|
Великі Кусківці
.jpg) 
     Вели́кі Ку́сківці— село в Україні, у Борсуківській сільській громаді Кременецького району Тернопільської області (Південна Волинь, Погориння). Центр однойменної сільської ради (1944—2016). Від вересня 2016 року громада у складі Борсуківської сільської громади. Розташоване на берегах річки Заболотівка — лівого допливу річкиЖирак, за 10 км від найближчої залізничної станції Ланівці. До села приєднано хутори Гори, Додатки, За Двором, Заруддя, За Церквою, Лісковий, Новосілля, Моріг, Пиньки, Поплавщина, Помірки. вціТериторія— 1,2 кв. км. Дворів — 230. Населення — 618 осіб (2014р.). ІсторіяТериторія могла бути заселена племенами т. зв. «ямної» культури і ще з часів пізнього палеоліту, оскільки в селі під час будівництва хати у середині 1950-х р. було знайдено (Костянтин Андрійович Чернець (1948—2018) на глибині більше 1.5 м крем'яного серпа і крем'яні знаряддя в доброму збереженні. В нашу еру зафіксоване під різними назвами, зокрема: у міновому записі кн. Михайла та Семена Васильовичів Збаразьких (1474) записане як «Косковъ» із ставом, млином «направним» та з 8-ма (господарствами або «димами») на 30-40 душ. Через 100 років — у володінні кн. Вишневецьких, за яких найперша письмова судова згадка — 1545р. як Коськівці (21 дим), 1648р. - у церковних документах ;1785р. — Коськовци і тільки з 1874р.— Коськовці Большие; 1861р. — Великі Куськівці. У документах адміністративно-територіального поділу з 1946 року — «Великі Кусківці». В говорах селян та людей району і в особових документах народжених там — «Великі Куськівці». Отож потрібно привести ономастичний топонім до норми у встановленому порядку! Після третього поділу Речі Посполитої (1795) разом з іншими населеними пунктами краю перейшло під владу Московії. Відтоді належатало до Кремінецького пов. Волинської губ. До початку XIXст. село — у власності ґрафів: Павла Владиславовича Кучальського. Далі у поруч. Фелікса Йосиповича Мілевича (1856). Після довгого, протягом 1863-73 рр. розкріпачення, була складена Статуттна грамота сільської громади Больших Куськовець Крем'янецького повіту Волнської губ. (1873). У ній - 59 дворів і 186 осіб обох статей. З них дворів: сіячів — 36 і в кожному по 4 дес. 2259 сажн., а всього 177 дес. 1908 сажн. орної польової землі. І ще записано 23 тяглих двори, в яких по 9 дес. 2106 сажн. присадибної землі та по 1 дес. 234 саж. сіножатей, а всього — 227 дес. 338 сажн. земель та 25 дес. 582 сажн. сінокосів. Окрім того під дворами селян — 25 дес. 1791 сажн. За все це на селян визначена була викупна сума — 326 руб. 40 коп. та ще й річного оброку в розмірі 5% від оціночної її вартості (163 руб. 37 коп.). Викупні суми земельної оплати по селу Большие Куськовци Борсукіської волості розраховані Крем'янецьким повітовим мировим посередником Ричинським. Вони розділені: на 1862 рік — 390 руб. 56 коп.; 1863—1171 руб. 69 коп.; 1864 рік — 1984 руб. 69 коп.; 1865 - 66 роки— 2518 руб. 12,5 коп. У 1839 році вода ставка була спущена через повінь і протягом подальших років використовувалася як топонім «Ставище» під сінокіс (із свідчень солдата-конюха пана Мілєвича на прізвище Ставицький за матеріалами ДАЖО). У середині XIXст. тут був фільварок із будинком, господарськими спорудами й садом; поруч — гребля та водяний млин, працювали ґуральня і цегельня (на місці нинішньої вулиці Зарічна). Була також і інша цегельня за старим церковним цвинтарем, де випалено цеглу для будівництва церковного храму (1933-37). На початок XXст. залишилася лишень гребля. Про колишній панський маєток нагадував топонім вулиці Фільварок. Натомість тепер чомусь вона переназвана Зарічною. Дивно, проте річку не офіційно так і не названо, бо колгоспно-радянська влада вважала її потічком. Наприкінці XIXст. в селі — 144 двори, населення— 802 особи, серед яких - 235 малих, 4 середні селянські господарства. Діяли початкова школа, 8 (?) крамниць. Напередодні 1-ї світової війни власницею місцевого фільварку була поміщиця Сабіна Мілевич, яка 1916р. залишила маєток і перебралася до Варшави. Навесні 1917р. з її дозволу панський управитель розпродав землю селянам. Згодом вони розібрали поміщицький будинок (палац) для власних потреб. За це деякі селяни були притягнені польською адміністрацією до юридичної відповідальності за самоправство (Із спогадів Арабської Аполлінарії Афанасіївни (1893 -1974). Солдатами, що загинули або пропали без вістей на Першій світовій чужій для українців війні значиться 86 імен чоловіків. Протягом 1916—1920рр. поблизу села пролягала вузькоколійна залізниця, т.зв. «Зозулька», яку використовували переважно для потреб фронту. В основному нею до села привозили поранених, оскільки полкові: госпіталь (у реквізованій для фронту хаті Афанасія Нитифоровича Цимбалюка (1865-1946) і храм розміщувалися на Фільварку. У 1920-ті рр. на кошти священика (?) П. Триліського (?) збудовано нове приміщення чотирикласної двомовної школи; вчителем працював В.Скаржевський. Від 1921р. Куськівці належали до Лановецької ґміни Крпем. пов. Волинського воєводства. Тоді ж засновано філію товариства «Просвіта», яку міг очолюввати Ф. Арабський (?). Згодом просвітяни організували хату-читальню, де працювала бібліотека, передплачували українські часописи й ставили аматорські вистави. При «Просвіті» діяв мішаний хор, ставилися аматорські вистави. Було збудовано громадську будівлю "ремізи", в якій після приходу "визволителів" зі сходу розміщувався клуб та кінозал. У вересні 1939р. в селі встановлено радянську владу (комуністів). В цей час були призначені вибори до т. зв. "Народних зборів Західної України", що відбулися 26–28 жовтня 1939р. у Львові. Від Нападівського виборчого округу, наперекір владі, селяни обрали свого жителя й випускника Крем'янецької української гімназії Олексія Афіногеновича Арабського (1914—1939 (?). Він із своїми бюлетенями пропав у районі (тоді Крем'янець). «Принесу вам Україну на своїх руках» — такі були його слова на передвиборних виступах. Від 7 липня 1941р. до березня 1944 р. село — під нацистською окупацією. Протягом 1942—1943рр. на примусові роботи до Німеччини відправили до 80-ти молодих куськівчан, з яких, тепер відомо про 4-ох загиблих з «квитками у рабство», а саме: Є. Д, Шмигун, М. А. Гуменюк, Д.З. Басій, М.Д. Баран (всі троє останніх - пропали безвістей). В УПА воювали місцеві жителі Пилип Басій («Тур»; 1923—1943)), Павло Булава («Шуліка», кущовий провідник «Сашко»; 1920—1947), Борис Гривас (1925—1943), Славко Іваськевич («Ризика»; 1923—1944), Григорій Ковбасюк («Степовий»; 1922—1949), Микита Козачук («Рибалка»; 1924—1944), Сава (1925—1945) і Яків («Данило», «Гриза»; 1922—1944) Солонини, Мартин («Бурий»; 1927—1947) і Михайло (1927—1947) Сотники, Захарій Ставіцький (1922—1945), Фома Сташук («?») (1895—1946), який не здався, а застрелився в оточеній криївці, Павло Хаблюк («Лопух»; 1920—1945), Афіноген Черняк (1914), Максим Шамко («Ґраф»; 1922—1945), Іван Якимчук («Денко»; 1916—1948); Сергій Якимчук («Веселий», заступник орг-мобілізаційного референта СБ «Юрко»; 1922—1946). Всього за зв'язки чи участь в ОУН-УПА більше 71 жителів села були вбиті, репресовані чи вивезені на спецпоселення. У Червоній армії на фронтах німецько-радянської війни воювали 105 мешканців села, з них 41 сеоянин загинув, 33 пропали безвісти. Після повернення радянської влади у 1944р. головою сільської ради призначили Філана Крука, який 1946р. загадково зник і вважається таким, що безвісти пропав. Існує дуже ймовірна версія, що він знищений упирами НКВС для вироблення ненависті до СБ УПА. Свідчення дали, що бачили, коли його вели облавники повз Фільварок у напрямку Борсуків: Галина Арламівна (Арабська) Баран (1931-2014), Аполлінарія Афанасіївна (Цимбалюк) Арабська. У червні 1946р. з Польщі до села переселено 8 родин, які стали повноправною «родиною» куськівчанам та пустили тут вагомі корені своїх родів: Шмагли, Куриськи, Радавці, Туркоці і ін. 12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 724-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Тернопільської області» увійшло до складу Борсуківської сільської громади.[2] 17 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Лановецького району, село увійшло до складу Кременецького району.[3] НаселенняМоваРозподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[4]:
Релігія За старань поміщиці Іванни Кучальської було зібрано храм дерев'яної церкви святого Архістратига Михаїла; 1755р. спорудження перевезеного в розібраному вигляді храму (1718) завершили завдяки старань куськівчан. У 1855р. на кошти парафіян, священика К. Трилецького та його дружини Емілії храм підняли на кам'яний фундамент (Волинь. Історико-статистичний опис церков і парафій Волинської єпархії; 1888р.). Проіснувала до 1933р., коли розпочато будівництво нової мурованої церкви з тим же престолом (Архистр. Михайла). «За Польщі» збудовано також мурований храм греко-католицької громади (з престолом в ім'я Архистр. Михаїла), посвячена 04.09.1934р. кир. о. Миколаєм Чарнецьким. У ній служили священики: Грош, Гук, єзуїт Марцелій Високінський, білорус Юзеф Гадуцевич (розстріляний у 1943 р. нацистами, за іншою версією — вояками УПА). Храм діяв до 1954р., коли його зачинили. Так згодом у ньому влаштували колгоспний зерносклад, а невдовзі будівлю розібрали і виконали той злочинний з огляду на Бога і людей наказ комуно-влади двоє куськівчан і один із переселенців. Невдовзі всі, як один поплатилися як не власним то життям дітей... На початку 1930-х рр. на кошти парафіян і всеволинського збору пожертв розпочато і у 1937 р. завершено будівництво нового мурованого храму. Богослужіння у ньому відбувалися до того, як у 1962р. та ж комуно-влада зачинила і цей храм. Проте селяни проводили самотужки в ньому Богослужіння аж до 1988р., воно відновлене знову вже в українській церкві Київського патріархату. Священиками у різні часи служили: унійні священники: о. Іван Короткевич (1742—1761); о. вікарій Микола ? (1761—1762); о. Євстахій Словинський (1762—1790); о. Федір Левицький (1790—1795), якого через відмову від перехід до православ'я "вигнали із села", яко уніята, оскільки до цього храм перебував в унійній юрисдикції (УГКЦ). Дяком і священником був також о. Тимофій Кручковський, який одружився в селі та перейшов на служіння у православії. З часу, коли храм відібрали в уніятів настоятелем був о. Євстахій (Кіндратович Радкевич) з 1795 по 1825, помер у віці 74 р. і похований, як позаштатний священник на сільському цвинтарі (05.06.1829); Віктор (Євстахійович Радкевич) з 1825 по 1861рр.; о. Василь (Михайлович Германеевський): о. Кирило (о. Кирило Триліський) з 1870 по 1895, відколи став його син о. Петро Триліський (збудував церковну, т. зв. «Попову хату» і школу, що збереглися донині), о. В. Косович (?) 1918р. більшовицька влада змушувала його зняти зі себе хреста, але священник категорично відмовився, після чого зник безвісти), о. Яків (Йосипович) Середюк, о.Серафим (Антонович) Казновецький з 1930 по 1933рр. (разом з іншими священиками відстояв Почаївську лавру, яку хотіли забрати поляки, о.Микола (Іванович) Скрипник з 1933 по 1940рр. (голова будівничого комітету мурованого храму, посвяченого митрополитом автономної православної церкви Олексієм (Громадським) у 12.07.1937р. (зберігся дотепер), о.Х.Сидорчук, о.Тимофій Кручковський, о. Виштикалюк, о. Степан Черняк, о. (митрофорний протоєрей) Іван (Кузьмович) Огороднік (1924-2005), о. Ананій Бельма, о. Сергій Борис. Церква св. Архістратига Михаїла діє донині, багато років парафію очолює о. Володимир Флисник. З духовним життям пов'язаний столітній дуб на свящинничому обійсті, посаджений 1895 року о. Кирилом Триліським, сидячи під яким він у 1895 році й помер (має стати пам'яткою природи місцевого значення). ОсвітаУ 1859р. засновано церковно-парафіяльну школу, яку очолив місцевий священник о. Віктор Радкевич; у ній працював один учитель. У 1940р. відкрито початкову школу з українською мовою навчання (директор С. Волянюк). 1969р. почала діяти восьмирічна школа, першим директором якої був Сафон Степанович Дубина. Він же у 1973 р. домігся побудови нового її двоповерхового приміщення. Нині діють ЗОШ I—II ступенів, дитячий садок «Малятко». Соціальна сфераВ архівах зафіксовано, що з 21.08.1853р в селі поширилася холера, внаслідок якої до 31.12.1853р. померли 52-оє селян. Вивченням цієї пошесті встановлено, що піку не спостерігається, оскільки щомісячно помирали в середньому 3-4 особи. Натомість у приписному селі Синівці, де цвинтарна Успенська церква збудована 1862р. і тому селяни відвідували куськовецький храм, хвороба розпочалася масово ще з липня 1853 р. внаслідок якої до кінця року померло 22-оє селян і піковим був серпень, коли померло аж 5 осіб. Жоднох медицини тоді в селі не було. 1970р. споруджено двоповерховий адмінбудинок, де розмістили сільську раду, відділення зв'язку, 2 крамниці (харчових і промислових товарів). У 1985р. збудовано медичний пункт. Діють Будинок культури (споруджений у 1987р.за голови Г.А. Волянюка), бібліотека, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, відділення зв'язку (за голови М. С. Золотнюка), три торгових заклади. Перед тим діяла пилорама стрічкового типу (за голови І.Д. Бреги). Господарство1949 р. створено колгосп ім. М. Островського (у селі проживали тітка і двоюрідні сестри цього радянського письменника. Він приїжджав до них у гості); перший голова правління — В. Процюк. Великий внесок у розвиток інфраструктури села та колгоспу зробив Іван Давидович Брега (1934-?), а також Григорій Антонович Волянюк (1947 р.н.). Головами також були: Сагура, Мифодій Стахович Золотнюк (1927—2007), який керував колгоспом найдовше з 1966 по 1976 рр., коли колгосп було ліквідовано та приєднано до колгоспу ХХ з'їзду с. Борсуки. Хоча й відбулося його відновлення окремою госпструктурою, проте цей факт ліквідації завдав господарству селян непоправної шкоди. Як показали події потім її ліквідувати вже не змогли. На поч. 1980-х головою був призначений колишній районий комсомолський функціонер Федчук. 1992 р. колгосп перейменовано на «Хлібороб». Тоді в ньому було 16 автомобілів, 7 комбайнів, 25 тракторів, 900 голів ВРХ. 2000 р. господарство реформовано у ПСП з такою ж назвою. згодом землі села розпайовані, частину з них орендують ТОВ «Вишнівецьке» й агрофірма «Горинь», 75 родин відновлених сільських господарів обробляють землі одноосібно. У 1962 р. село радіофіковане, 1966 р.— електрифіковане, 1988 р.— телефонізоване, 2002 р.— газифіковане. Пам'ятники
Відомі людиНародилися
Проживали
Відвідували
Джерела
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
