Гоїв Іван Григорович

Іван Григорович Гоїв
Народився	1860 Куровичі, Перемишлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія
Помер	1952 Снятин
Громадянство	Австрійська імперія→ Австро-Угорщина→ ЗУНР→ Польща→ СРСР
Національність	українець
Діяльність	громадсько-культурна
Галузь	хорове мистецтво
Знання мов	українська, польська, німецька, латина, церковнослов'янська
Суспільний стан	міщани
Конфесія	УГКЦ
Рід	Гоїви
У шлюбі з	Анна Семенівна Захаркевич
Діти	Ольга, Наталя, Володимир Юліан, Євген Роман, Омелян Александер, Зенон Ярослав

Іван Григорович Гоїв (1860, Куровичі, Перемишлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія — 1952, Снятин) — громадський і церковний діяч на Покутті, співзасновник філій товариства «Просвіта», читальні «Скала» та «Боян», диригент церковних і світських хорових ансамблів, дяк церкви Чуда Святого Архистратига Михаїла у Снятині[1].

Життєпис

Народився у 1860 році в селі Куровичі, Перемишлянського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (нині Львівського району, Львівської області, Україна)[2].

В дуже молодому віці переїхав до Снятина. Тут навчався нотному співу в о. Теофіла Кобринського. По закінченню навчання розпочав свої співацьку кар'єру у Снятині. У 1880 році Іван був піддячим нової дяківської школи, добре вивчив нотний спів та грав на скрипці[2]. Вже важко хворий на сухоти о. Кобринський[3] навчав його диригувати хором та готував власні лекції для наступного хору на основі творів свого вчителя. У 1881 році, на Вербну неділю, разом зі своїм хором на Службі Божій виконав пісню «Буде ім'я Господнє», а на Великдень того ж року співав з хором вже протягом усієї Служби Божої. Навіть отець Кобринський наказав винести себе на двір аби насолодитися співом хору, організатором якого він був. По смерті свого вчителя о. Кобринського 14 березня 1882 року, Іван Гоїв самостійно провадив «Дяківський курс» для співаків з навколишніх сіл Снятинщини. Той курс також відвідував також Ілля Калитчук, що пізніше став дяком у церкві Чуда Святого Архистратига Михаїла у Снятині[2].

Іван Гоїв був активним діячем Української міщанської читальні у Снятині. Навчав церковному та світському хоровому співу. Працював скарбником у товаристві «Прут» [4]. Також був представником Товариства взаємних обезпечень «Дністер» у Львові. Працював у цих установах протягом сорока років[5].

Відійшов у засвіти, на 92-му році життя, у 1952 році в Снятині[5].

Родина

Іван Гоїв був одружений з Анною Захаркевич, донькою мірника і війта у підміській частині Снятина Семена Захаркевича[6]. У шлюбі народилося восьмеро дітей. До дорослого віку дожило лише 6 з них [7]:

• Ольга Іванівна Грибовська (Гоїв), народилася 1888 року у Снятині. Навчалася у місцевій Народній школі, по закінченню якої вступила до Українського інституту для дівчат у Перемишлі. По закінченню інституту навчала дітей у різних Народних школах Снятина. Спочатку навчала у школі Афтарчука, потім у школі поблизу Станкевича на Балках, де директором був Михайло Керницький. Після десяти років праці на викладацькій роботі, 19 вересня 1919 року її було заарештовано польською поліцією, пізніше була ще й конфінована, хоча перебувала вже на волі[5]. До 20 січня 1920 року перебувала в ув'язненні у Пороховнику. Тоді ж звільнена з роботи. Пізніше поновилася та й пропрацювала у школі до самої пенсії. Була заміжня за інженером Іваном Грибівським. У подружжя народилася донька Олександра, яка закінчила факультет іноземних мов Львівського державного університету імені Івана Франка. Ольга Грибівська відійшла у засвіти 5 березня 1978 року, у Львові. Похована у Снятині[8];
• Наталія Іванівна Олійник (Гоїв) (1896—1993) — вчителька [9];
• Володимир Юліан Гоїв — найстарший з чотирьох синів подружжя, народився 1894 року у Снятині. Закінчив Снятинську реальну гімназію. У 1912 році вступив до Технічного університету у Брно, але провчився там лише до другого курсу та був мобілізований до австро-угорського війська. На початку Першої світової війни Юліан Гоїв добровільно вступає в лави легіону Українських січових стрільців, в тому числі був десятником в курені Семена Горука. 4 травня 1915 року був поранений в боях на горі Маківці, де того ж дня потрапив до російського полону. Від червня 1915 й до початку 1918 року перебував у російському полоні в Чорному Ярі Астраханської губернії. У 1918 році повернувся на батьківщину, де вже у лавах Української галицької армії брав участь у битві за Хирів 1918 року та Чортківській офензиві 1919 року. Невдача Чортківської офензиви через нестачу зброї та боєприпасів призвела до відступу УГА і подальшому злиттю з Червоною армією на початку 1920 року, після якого отримала назву Червона українська галицька армія[10]. У 1920—1937 роках служив в ЧУГА та РСЧА на різних посадах по лінії військової розвідки та бронетанкових військ[11]. За проукраїнські погляди був репресований. Юліана Гоїва заарештували 22 вересня 1937 року, 10 грудня того ж року засудили до страти через розстріл. Вирок було виконано 10 грудня 1937 року у Харкові[12].

• Євген Роман Гоїв, народився 1899 року у Снятині. Навчався у місцевій Народній школі, по закінченню якої вступив до Реальної гімназії, але у 1915 році перервав навчання. Як доброволець вступив до лав легіону Українських січових стрільців. У 1916 році перейшов на військовий вишкіл у запасній сотні УСС, яка базувалася у Варпалянці (колишня німецька колонія у замку «Паланок»), що у Мукачеві на Закарпатті. Звідти отримав чотиритижневу відпустку на складання матури у Дрогобицькій гімназії і по якій повернувся у бойову частину. Пройшов усі битви з Українською галицькою армією. Потому був ад'ютантом полковника Андрія Мельника у Києві, де одержав військове звання сотника. Був на волосині від смерті, коли захворів на тиф. По всіх військових анабазисах з рештками українського війська опинився на території Чехословаччини у таборі інтернованих частин УГА в Йозефові[5]. У 1920 році він разом з Романом Симовичем, Августином Задоровичем, Андрієм Тофаном відновили українську студентську секцію у Снятині (попередньо діяла у 1911—1914 роках) як філію Студентського Союзу у Львові[13]. Потім закінчив Чеський технічний університет і як інженер-хімік практикував в Оломоуці. Потім знов повернувся до Снятина і певний час не працював. Потім виїхав до Варшави, де у 1931 році пройшов процес нострифікації (визнання) свого диплому у Варшавському університеті. Після чого влаштувався на роботу до Державної лікерні «Аквавіт» у Познані. Завдяки послові до сейму Польщі Остапу Луцькому прийнятий на посаду фахівця-інженера на Ходорівську цукроварню, а згодом став директором підприємства. Тут він пропрацював до 1939 року. Під час німецької окупації одружився з Любою Любинецькою, донькою одного з керівників тої цукроварні. Тоді він працював також директором цукроварні, але спочатку у Березовиці поблизу Перемишля, потім — у Переворську. Від 1944 року на еміграції: спочатку у Брабенці (Австрія), а 1949 року разом з дружиною виїхав до США, де оселилися у Детройті. Був членом Головної Ради ветеранів УСС[2]. У 1950 році був одним з засновників та у 1951—1952 роках керівником філії Товариства українських інженерів Америки у Детройті[14]. Але пройдений важкий шлях, почав відбиватися на його здоров'ї і він важко захворів. Помер Євген Роман Гоїв 15 листопада 1953 року у Детройті[2].
• Омелян Александер Іванович Гоїв (1901—1976) — січовий стрілець (1916-1917), старшина 24-го Коломийського полку УГА (1919)[9];
• Зенон Ярослав Іванович Гоїв, народився 23 травня 1906 року у Снятині[9]. У 1930-х роках переслідувався польською поліцією в Снятині. Після складання гімназійної матури, Зенона мобілізовано до польського війська, де він закінчив підстаршинську школу. Опісля пішов до старшинської школи, яку закінчив у званні підхорунжого. Польський уряд не давав можливості українцям можливості зростати у військовій кар'єрі і тому Зенон залишає військову службу. По демобілізації працював у різних українських установах. У липні 1943 року зголосився до 1-ї дивізії УНА, де проходить різні військові вишколи. У підстаршинському званні (старший десятник) бере участь у битві під Бродами, а опісля у Словаччині та Австрії. Нагороджений срібним штурмовим піхотним знаком I-го ступеня. По війні перебував в американському таборі для полонених у місті Ауербах (Баварія, Німеччина). По звільненні на нетривалий час залишився в Німеччині, а згодом емігрував до США, де оселився у Детройті. Тут включився в українське громадське життя, зокрема, стає членом управи станиці Братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української національної армії та станичним прапороносцем протягом багатьох років. Можливо мав відношення до ОУН. Помер 28 листопада 1994 року та похований у Детройті[15].

Примітки

1. Базалі Я. Свідома Родина (у двадцятиліття смерті Івана Ґоїва) // Бібліотека видавництва «Снятин». — Детройт, 1972. — Ч. 7. — С. 18.
2. Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 109.
3. Теофіл Кобринський – священник і культурно-громадський діяч. ukrpohliad.org. Український погляд. 13 березня 2022. Архів оригіналу за 13 березня 2022. Процитовано 10 листопада 2024.
4. Бойда А. Наслідки російського полону (1915–1918) в долях Ю. Гоїва та В. Порайка. Україна крізь призму війни: матеріали Всеукраїнської наукової конференції (м. Івано-Франківськ, 27 травня 2024 року). ІФКМ. Івано-Франківськ: ФОП Бойчук А.Б., 2024. — С. 16.
5. Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 110.
6. Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 156.
7. Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 107, 109.
8. Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 111.
9. Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 107.
10. Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 108.
11. Бойда А. Декомунізація як каталізатор нового витоку досліджень радянських репресій 1930-х рр. (на прикладі життя та діяльності В. Порайка). Наукові горизонти XXI століття: мультидисциплінарні дослідження: матеріали Міжнародної наукової конференції, 16-17 травня 2024 р., м. Ужгород / уклад. О. П. Адамчо; УжНУ, УкрІНТЕІ. Ужгород; Київ, 2024. — С. 669.
12. Повстанський рух на Снятинщині, 2016, с. 251.
13. Бажанський М. Творчий динамізм патріотизму моїх земляків, 1983, с. 160.
14. Товариство Українських Інженерів Америки, 1978, с. 16.
15. Зенон Ґоїв (23.V.1906—28.11.1994). komb-a-ingwar.blogspot.com. Вісті комбатанта. 8 квітня 2012. Архів оригіналу за 1 серпня 2024. Процитовано 11 листопада 2024.

Джерела

• Бажанський М. Творчий динамізм патріотизму моїх земляків: Від перших проявів організованих суспільних гуртків, церковних братств, ремісничих цехів — аж до «Січей», «Соколів», «Просвіт», «Рідних Шкіл» та бойових формацій і політичних партій: Гаслова енциклопедія. — Детройт, 1983. — 260 с. — (Бібліотека видавництва «Снятин»; Ч. 7.)
• Бажанський М. Вічно житимуть… Постаті від зарання історії, аж до найновіших часів: Біографічний словник. — Детройт, 1984. — С. 107—111. — (Бібліотека видавництва «Снятин»; Ч. 8.)
• Базалі Я. Свідома Родина (у двадцятиліття смерті Івана Ґоїва) // Бібліотека видавництва «Снятин». — Детройт, 1972. — Ч. 7. — С. 18–20
• Бойда А. Наслідки російського полону (1915–1918) в долях Ю. Гоїва та В. Порайка. Україна крізь призму війни: матеріали Всеукраїнської наукової конференції (м. Івано-Франківськ, 27 травня 2024 року). ІФКМ. Івано-Франківськ: ФОП Бойчук А.Б., 2024. — С. 15—25.
• Романюк Я. Повстанський рух на Снятинщині / Ярослав Романюк, Ольга Слободян, Володимир Карий. — Снятин; Чернівці : Друк Арт, 2016. — 440 с.
• Товариство Українських Інженерів Америки 1948—1978 / Редакція Надя Шевович, Олекса Солтисик, Юрій Гончаренко; редакційне оформлення Др. Володимир Душник. — Нью-Йорк; Чикаго : Головна Управа Товариства українських інженерів Америки, 1978. — 59 с.