»
↑«Elgar, Sir Edward», [Архівовано 24 липня 2011 у Wayback Machine.] Who Was Who, A & C Black, 1920—2008; online edition, Oxford University Press, December 2007. Retrieved 3 June 2010 (requires subscription)
↑World Banknotes & Coins Pictures | Old Money, Foreign Currency Notes, World Paper Money Museum England 20 Pound Sterling note 1999 Sir Edward Elgar [1] [Архівовано 8 березня 2021 у Wayback Machine.]
Cox, David (1967). Edward Elgar. У Simpson, Robert (ed.) (ред.). The Symphony: Elgar to the Present Day. Harmondsworth: Pelican Books. OCLC221594461. {{cite book}}: Проігноровано невідомий параметр |unused_data= (довідка)
Howes, Frank (1971). Edward Elgar. У Hughes, Gervase, Van Thal, Herbert (eds.) (ред.). The Music Lover's Companion. London: Eyre and Spottiswoode. OCLC481972079.