|
Велике переселення сербів
Велике переселення сербів (серб. Велике сеобе Срба, Velike seobe Srba) — традиційне позначення двох великих міграцій сербів з Османської імперії до Габсбурзької монархії, які відбулися в 1690 і 1740 роках. Переселення сербів були викликані діями турецьких загонів, які репресували християн за їхню допомогу австрійським військам. Дані міграції істотно змінили етнічну карту сучасної Сербії - серби стали меншістю у ряді південних регіонів, але склали значну частину населення у районах сучасної Воєводини. Положення сербів в Османській імперіїЧерез турецьке завоювання сербські землі були сплюндровані, сільське господарство занепало, гірничорудне виробництво практично припинилося. Почався масовий відтік населення за Дунай і Саву, в результаті якого етнічна територія сербів істотно розширилася у північному напрямку. Серби масово переселялися на землі сучасних Угорщини і Хорватії, що тоді були у складі володінь Габсбургів, утворюючи там воєнний стан Граничари. В обмін на військову службу, охорону кордону і участь в боях з турками граничари отримували землю і звільнялися від сплати ряду податків[1][2]. При цьому у знелюднілі рівнинні області і, особливо, у південні регіони країни (Косово і Метохію) стали переселятися турки, скотарі-влахи і албанці[3]. Християнське населення було обмежено в цивільних правах. Проте, на відміну від Албанії, Боснії і Македонії, в Сербії іслам прийняла лише невелика частина населення. У цьому головна заслуга належала Печському патріархату, що був поновлений в 1557 році[4][5] який в період османського панування грав роль центру національного і культурного згуртування сербського народу. Православна церква, в цілому, зберегла свої привілеї і володіння і як особлива конфесійна спільнота (міллет) користувалася самоврядуванням в культурних і релігійних питаннях, включаючи можливість створювати початкові школи[4]. Феодальний клас періоду османського панування був представлений практично виключно мусульманами, як турками, так і прийнявшими іслам слов’янами (потурнаки). Основу населення становило залежне селянство — райя, що володіло правом спадкового користування наділами і сплачувало поземельний (харадж) і подушний (джизія) податки султанові, а також різні платежі феодалу. У Південній Сербії та придунайських областях зберігся значний прошарок скотарів-влахов, що мали певні привілеї і займались прикордонною службою[6]. Основна маса селян була прикріплена до землі і не могла покинути її без дозволу місцевого феодала або чиновника[7]. Православна церква в умовах турецького панування змогла продовжити свою діяльність, однак у набагато важчих умовах. Відразу після підкорення Сербії в містах та фортецях турки вилучали церковні споруди, пристосовуючи їх до потреб мусульман. Будівництво нових церков було заборонено, крім територій Славонії, Банату і Срему куди серби переселялися, рятуючись від гніту турків у Старій Сербії[8]. Переселення 1690 рокуПередмоваРозгром турецької армії під Віднем, ряд інших поразок, а також створення проти неї коаліції країн під назвою «Священна ліга» серйозно похитнули становище Османської імперії. Імператорські війська захопили Угорщину, Трансільванію і Славонію. У свою чергу, венеційці оволоділи Афінами, Мореєю і вели бої у Далмації. Побоюючись повстання християн, турецькі чиновники посилили проти них репресії, що, втім, не змогло запобігти в 1688 році масовим виступам в Сербії і Македонії[9]. Сербський сучасник так описував ці події:[9]:
Восени 1689 року повсталі серби за допомогою військ Габсбургів звільнили майже всю північ Сербії. Після цього австрійці вирішили зробити рейд через Сербію, Македонію і Албанію до Адріатичного моря. 3700 австрійських солдатів під орудою генерала Пікколоміні та сербського військово командувача Павло Деак. На шляху через Сербію вони звільняли міста і села, зустрічаючи підтримку місцевих сербів[10] Крім них до війська приєдналося і певна кількість албанців[11]. Намагаючись залучити якомога більше сербів на свою сторону, австрійці встановили контакт з патріархом Арсенієм III Черноєвичем[10], просячи його «заради спільної християнської справи» закликати сербів на загальне повстання. Однак коли патріарх через загрозу розправи з боку турків біг на контрольовану венеційцями територію, він припинив бути потрібним австрійцям. З цього часу вони перестали з ним консультуватися, ставлячи перед фактом тих чи інших своїх рішень[11]. Австрійським військам і сербським загонам велику допомогу надали гайдуки на півночі Македонії. Там ними керував харамбаша Карпош, під керівництвом якого турки були вибиті з Куманова, Кратова, Кочані і ряду інших населених пунктів. Місцеві жителі вважали Карпош своїм королем. Коли австрійці і серби вступили на територію Македонії, гайдуки приєдналися до них. Спільними зусиллями в жовтні 1689 року була звільнена Скоп'є, а потім Прізрен. Повідомлення про розгром турків викликало нові виступи місцевих жителів і приплив добровольців до австрійців і сербів. У підсумку, наприкінці 1689 року Стамбул втратив контроль над Сербією і Македонією[12]. Тим часом, туркам вдалося стягнути до Македонії великі сили. Сераскер Реджеп-паша був змінений. Посаду великого візира зайняв Мустафа Чуприлич, який оголосив джихад. Османська армія розбила військо християн у битві при Качаник, причому албанці що знаходилися у складі австрійської армії перейшли на бік турків. Після цього починається відступ християн з Південної Сербії у напрямку Ніша[11]. У поразці австрійців свою роль зіграла і зміна ставлення до них місцевого населення. Солдати генерала Пікколоміні вели себе не як визволителі, але як нові господарі, плюндруючи місцевих жителів. У міру просування військ в глиб Сербії почастішали грабежі і спалення цілих сіл. Особливе обурення викликало розграбування і спалення Скопь'є а також насильницьке роззброєння ряду сербських і албанських загонів, загальна чисельність яких становила близько 20 000 бійців. У підсумку, серби стали самостійно боротися з османськими загонами, а албанці переходили на бік турків[11]. Переселення сербівВідступ австрійців викликало паніку і масову втечу місцевого населення, багато хто йшов з австрійцями, інші ховалися в горах, болотах, або йшли в ліси, щоб врятуватися від турків. Турецькі війська знову зайняли раніше звільнену християнами територію — Ніш, Белград, Крагуєвац, Скоп'є, Прізрен і ряд інших міст. Відновлення османського ярма супроводжувалося важким руйнуванням країни, грабежами і різаниною[11][13]. За пропозицією францисканського ченця Томо Роспасарі австрійський уряд 6 квітня 1690 року запропонував сербам свободу віросповідання, звільнення від податків, право на самоврядування і повагу їх традицій в обмін на продовження боротьби з турками. Патріарх Арсеній Черноєвич особисто отримав листа від імператора з цією пропозицією. Відступаючи разом з масами сербів, влахів та інших християн, він 18 червня 1690 року в Белграді скликав народний Сабор, де обговорювалося отриманий від австрійського імператора лист і зміст відповіді, який у Відень повіз Ісая Джакович. Прийнявши пропозицію імператора Леопольда, серби просили менше прав і привілеїв, ніж їм було обіцяно, однак основну увагу звернули на незалежність церкви, як інституту збереження національної ідентичності[11]. Відповідь сербів не задовольнила австрійців, які розраховували, що серби, отримавши привілеї, знову візьмуться за зброю, а не стануть переселятися безпосередньо на підконтрольну Імперії територію. Але після довгих роздумів Відень погодився прийняти сербські умови, і 11 серпня 1690 року у своєму зверненні імператор підтвердив обіцяні привілеї для православних зі звільнених від турків територій. Через зусилля католицької церкви австрійська влада не згадала сербів, вже жили у Сремі, Славонії і Хорватії, але після звернення Ісаії Джаковича в текст імператорського звернення були додані і вони[11]. Тим часом, в день імператорського звернення до православних християн турки завдали австрійцям поразки у Трансільванії. Прагнучи захистити Угорщину від можливого турецького вторгнення, імперські війська залишили Сербію на південь від Дунаю і Сави. Разом з ними пішли й біженці, які накопичилися на переправах у Белграда[11]. Основна хвиля результату сталася в період від взяття турками Ніша 6 вересня до початку облоги Белграда 26 вересня 1690 року[13]. Точна чисельність сербів що переселилися невідома. За даними самого патріарха Арсенія, разом з ним у володіння Габсбургів пішло понад 30 000 чоловік. У той же час, в історіографії фігурують і куди більші цифри - до 37 000 сімей. Вони осіли на територіях Срем, Бараня і Бачка, частина яких згодом були включені Віднем до складу Військової Границі. В результаті переселення значно зменшилася чисельність сербів в Рашкі, Косові, Метохії[14] та інших регіонах, куди активніше стали переселятися албанці-мусульмани і турки. Сербська православна церква у Старій Сербії опинилася в складному становищі, монастирі сплюндровані, а деякі церкви турки перетворювали на мечеті[11]. Подальші подіїВарто відзначити, що серед сербів які залишали свої оселі існувала думка, що борючись за Габсбургів, вони, таким чином, наближають визволення своєї Батьківщини і потім зможуть повернутися на землю предків[15]. Також серби-переселенці вважали, що в Австрійській імперії вони отримають особливі землі, свою Патріархію, управління за своїми звичаями[15]. Ці надії в значній мірі згасли після підписання Карловицького договору. Майбутні Граничари не могли і уявити, що вони будуть розкидані по різних землях під орудою німецьких офіцерів і що їм доведеться битися з турками, угорцями і на багатьох інших полях битв Європи[16]. Спочатку австрійське офіцерство і угорська цивільна влада не довіряли сербським біженцям, побоюючись наявності в їх рядах турецьких шпигунів[16]. У свою чергу, багато сербів не хотіли залишати свої родини на піклування місцевої влади і брали їх з собою на війну. Це робилося не без підстав: аж ніяк не завжди цивільна влада встигали влаштувати побут новоприбулих, а католицька церква докладала всіх зусиль, щоб схилити їх на бік уніатства[17][11]. Вищі органи державної влади і впливові сили в імперії Габсбургів по-різному дивилися на «сербське питання». Імператорський двір переживав за безпеку престолу і державних кордонів; Військова рада прагнула набрати якомога більше хороших, але дешевих солдатів; Двірцеву палату цікавили адміністративні та економічні питання; угорська влада і дворянство, як носії угорської національної традиції, ставили питання про свої права і про те, яким буде статус сербів на угорських землях, або на територіях, що знаходяться під їх контролем[16]. Спустошення османськими військами територій Сербії і Македонії важко відбилися на їх економіці та положенні жителів. У тому ж 1690 році турецькі чиновники зрозуміли масштаб наслідків і спробували компенсувати їх зменшенням податків і прощенням учасників повстання. Але це мало позначилося на загальній ситуації, а загальна кількість що повернулися на контрольовану турками землю було невелике[18]. Переселення 1740 рокуБудучи союзником Російської імперії, монархія Габсбургів в 1737 році оголосила війну Османській імперії, виконуючи союзницький обов'язок і побоюючись за своє становище на Балканах. Після початку бойових дій імператор Карл VI звернувся до балканських народів з маніфестом, в якому закликав їх підняти повстання проти турків і надавати допомогу його військам. На таємній зустрічі в березні 1737 року Патріярх Арсенія IV Шакабента, кілька єпископів, князів і старійшин вирішили підтримати що вторглися в османські володіння австрійські війська. До них приєдналися також серби з гірських районів Зети і деяка кількість албанців[19]. Австрійські загони, за підтримки сербських повстанців під орудою Станиші Марковича Млатішуми, рушили на південь Сербії. 28 липня їм без боротьби здався Ніш. У той же день серби звільнили Нові-Пазар. Кнез Атанасов Рашкович з Старі Влаха на чолі загону гайдуків очистив Нові-Варош і Прієполе. Однак на цьому успіхи союзників закінчилися. Австрійське командування не було досить досвідченим і допустило ряд прорахунків, а серби піднялися на повстання не в тих кількостях, як очікували австрійці. Крім того, з початком повстання турки почали жорсткі репресії проти місцевого населення. Ними також був заарештований патріарх Арсенія, пізніше який зумів втекти, і був убитий єпископ Симеон[19] Зібравши військо, турки завдали контрудару, що показав кращу підготовку і оснащеність, ніж у австрійців і сербських повстанців. З приходом турецької армії в Сербію багато сербів і албанців перестали надавати допомогу австрійцям, побоюючись помсти з боку турків. Незабаром військо Габсбургів було розбите під Відіном. 13 серпня австрійці залишили Нові-Пазар і почали відступ. Разом з ними відступали і серби, частина яких розійшлася по домівках. Незабаром австрійці залишили і Ніш[19]. На території Сербії турки завдали низку поразок об'єднаним силам Габсбургів і сербів. Після цього патріарх Арсенія Шакабента прибув до Белграда. В середині грудня 1737 він вирушив до Відня. З прибулих з ним біженців австрійці намагалися сформувати полк чисельністю 2000 солдатів, проте не встигли зробити цього. Відступаюча з Сербії армія страждала від постійних атак з боку турків, хвороб і дезертирства. Постачання її погіршувався і було направлено, в першу чергу, на імператорських солдатів, через що серби масово покидали військо. 7 вересня в Белграді був підписаний мирний договір, згідно з яким Габсбурги повертали Порті Белград і прилеглі райони[19]. Разом австрійським військом яке залишило Белград через Дунай переправлялися тисячі сербів і албанців-католиків, які рятувалися від турецької армії, що розоряли цілі населені пункти. В основному, біженці були розселені в Сремі[19]. Частина сербів, що втекли в 1740 році, разом з деякою кількістю сербів-Граничар на початку 1750-х років переселилася до Російської імперії на територію Слов'яносербії[19]. НаслідкиВелике переселення сербів стало однією з ключових подій сербської історії. Воно викликало значні зміни в політичному і громадському житті сербів, а також серйозно змінило етнічні кордони сербського народу. Південна Сербія (Рашка, Косово і Метохія) втратили до того домінуючий сербський компонент. На місце сербів що залишили ці регіони масово переселялися албанці і турки. З цього часу Рашка також отримала турецьку назву Санджак. Менше змінилася етнічна карта Центральної Сербії, однак і звідти йшло на північ сербське населення. Велике переселення призвело до різкого збільшення кількості сербів на територіях Славонії, Бачки, Бараня та Південної Угорщини[20]. Переселяючи албанців в райони Південної Сербії, Османська імперія всіляко намагалася розпалити антагонізм між ними. Албанці-мусульмани перебували в набагато більш привілейованому становищі, ніж православні серби, що мали при турках мінімум прав. Роблячи ставку на албанців, Порта прагнула зупинити розвиток політичної активності сербів і не допустити серед них зростання визвольної боротьби[18]. Порта також прагнула обмежити політичну діяльність православного духовенства в Сербії. З першої половини XVIII століття турки стали самі призначати патріархів, які раніше обиралися на церковних соборах і тільки затверджувалися султанськими бератами. Монастирі та церкви плюндрувались мусульманами, почався економічний утиск духовенства. З кінця 1730-х років патріархами стали призначати лояльних Імперії греків, які, в свою чергу, прагнули вести політику еллінізації і просто грабували майно патріархії. В 1766 році була скасована Пецька патріархія, а через рік — Охридська архієпископія, підлеглі Константинопольському патріарху. Це позбавило православне населення Західних Балкан інституту, який раніше був одним з факторів його консолідації[21]. В культуріЕпізод великого переселення сербів зобразив на своїй картині сербський художник Пая Йованович. Примітки
Література
Посилання
|
|||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
