Горизонтальна гілка

Діаграма Герцшпрунга — Рассела для кулястого скупчення Мессьє 3. Горизонтальне відгалуження охоплює ділянку близько 16-ї зоряної величини спектральних класів A та B (показник B—V < 1).

Горизонтальна гілка, або горизонта́льне відгалу́ження — послідовність на діаграмі Герцшпрунга — Рассела для кулястих скупчень, яка пролягає вузькою горизонтальною смугою від відгалуження червоних гігантів, які мають світність близько 50 L, у бік високих температур[1].


Еволюційна стадія

Зорі малої маси після спалаху гелієвого ядра (на вершині відгалуження червоних гігантів) потрапляють на горизонтальне відгалуження нульового віку. Джерелом їх енергії є горіння гелію в ядрі та горіння гідрогену в шарі навколо ядра. Положення зорі на цьому відгалуженні визначається кількома чинниками, головними з яких є маса зорі та вміст важких елементів в оболонці[1].

Морфологія горизонтального відгалуження

На діаграмі Гершпрунга-Рессела зорі цієї стадії формують приблизно горизонтальну лінію. Стаціонарні зорі[прим. 1] горизонтального відгалуження утворюють дві групи[1]:

  • «блакитне» горизонтальне відгалуження, заселене гарячими зорями;
  • «червоне» горизонтальне відгалуження, на якому розташовані холодніші зорі.

Деякі кулясті скупчення мають або лише блакитне, або лише червоне відгалуження. У проміжку між ними, на перетині зі смугою нестабільності, розташовані змінні типу RR Ліри. Для цих змінних існує чітке співвідношення «період — світність», що дозволяє застосовувати їх як індикатори відстані в космосі.

За час еволюції на горизонтальному відгалуженні (для зір із масою M — близько 120 млн років[2]) світність зорі зростає не більше, ніж на 0,3m[1].

Подальша еволюція

Після стадії горизонтального відгалуження зорі зазвичай пересуваються на асимптотичне відгалуження гігантів (АВГ), за винятком найлегших серед них, які перетворюються на білих карликів безпосередньо.

Див. також

Примітки

  1. Стаціонарні зорі — це зорі, що не мають фізичної змінності.

Джерела

  1. а б в г Горизонтальне відгалуження // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 116. — ISBN 966-613-263-X.
  2. Pettini, 2014, с. 9.

Посилання

  • Pettini, M. (2014). Lecture 13. Post-main sequence evolution. I: solar mass stars. Structure and Evolution of Stars (PDF) (Advanced astrophysics course at Cambridge University). Архів оригіналу (PDF) за 23 лютого 2015. Процитовано 23.02.2015.(англ.)