Джон Колтрейн
Джон Вільям Колтре́йн (англ. John William Coltrane; *23 вересня 1926, Гамлет, Північна Кароліна — †17 липня 1967, Нью-Йорк) — американський джазовий саксофоніст, бендлідер та композитор. Був однією з найвпливовіших та найвідоміших постатей в історії джазу та музики ХХ століття. Народився і виріс у Північній Кароліні, Колтрейн переїхав до Філадельфії після закінчення школи, де вивчав музику. Починаючи свою кар'єру в стилях бібоп і хард-боп, Колтрейн допоміг започаткувати використання ладів і став одним із піонерів фрі-джазу. Він очолив щонайменше п'ятдесят записів і з'являвся на багатьох альбомах інших музикантів, зокрема трубача Майлза Девіса та піаніста Телоніуса Монка. Протягом своєї кар'єри музика Колтрейна набувала все більш духовного виміру, що яскраво проявилось у його найбільш визнаному альбомі A Love Supreme (1965) та інших.[5] Залишається впливовим і протягом наступних десятиліть після своєї смерті; отримав численні посмертні нагороди, зокрема спеціальну премію Пулітцера, а також був канонізований Африканською православною церквою.[6] Його другою дружиною була піаністка та арфістка Еліс Колтрейн. У пари було троє дітей: Джон-молодший[7] (1964—1982), басист; Раві (нар. 1965), саксофоніст; та Орн (нар. 1967), саксофоніст, гітарист, барабанщик і співак.[8][9][10] БіографіяНезважаючи на відносно коротку кар'єру (він став відомий широкій публіці тільки у віці 33 років, а помер, не доживши до 41 року), Джон Колтрейн досі є однією з найвідоміших і суперечливих фігур джазового світу. Він грав у різних, майже протилежних, стилях і це стало причиною таких же протилежних відгуків критиків про його музику. Проте вже давно ніхто не ставить під сумнів його грандіозний внесок у сучасний джаз і його вплив на творчість переважної більшості саксофоністів другої половини XX століття. Колтрейн народився в музичній сім'ї, проте його батьки не заробляли на життя музикою. Джон рано почав грати в оркестрах, починаючи вже з 13 років. Спочатку його інструментами були кларнет і альтгорн, потім альт-саксофон. Він грав у різних нічних клубах Філадельфії, а в 1945 році його призвали до армії і відправили служити на Гаваї. У 1946 році Колтрейн звільнився в запас і повернувся до Філадельфії. Восени того ж року він почав грати в оркестрі Джо Вебба (Joe Webb), а в 1947 році перейшов до «King Kolax Band». Там же він вперше спробував узяти в руки тенор-саксофон, що став згодом його основним інструментом. Одні джерела стверджують, що це відбулося під впливом гри Чарлі Паркера, який, як тоді вважалося, вичерпав можливості альт-саксофону, інші джерела подають простий факт, що перейти на тенор Колтрейна змусив керівник його оркестру, що сам грав на альті. У 1949 році Джон приєднався до справжнього зоряного складу — біг-бенду Діззі Гіллеспі і залишався у ньому до весни 1951 року, коли оркестр перетворився на септет. Разом з ним, у 1951 році, Колтрейн записав на платівку своє перше соло в п'єсі «We Love To Boogie». Подібно багатьом джазменам того часу, він поступово став наркоманом, що ускладнювало пошуки роботи і служило причиною конфліктів. Він переходив зі складу до складу, але у 1954 році йому пощастило — його запросив до свого оркестру Джоні Годжес. У нього Колтрейн протримався менше року, а потім доля звела його з Майлзом Девісом. Їх класичний склад включав Девіса, Колтрейна, піаніста Реда Гарленда, басиста Пола Чамберса і ударника Філлі Джо Джонса. З цим квінтетом Колтрейн зробив безліч записів на лейблах Columbia і Prestige. Згодом, коли він став дуже відомим, його записи у складі оркестру стали видаватися під його ім'ям і цей процес продовжується досі. Через пристрасть до героїну Девіс кілька разів звільняв Колтрейна з своєї групи, але потім знову запрошував назад. Остаточно вони розлучилися в 1957 році, що послужило для саксофоніста поштовхом до того, аби більше виступати і записуватися самостійно. У цьому ж 1957 року він видав на лейблі Prestige свій перший сольний альбом, названий Coltrane, разом з трубачем Джонні Сплоуном, баритон-саксофоністом Сахібом Шихабом, піаністами Мелом Волдроном і Редом Гарлендом, басистом Полом Чемберсом і барабанщиком Альбертом Гітом. Тоді ж, 1957 року, він приєднався до квартету Телоніуса Монка, а також продовжував роботу над власними альбомами. Він позбувся звички до наркотиків і знову почав співпрацювати з Майлзом Девісом, разом з яким записав у 1959 році один з найкращих в історії джазових альбомів «Kind Of Blue». На початку 60-х років вийшов перший альбом Колтрейна, що повністю складався з його власних композицій, — «Giant Steps». Він остаточно відмовляється від роботи в інших оркестрах і збирає своє комбо (інструментальний джазовий ансамбль) у Нью-Йорку, що складався з піаніста Стіва Кюна (якого скоро замінив МакКой Тайнер), басиста Стіва Девіса і ударника Піта Ла Рока (якого послідовно змінювали Біллі Гиґінс і Елвін Джонс). В останній період своєї творчості Колтрейн грав крім тенора на сопрано-саксофоні. У 1962 році він підписав договір з лейблом Impulse! Працюючи з продюсером Бобом Тіле, він записав у студії величезну кількість матеріалу, який фірма не була в змозі видати відразу, та зате поступово видавала після смерті музиканта. Він розвивав свій власний, майже релігійний, підхід до джазу і найзнаменитішим альбомом цього напряму стала платівка «A love Supreme» (1965), що отримала дві номінації на Греммі і стала його роботою, що продавалася найліпше. Останній прижиттєвий альбом Колтрейна, «Expressions», вийшов у 1967, одразу незадовго до того, як 17 липня сорокарічний Колтрейн помер через рак печінки, в лікарні Гантінгтона на Лонг-Айленді. Похорони провели через чотири дні в церкві Святого Пітера в Нью-Йорку, службу відкрив квартет Альберта Айлера, а закрив Орнетт Коулман. Джон Колтрейн похований на кладовищі Пінелаун, що у Нью-Йорку. Його смерть здивувала чималу кількість людей, зокрема Девіс сказав, що «смерть Колтрейна справила на всіх велике враження й застала всіх зненацька. Я знав, що він не надто добре виглядає, втім не підозрював, що він настільки хворий, та й, що хворий взагалі…» Релігійний діячПісля смерті Колтрейна громада Храму новобранців у Сан-Франциско почали поклонятися йому як втіленому Богу. Угруповання називалось на честь Паркера, якого вони прирівнювали до Іоанна Хрестителя.[11] Громада пізніше приєдналась до Африканської православної церкви[en]. Це призвело до зміни статусу Колтрейна від бога до святого.[11] Як наслідок, Африканська православна церква Святого Іоанна Колтрейна у Сан-Франциско стала єдиною африканською православною церквою, яка запровадила музику і поезію Колтрейна до літургійної відправи.[12] Самуїл Г. Фрідман у статті «Нью-Йорк Таймс» зазначав, що «церква Колтрейна не трюк чи штучна суміш музики нічного клубу та ефірної віри. Його твердження про визволення через божественний звук насправді цілком узгоджується з власним досвідом і пізнанням Колтрейна».[11] Фрідман також прокоментував релігійність Колтрейна:
Колтрейна зобразили як одного із 90 святих на іконі танцюючих святих у храмі святого Григорія Нісського єпископальної церкви в Сан-Франциско. Ікона, площею в 280 кв.м., розписана у візантійському іконографічному стилі і займає стіну всієї церковної ротонди.[13] Єпископальна церква святого Варнави в Ньюарку, Нью-Джерсі, додала Колтрейна до списку чорних святих і підготувала про нього статтю на своєму сайті.[14] Про Колтрейна і його церкву зняли документальні фільми, зокрема «Церква святого Колтрейна» Алана Клінгенстейна (1996),[15][16], і телепередачу Алана Єнтоба для BBC (2004). Вибрана дискографіяДискографія нижче перераховує альбоми, концептуалізовані та затверджені Колтрейном як лідером під час його життя. Вона не включає численні релізи, в яких він був запрошеним музикантом, сесії, зібрані в альбоми різними лейблами після завершення контракту Колтрейна, сесії, на яких він був запрошеним музикантом, але пізніше перевипущені з його ім'ям на обкладинці, або посмертні компіляції, окрім тієї, яку він затвердив перед своєю смертю. Prestige та Blue Note records
Atlantic records
Impulse! Records
Див. також
Примітки
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
