|
Гринько Дмитро Григорович
Дмитро Григорович Гринько (18 червня 1905, Чернещина-Горбатівка — 28 вересня 1986, Київ) — український письменник, журналіст, перекладач, літературознавець. Автор збірок оповідань, нарисів, літературознавчих досліджень, перекладів українською мовою з російської, білоруської, казахської, польської, турецької. Учасник німецько-радянської війни, старший лейтенант адміністративної служби, технік-інтендант 1-го рангу. Брав участь у Сталінградській битві, нагороджений декількома орденами та медалями. Після закінчення війни, протягом 20 років — відповідальний редактор журналу «Вітчизна» (1944—1964) та директор Українського відділення Літературного фонду СРСР (1950—1970). Член Спілки письменників України[1]. ЖиттєписНародився 18 червня 1905 року в селі Чернещина-Горбатівка на Полтавщині. У 1924 році розпочав літературну діяльність. У 1930 році закінчив Московський державний університет. Відтоді ж працював журналістом[1]. З 1941 року — на військових теренах[1]. Служив у Політичному управлінні Південно-Західного фронту, брав участь, зокрема, в Сталінградській битві. Демобілізований у 1944 році в званнях старшого лейтенанта адміністративної служби та техніка-інтенданта 1-го рангу, нагороджений декількома орденами та медалями.  З 1944 по 1964 роки — відповідальний редактор журналу «Вітчизна». З 1950 по 1970 роки — директор Українського відділення Літературного фонду СРСР. Жив і працював у Києві[1]. Публікувався до останніх років життя. Помер на 82-му році життя 28 вересня 1986 року. Був кремований, прах похований у колумбарії Байкового кладовища (ділянка № 1, тераса № 2, 50°24′57.13″ пн. ш. 30°30′17.38″ сх. д. / 50.4158694° пн. ш. 30.5048278° сх. д.). Літературно-критична діяльністьАвтор збірок оповідань, нарисів тощо. Серед них — «Вогні Донбасу» (1930), «Дмитро Остапенко» (1943), «По гоголівських місцях» (1952), «Любов і мужність» (1954), «Під квітучим рай-деревом» (1965), «Незвичайна історія» (1974). В «Енциклопедії сучасної України» доктор наук Тетяна Добко писала, що Дмитро Гринько «змальовував образи сучасників, порушував морально-етичні проблеми, висвітлював теми любові і дружби, захисту батьківщини, виховання патріотизму»[1]. Як літературознавець, створив, зокрема, літературний портрет письменника Панаса Кочури, з яким близько товаришував. Плідно перекладав українською мовою з російської, білоруської, казахської, польської, турецької твори Дмитра Маміна-Сибіряка, Мухтара Ауезова, Сабіта Муканова, Сабахаттіна Алі, Абдижаміла Нурпеїсова тощо[2]. Казахськомовний перекладацький доробок Дмитра Гринька був проаналізований доктором філологічних наук Миколою Васьківим у статті «Казахська література в окремих українських книжкових виданнях» (2018)[3]. Рецензував літературні роботи колег — зокрема, роман Олеся Гончара «Собор», про який «наголосив, що — за романним трактуванням — „народ не цурається духовних набутків минулого, бо через них він входить у майбуття“»[4]. Негативно сприйняв тритомний роман Анатолія Дімарова «І будуть люди», як «повний набридливих вже стереотипних образів»[5]. Щонайменше троє художників створили для Дмитра Гринька екслібриси, два з яких зберігаються в Державному історико-культурному заповіднику міста Острога — Костянтин Козловський у 1967 році, Георгій Малаков у 1972 році та Мар'ян Маловський у 1973 році[6][7]. Великий особовий фонд письменника (172 одиниці рукописів, листів, світлин тощо) зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України[8]. Творчий доробок (частковий)
Нагороди
Примітки
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
