Дана

Дана Діванна, Дівонія, Діва
богиня води
Міфологія	слов'янська
Божество в	слов'янська міфологія

Да́на — гіпотетична богиня води в слов'янській міфології, покровителька річок, струмків і водойм. Також її іменами можуть бути Діванна, Дівонія, Діва[1].

У народних віруваннях

Данило Лепкий у розвідці «Весняні звичаї, обряди та віруваня на Руси» писав: «Всї Русалки слухають одної найстаршої панї, котру простий люд в своїх оповіданях називає просто «Діва», «Дівка», «Дівчина» або «Дана». Менї здає ся, що властиве єї імя єсть Дана, бо з тим іменем дуже часто можна зустрінути ся в народних піснях, ба навіть в коломийках; тая найстарша панї Русалок буде мати щось вспільного з богинею Даною, або буде нею самою. Єсть она дочкою дуже маючого царя, — єї утопила мачоха для того, що боялась, щоби она, як оддасть ся за можного молодого князя Івана, не єї з пишної царської палати. Дана єсть дуже красна: волосє у неї золоте, очі ясні як сонце, а тїло біле як цвіт лелїї. Она не виходить нїколи з води, тілько в полудне на «Русалчин Великдень». Тогди раз зустрінув єї молоденький царевич, син царя із-за синого Дунаю. Он увидів єї, як чесала золоте волосє, хотів поймати, але Дана скочила в Дунай тай зачала плавати по воді, показуючи царевичеві свою красу, своє біле тіло в прегарних миленьких рухах. Царевич скочив в ріку, она обняла єго та й потягла до своїх золотих палат. Від того часу жиє Дана в великім щастю, пестить ся, цілуєсь та висипляєсь з князем на цьвітучім з хрещатого барвінку ложи. Прочі Русалки зносять ім що ночи богато всїлякого цвіту, втїшають іх, забавляють своїми танами, а деколи саджають на золоті «колічка» (возок на двох колесах) тай возят до місяця по глибокій водї»[2].

У фольклорі й обрядовості

Польський історик Йоахим Лелевель (1811) писав про середньовічні звістки щодо слов'янської міфології, посилаючись на польського історика XV—XVI століть Мацєя Мєховського: «Усе це повторив Мєховита з описом, збагаченим словами, і викував Лелеві і Полелеві матір Леде (запозичена у греків?) Але заодно зроблено зауваження, що на Русі співають «Лада, Лада», а мазури також покрикують «Дана Дана, Дада Дада»[3]

Російський етнограф і фольклорист Іван Снєгірьов у 1-му томі «Російських простолюдних свят і забобонних обрядів» (1837) також зауважував: «Мєховита помічає, що як у Росії приспівують „Лада, Лада“, так мазури вигукують „Дана, Дана, Дада, Дада“»[4].

За словами Григорія Ількевича, поміж іншими забобонами на весіллі, яких була велика кількість, серед простолюду на Волині і в деяких околицях Галичини панував наступний: перед вінчанням рідні проводили обох молодят до стодоли чи сараю. Дружби несли шлюбне вбрання пана молодого, а дружки — панни молодої, а один з родичів — дві коновки чистої води. По дорозі співали: «Ой Ладо, Ладо, ой Дана, Дана, ідем до пана, до пана Водана; щоби нас очистил і нас блогославил». Прийшовши до стодоли, дружби й дружки виходили за двері, замикали їх, і залишалися тільки родичі молодих. Молодята роздягалися зовсім догола. Молоду поливали жінки, а молодого — чоловіки, одягали в шлюбний одяг, скакали довкола них і співали: «Ой Ладо, Ладо, ой Дана, Дана, гарний наш панич, гарна і панна». З цим виходили зі стодоли і співали, йдучи до хати: «Виділи-сьмо, бачили-сьмо, сам Зіве, блогослави нам». На Галичині цей звичай зникав і робився тільки потаємно, а на Волині Ількевич сам був його свідком 1820 року, поблизу Бугу. Він гадав, що дослідники старожитностей мають пояснити, що значили божества Ладо, Дана, Водан (Нептун?), Зів[5].

Слова «Ладо, Дана, Дина» чулися в сумовитій пісні, яку співали дівчата, коли ліпили так звані балабухи для ворожіння на день святого Андрія. За словами Ількевича, українські дівчата тримали ті пісні у великому секреті і ніколи б не стали співати в присутності чоловіків[6].

За даними Василя Кравченка, у селі Забріддя Житомирського повіту, якщо черви нападали на худобину, то до схід сонця прихиляли коров'як, придавлювали вершок каменем і говорили: «Дзіванна панна, тоді я тебе одпущу, як у меї корови випадають черви»[7]. При лікування тяжкохворої людини зверталися: «Дзіванна панна, прошу твеї ласки, або дай тіло, або прийми мощи»[8]. За іншою звісткою, записаною кореспондентом Російського географічного товариства Михайлом Кривошапкіним, на Волині на заході сонця заломлювали кульбабу, примовляючи: «Диванна панна, гляди, щоб у мою сивою корови висипались черви!»[9].

В описі народних забобонів, зробленому в Білорусі братами-бернардинцями 1764 року, черв'яків у худобі замовляли: «Дзяванна красная Панна, прашу цябе, нехай чарвякі выпадуць, а калі не выпадуць, я цябе каменчыкем прыцісну і цяжко табе будзіць»[10].

У працях міфологів

Порівнюючи слов'янську та інші європейські міфології на предмет жіночого божества води, Микола Костомаров дійшов висновку про існування у східних слов'ян подібного божества. Свій висновок він аргументував, наводячи назви річок: Двіна, Дунай, Дон, Дніпро (Данапріс) і приспів в обрядове піснях: «дана, дана». Він порівняв корені цих слів із західнослов'янськими іменами Девона, Дзеванна і кельтським Дівона, зробивши висновок, що корінь і аналогічне божество повинні були зберегтися й у східних слов'ян, що виразилося у вищенаведених гідронімах та приспіві[11].

Дойна

Димитрій Кантемір першим (1715—1716) засвідчив в письмовій формі існування міфоніму Дойна, вважаючи, що «ця назва вживалася у даків замість Марса або Беллони, бо вона передує всім пісням, що оспівують хоробрість, і пов'язана із заспівом, який молдавани зазвичай виконують перед початком своїх пісень»[12].

Погляд сучасних науковців

Деякі сучасні вчені критично ставляться до висновків Костомарова. За даними сучасної лінгвістики, гідроніми Дон, Дніпро (сюди ж Дністер, Донець та ін) мають іранське походження — від ос. don, авест. dānu-, санскр. dấnu-[13]. Гідронім Дунай має кельтське походження (Dānuvius), ймовірно, споріднений із вищевказаним коренем. Гідронім Двіна має інший корінь, ніяк не пов'язаний з вищевказаними, який поки не має загальновизнаної задовільної етимології[14].

На думку Миколи Зубова, імена Діва, Девона, до яких апелює Костомаров, прагнучи обґрунтувати свої побудови, є не іменами якогось окремого жіночого божества, а епітетами Мокоші за еллінським зразком[15].

Тим часом український мовознавець Михайло Худаш писав: «На думку про те, що культ жіночого божества, у праслов'ян на ім'я Dana, в античній міфології — на ім'я Diana, в індійській ведичній міфології — на ім'я Danu, у давній кельтській міфології — на ім'я Danu, зародився і розвинувся ще в первіснообщинному матріархальному середовищі на праіндоєвропейському чи праарійському мовному ґрунті, наводить нас не тільки переконання в тому, що культи чи не всіх слов'янських жіночих язичницьких божеств походять ще з матріархату — періоду обожнювання першою чергою жіночого начала життя»[16].

Література

• Релігієзнавство. Підручник./ Укладачі: Білецький В. В., Додонов Р. О., Ковальський Г. Є. — Вінниця: ДонНУ, ГЛОБУС ПРЕСС, 2016. — 317 с.

Примітки

1. Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.
2. Лепкій Данило. Весняні звичаї, обряди та верованя на Руси // Зоря. — Львов, 1883. —. Ч. 14. — С. 234.
3. Lelewel Joachim. Uwagi nad Mateuszem herbu Cholewa, polskim XII. wieku dzieiopisem: a w sczególności nad pierwsza dzieiow iego ziega. — Warszawa-Wilno: w Xiegarniach Tegoz, 1811. — S. 130.
4. Снегирев И. М. Русские простонародные праздники и суеверные обряды.– Москва: Университетская типография, 1837. — Вып. 1. — С. 119.
5. Mirosław. Zabobony istniejące między ludem prostym w Galicji // Rozmaitości: pismo dodatkowe do Gazety Lwowskiej. — Lwów: Drukarnia Józefa Pillera, 1836, № 27. — S. 218.
6. Mirosław. Zabobony istniejące między ludem prostym w Galicji // Rozmaitości: pismo dodatkowe do Gazety Lwowskiej. — Lwów: Drukarnia Józefa Pillera, 1836, № 27. — S. 217.
7. Кравченко В. Г. Звичаї в селі Забрідді та по де-якіх іньших, недалеких від цього села місцевосцях Житомірського повіту на Волині: етнографичні матеріали. — Житомир: Друк. «Робітник», 1920. — С. 27.
8. Кравченко В. Г. Звичаї в селі Забрідді та по де-якіх іньших, недалеких від цього села місцевосцях Житомірського повіту на Волині: етнографичні матеріали. — Житомир: Друк. «Робітник», 1920. — С. 156.
9. Зеленин Д. К. Описание рукописей Учёного архива Императ. РГО. — Петербург: типография А. В. Орлова, 1914. — Вып. 1. — С. 298.
10. Скварчэўскі Д., Быль В. Запісы з Бернардзінскага архіва 1764 г. як этнаграфічная крыніца // Беларускі фальклор: матэрыялы і даследаванні: зб. навук. пр. – Мінск: Беларус. навука, 2021. – Вып. 8. – С. 219.
11. Костомаров М. І. I. Смысл мифологии славян [Архівовано 4 січня 2011 у Wayback Machine.] // Слов'янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства / Упоряд., приміт. І. П. Бетко, А. М. Полотай; вступна ст. М. Т. Яценка. К.: Либідь, 1994. С. 201—256.
12. Кантемир Д. Описание Молдавии. — Кишинев, 1973. — С. 174.
13. Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. М.: Изд-во АН СССР, 1962. С. 224.
14. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка [Архівовано 3 березня 2022 у Wayback Machine.]
15. Зубов Н. И. Научные фантомы славянского Олимпа [Архівовано 23 травня 2011 у Wayback Machine.] // Живая старина. М., 1995. № 3 (7). С. 46-48.
16. Худаш М. Походження імен та релігійно-міфологічні функції давньоруських і спільнослов'янських язичницьких імен. — Львів, 2012. — С. 375—376.