Воєнна політика

Воєнна політика — частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або вимушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих чи інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, поставленої мети; для ведення війни або протидії їй.[1]

Вживання терміну

На рубежі XVIII—XIX ст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Спочатку керівництво війною і воєнною справою називали великою стратегією або політичною стратегією, але з часом ці поняття були замінені сучасним терміном — воєнна політика. Вперше розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видатних теоретиків Карл Клаузевіц. У своїй праці «Про війну» він відзначив, що стратегія «межує з політикою і державознавством або, вірніше,… сама стає і тим й іншим».[2] З точки зору міжнародних відносин зміст поняття воєнної політики може змінюватися залежно від соціального характеру взаємодіючих країн, а також від особливостей певного регіону в світі.

На початку XX століття воєнна політика характеризувалася конфронтацією, тобто носила характер протиборства. Але всебічна криза, гонка озброєнь, що відбувалася в період 60-70-х років зумовила пошуки принципово нових підходів до воєнної політики. І тому на заміну конфронтаційному змісту воєнної політики приходить неконфронтаційна концепція, сутність якої полягала у відвернені збройних конфліктів.

Воєнна політика має двосторонній характер. Вона має як внутрішні, так і зовнішні аспекти.[3]

Внутрішня сторона — пов'язана із виробництвом та удосконаленням засобів збройного насильства, теоретичним обґрунтуванням їх можливого застосування для внутрішньої стабілізації держави; до неї належать також проблеми, пов'язані з вибором концептуальних підходів до проблем безпеки, того чи іншого курсу воєнної політики в конкретних історичних умовах; розробка і прийняття воєнно-політичних рішень, Воєнної доктрини, її реалізація.

Зовнішня сторона — охоплює всю діяльність, що пов'язана з використанням військових та невійськових силових засобів у міждержавних відносинах.

Конкретний зміст поняття воєнної політики окремої держави обумовлений такими факторами[4]:

• Економічними та політичним інтересами держави.
• Потенційними та фактичними можливостями суб'єкта воєнної політики, що дозволяють реалізувати інтерес.
• Зовнішніми та внутрішніми умовами існування держави, ступенем загрози для її безпеки.

Види воєнної політики

Авантюристична, агресивна воєнна політика — така політика характерна для держав, де політична влада захоплена ультрареволюційними колами національної буржуазії, що переслідують реакційну мету, або не відповідає реальним можливостям держави в системі міждержавних відносин на глобальному або регіональному рівні, або відверто спрямована проти об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Для реалізації такої політики допускається використання таких засобів, форм і методів ведення війни, що суперечать звичайним нормам, приводять до колосальних втрат, не забезпечують можливості досягнення політичної мети (типова воєнна політика фашистської Німеччини періоду другої світової війни; політика режиму Саддама Хусейна під час кризи в Перській затоці).

Непослідовна воєнна політика — така політика притаманна значній кількості сучасних держав, що розвиваються. Держави з таким видом воєнної політики надають перевагу насильницьким методам, але й одночасно допускають використання політичних та дипломатичних засобів.

Реалістична воєнна політика — така політика базується на основі аналізу об'єктивної воєнно-політичної обстановки у світі чи окремому регіоні. Концепція такої політики на сучасному етапі міжнародних відносин передбачає використання більшою мірою мирних методів вирішення конфліктів, а насильницькі засоби є крайньою мірою.

Миролюбива (оборонна) воєнна політика — політика, що передбачає застосування збройного насильства виключно у період агресії ззовні. Це як правило нейтральні держави. (Швеція, Швейцарія)

Структура воєнної політики

Структура воєнної політики складається з таких елементів:

• Суб'єкт воєнної політики  — держави, міждержавні об'єднання (напр. НАТО), нації, класи, соціальні групи. В правовому полі єдиним законним суб'єктом воєнної політики визнається держава.
• Мета воєнної політики  — бажаний кінцевий результат. Мета відображає докорінні інтереси самої країни і сил, що правлять у державі.
• Об'єкт воєнної політики  — групи або окремі держави, нації, класи, соціальні верстви і створювані ними інститути збройного насильства всередині країни і на міжнародній арені.
• Засоби досягнення воєнно-політичної мети  — збройне насильство, яке реалізується за допомогою збройних сил.
• Умови, в яких здійснюється воєнно-політична діяльність  — певні обставини, які зумовлюють реалізацію тих чи інших засобів воєнної політики.

Функції воєнної політики

Воєнна політика реалізується з допомогою певних функцій:

• світоглядна
• методологічна
• виховна
• організаційна
• мобілізаційна
• координаційна
• прогностична
• планово-аналітична

Примітки

1. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / М. І. Грибан, В. Г. Кремень — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 840 с. — ISBN 978-966-364-836-1.
2. - Клаузевиц К. О войне. — М.: Госвоениздат, 1934. / Clausewitz K. Vom Krieg. 1832/34. Архів оригіналу за 6 квітня 2015. Процитовано 10 листопада 2014.
3. Архівована копія. Архів оригіналу за 11 листопада 2014. Процитовано 11 листопада 2014.
4. Архівована копія. Архів оригіналу за 11 листопада 2014. Процитовано 11 листопада 2014.

Джерела

• Стаття: «Воєнна політика: держава та армія»
• Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В. И. Жукова, Б. И. Краснова. — М.: МГСУ; Изд-во «Союз», 1997. — 992 с. ISBN 5-7139-0084-3

Література

• Г. Перепелиця . Воєнна політика держави // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.114 ISBN 978-966-611-818-2.