Візантійський тип тексту

Візантійський тип тексту (також: текст більшості, традиційний, церковний, константинопольський, антіохійський, сирійський) — один з чотирьох головних типів новозавітного тексту. Назву запроваджено Б. X. Стрітером і Ф. Г. Кеніоном. Умовне позначення: ${\mathfrak {M}}$ або Byz.

Свідки Візантійського типу тексту

Головні свідки цього тексту — Александрійський кодекс, Кодекс Єфрема та Вашингтонський кодекс. До цієї групи рукописів належить більшість мінускулів. Візантійський тип тексту відображають переклади готською мова та Пешітта.

Позначення	Назва	Дата	Рукопис включає
A (02)	Александрійський кодекс	бл. 400	Євангеліє
C (04)	Кодекс Єфрема	V	Євангеліє
W (032)	Вашингтонський кодекс	V	Матв 1-28; Лк 8, 13 — 24, 53
Q (026)	Вольфенбюттельський кодекс B	V	Лука — Іван
061	-	V	1 Тим 3, 15-16; 4, 1-3; 6, 2-8
E (07)	Базельський кодекс	VIII	Євангеліє
F (09)	Бореліанський кодекс	IX	Євангеліє
G (011)	Кодекс Вольфа A	IX	Євангеліє
H (013)	Кодекс Вольфа B	IX	Євангеліє
L (020)	Кодекс Ангелікус	IX	Діяння, Послання
V (031)	Московський кодекс II	IX	Євангеліє
Y (034)	Македонський кодекс	IX	Євангеліє
Θ (038)	Кодекс Коридеті	IX	Євангеліє (за винятком Мк)
S (028)	Ватиканський кодекс 354	949	Євангеліє

Особливості візантійського тексту

Особливою рисою цього тексту є покращений стиль, граматичні форми, наближені до класичної мови. У тексті Євангелія є деякі гармонійні додатки. Англійські видавці Хорт та Весткот називали візантійський тип тексту сирійським.

Візантійський тип тексту є змішаним текстом, що утворився внаслідок виправлень редактора або групи редакторів IV століття. З часом він був привезений до Константинополя, звідки й поширився на всій Візантійській імперії. Як раніше Грізбах, Хорт та Весткот називають представниками цього тексту кодекс А (в Євангеліях), пізні унціальні та більшість мінускульних рукописів. Textus Receptus — це пізніша форма сирійського типу тексту. Як вказують видавці, автори (редактори) цього типу тексту прагнули насамперед ясності й повноти викладу, прибираючи незрозумілі місця й по можливості підкреслюючи повчальність тексту. Пропуски рідкісні, зате інтерполяції досить часті, слововживання відрізняється повнотою. Хоча в літературному і богословському плані в цьому типі тексту важко знайти вади, та на думку дослідників, він є маловиразним за формою. Крім кодексу А (в частині Євангелій), серед представників цього типу можна назвати унціальні рукописи E, F, G, H, S, V і Y. Хорт та Весткот демонструють, що сирійський тип тексту є пізнішим у порівнянні з іншими типами, оскільки він містить комбіновані різночитання, що утворилися з елементів ранніх форм тексту і які не цитуються жодним з донікейських Отців. При порівнянні з читаннями інших рукописів стає очевидною вторинність читань представлених сирійським типом тексту. Таким чином, цей тип тексту найменш значущий для реконструкції оригіналу. Хорт пише, що «всі читання, які є виключно сирійськими, можуть бути без вагань відкинуті, оскільки вони безперечно виникли пізніше середини третього століття й тому є „псуванням“ тексту часів апостолів».

У системі фон Зодена сирійському текстові за Хортом-Весткотом відповідає група К «Кοινή», що поділяється на 17 підгруп, з яких текст К1 вважався найдавнішим і найкращим. Цей текст, написаний Лукіаном Антіохійським, з наступними виправленнями набув широкого поширення у Візантії.

Теорія виникнення візантійського тексту зазнавала неодноразових змін. Дж. Петцер підбиває такий підсумок: «Хорт та Весткот вважали, що згаданий тип тексту був створений Лукіаном, потім ця теорія ставилася під сумнів, і нарешті Аланд Курт знову її відродив. Аланд розглядає цей тип тексту як такий, що виник в результаті поступового й природного розвитку, який завершився нарешті рецензією Лукіана. Таким чином, постає переконливе історичне пояснення двох фактів — з одного боку, наявності читань, характерних для візантійського типу тексту, в папірусах, і, з іншого, переважання цього типу тексту в рукописах Нового Заповіту».

Див. також

Критичні видання грецького тексту Нового Заповіту, складені за текстами Візантійського типу

«Textus Receptus» — 1516—1522
«The Greek New Testament According to the Majority Text», второе издание, под редакцией Зэйна С. Ходжеса (Zane C. Hodges) и Артура Л. Фарстада (Arthur L. Farstad), 1985
«The New Testament in the Original Greek: Byzantine Textform», за редакцією Моріса А. Робінсона (Maurice A. Robinson) та Вільяма Г. Пірпонта (William G. Пірпонт), 2005 [1]

Література

Burnett H. Streeter, The Four Gospels. A Study of Origins the Manuscripts Tradition, Sources, Authorship, & Dates, MacMillan and Co Limites, Oxford 1924.
Frederic G. Kenyon, Our Bible and the Ancient Manuscripts (4th ed.), London 1939.
Bruce M. Metzger, The Text of the New Testament, Oxford University Press, New York, Oxford 1980, ss. 156—185.
Bruce M. Metzger, A Textual Commentary on the Greek New Testament: A Companion Volume To The United Bible Societies' Greek New Testament, 1994, United Bible Societies, London & New York, pp. 7*-9*, 15*-16*.
L. Jańczuk, Wstęp do Nowego Testamentu, ss. 54-55, at the: [2] [Архівовано 1 лютого 2009 у Wayback Machine.]