|
Диякониса Диякони́са[1][2] або дияконе́са (грец. Διακόνισσα) — жінки у стародавній церкві I–VIII століть, котрі прийняли свячення і несли служіння в церкві. У наш час це служіння по-різному розглядається дослідниками. Традиційно-ортодоксальні автори акцентують, що служіння дияконис, хоча й було схоже на служіння дияконів, але було звернене виключно до жінок у церкві й не мало сакраментального вираження під час загального церковного богослужіння.[3] Інші автори описують служіння дияконис, визначаючи їх роль у церкві як літургійну і пасторську.[4] ІсторіяПерша згадка про дияконис міститься у Посланні до Римлян: «Представляю вам Фіву, сестру нашу, дияконису церкви Кенхрейської» (Рим. 16:1). Цей інститут отримав розвиток у період гонінь на християн. Так, в Апостольських постановах сказано: «у деякі будинки не можна послати до жінок чоловіка диякона, через невірних: тому, для заспокоєння помислу нечестивих, відправ туди жінку дияконису»[5]. Апостольські постанови (кінець IV століття) містять спеціальну молитву для чину поставлення дияконис. Поставлення дияконис здійснював єпископ через рукопокладення у присутності пресвітерів, дияконів та інших дияконис. Обряд посвячення в диякониси міститься також у канонах Першого Нікейського собору (325 року), Халкедонського собору (451), а також у Кодексі Барберіні (780 року). Вивчення цього обряду привело деяких сучасних дослідників до думки, що він повністю відповідає таїнству церкви в сучасному значенні[6]. З постанов Першого і Четвертого Вселенських соборів можна побачити, що диякониси ділилися на два розряди:
До рукопокладення допускалися неодружені жінки, вдови та черниці, котрі досягли 40 років (15 правило Четвертого Вселенського собору) і після ретельного випробування. Якщо ж після рукопокладення диякониса брала шлюб, то вона та її чоловік підлягали анафемі.
Інститут дияконис припинив існування у церкві в добу середньовіччя. До дияконис за вбранням можна зарахувати сестер Марфо-Маріїнської обителі милосердя, заснованої святою преподобномученицею Великою княгинею Єлизаветою у 1909 році. Єлизавета Федорівна була прихильницею відродження у своїй обителі чину дияконис — служниць церкви, які в перші століття християнства поставлялися через рукопокладення, брали участь у здійсненні літургії, приблизно в тій ролі, в якій зараз служать іподиякони, займалися катехизацією жінок, допомагали при хрещенні жінок, служили хворим. Питання про відновлення інституту дияконис обговорювалося на Помісному соборі Російської православної церкви 1917–1918 рр. Однак через революцію і подальшу громадянську війну, так і не було вирішене. У важкі часи більшовицьких гонінь у 30-ті роки ХХ століття жінки нерідко залучалися до активної церковної діяльності і богослужбової практики. Жінки часто ставали старостами храмів, співцями і читцями, що зберігається і понині. У деяких архієреїв іподияконами служили маленькі дівчатка (у храмах Антіохійського патріархату дівчаток-іподияконів можна зустріти і тепер[7]). Плани з відновлення інституту дияконис були в Александрійському патріархаті, в якому 16 листопада 2016 року на засіданні Синоду було створено комітет у складі трьох архієреїв для вивчення цього питання[8]. Як наслідок, 17 лютого 2017 року Патріарх Феодор II посвятив у диякониси кілька жінок, обов'язком яких стала допомога в місіонерській діяльності в Катангської митрополії, в таїнстві хрещення дорослих, вінчання, а також у катехитичній діяльності церкви[9]. Функції дияконисФункції дияконис у церкві були різноманітними, в тому числі:
Апостольські постанови вказують, що диякониса «без диякона нічого нехай не робить і не говорить», але при цьому «ніяка жінка нехай не приходить до диякона або єпископа без диякониси». Канонізовані дияконисиНизка дияконис давньої церкви зарахована до лику святих:
Див. також
Примітки
Література
Посилання
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
