|
Василь Попович
Василь Попович (язичіє: Василій Поповичъ; угор. Popovics Vazul; Popovics Basilio; Popovics Bazil; 12 вересня 1796, Великі Ком'яти, Австро-Угорщина — 19 жовтня[1][2][3] 1864, Ужгород, Австро-Угорщина) — руський (український) священник та церковний ієрарх на Закарпатті. Мукачівський греко-католицький єпископ, один з основоположників «Товариства св. Василія Великого», метою якого було зупинити мадяризацію Закарпаття. ЖиттєписНародився Василь Попович 12 вересня 1796 року в селі Великі Ком'яти Уґочанського комітату (нині — Виноградівського району на Закарпатті) в сім'ї місцевого пароха Юрія Поповича[4] і Марії Лендєл (угорською «Поляк»).[3] Початкову освіту здобув у Великому Каролі, а також Мараморош-Сиготі. Між учнями вирізнявся обдарованістю, працьовитістю і відмінною поведінкою.[3] Закінчив гімназію в Ужгороді,[4] де також став лідером та тримав першість у навчанні.[3] По тому закінчив богословську семінарію в Пешті (1814–1818), де здобув науковий ступінь доктора філософії.[4] У квітні 1820[2] року рукоположений на греко-католицького священника. Спочатку служив у парафіях Сваляви та Сиготу. У 1822 році переведений до щойно заснованої Пряшівської греко-католицької єпархії, де у 1822–1837 роках став секретарем єпископа, каноніком капітули і священником Пряшівського кафедрального собору.[4][5] 2 жовтня 1837 року Василя Поповича займеновано єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії, а 18 березня 1838 року — висвячено на єпископа.[2][4] Своїм святителем В. Попович обрав львівського греко-католицького митрополита Михайла Левицького і свячення відбулися у Львові.[4] По тому надав роботу священникові та будителю Олександру Духновичу. На посаді єпископа В. Попович успішно займався регулюванням єпархіальних фондів. Він прийняв капітал у 40 тисяч гульденів, а залишив — 200 тисяч. На початку його діяльності в єпархії налічувалося 30 кам'яних церков, а після смерті залишилося 234 кам'яних церков та 222 парафіяльних будинки. За свій рахунок щорічно утримував 12 найбідніших студентів. В 1855 році протягом кількох місяців харчував на своїй кухні по 100–200 голодуючих.[3] Також В. Попович у 1841 р. скликав єпархіяльний синод, де вирішили справу збільшення благодійних фондів для підтримки вдів і сиріт по священниках.[6] Згодом він заснував сиротинець для священничих доньок в Ужгороді, збудував нову учительську семінарію, а в єпархіяльній семінарії звів домашню каплицю (1858 р.), катедральний собор (1857–1858 рр.), відновив єпископську резиденцію (1859 р.) та відстояв право греко-католицького духовенства на «конгруу»[4][7] — доплату від держави у випадках, коли прибутків парохії не вистачало на прожиття. Ще семінаристом і молодим священником Василь Попович захоплювався панславістськими ідеями Яна Коллара і його поглядами на взаємини та культурне співробітництво між слов'янськими народами.[8] Ці шукання були притаманні сотням інтелектуалів слов'янських бездержавних народів ХІХ століття, які прагнули зупинити асиміляцію (германізацію та мадяризацію в імперії Габсбургів) і в романтичному баченні слов'янської Російської імперії звертали свої погляди на неї. Спроби національного відродження слов'ян Австрійської імперії угорські владні кола зумисне викривлено тлумачили як «москвофільство» і доносили до віденської влади неправдиві звістки про культурний рух сербів, словаків та українців, намагаючись злякати цим династію Габсбургів і виправдати свої репресії. В. Попович, незважаючи на перешкоди з боку угорської адміністрації, виборов навчання української мови і релігії в ужгородській, мукачівській та сигітській гімназіях.[4] Чинною мовою в єпископській канцелярії була руська мова, тобто місцевий варіант української, і владика так суворо оберігав цей лад, що відкладав виконувати прохання, написані не по-руськи.[3] Причиною такої турботи про збереження мови були намагання угорців і мадяронів запровадити угорську мову у літургічне життя Мукачівської єпархії замість церковнослов'янської мови і таким чином асимілювати місцеве українське населення. Зокрема, у 1863 р. «мадярські греко-католики» зібралися в Гайдудорозі під проводом поручника Людовика Форкоша і написали меморіал до В. Поповича, домагаючись запровадження угорської літургії.[9]
Грамотою з 7 грудня 1866 р. Апостольський Престол у Римі «строго заборонив мадярську літургію».[9] В. Попович підтримував «Церковную газету» Івана Раковського, що протягом двох років видавалася «язичієм» у Будапешті, однак так і не здобула популярності[10] через виразні москвофільські погляди її редактора і російську мову, якою вона виходила. В. Попович вірив у важливість освіти і сподівався заснувати школу при кожній з парафій єпархії. Вимагав досконалого знання грамоти від усіх дяків та священників, закликав до публікації руськомовних підручників.[8] Єпископська бібліотека за його служіння на Мукачівській катедрі також суттєво поповнилася.[11] Для освіченості свого народу наприкінці життя доклав багато зусиль для заснування «Товариства святого Василія Великого», яке почало активно діяти з 1866 року.[3] Більшість планів Василя Поповича, зокрема щодо грошового фонду на підтримку освіти, не були реалізовані через спротив угорської адміністрації, яка проводила агресивну політику прости слов'ян після революційних подій в Угорщині 1848–1849 років. Проти Мукачівського єпископа виступав навіть примас Угорщини Іван Сцитовський:
В. Попович помер в Ужгороді 19 жовтня (за іншими даними — 9 жовтня[8]) 1864 року.[1] Похований у крипті катедрального собору. Пам'ять2011 року в селі Великі Ком'яти було встановлено меморіальну дошку на честь Василя Поповича з наступним текстом:[13]
Цей випадок і подібні йому комеморативні практики є прикладами, коли історичні діячі стають заручниками проявів «неорусинства» в Мукачівській греко-католицькій єпархії, що знайшли свій вираз уже за єпископа Івана Семедія. Останній твердив: «Наше населення не є українцями, вірники в основному є русинами, але є чисельні групи угорців, румунів, словаків».[14] Безпідставність таких тверджень показав, до прикладу, Всеукраїнський перепис населення 2001 р.: українців на Закарпатті 80,5 %, а угорців, 12,1 %.[15] Натомість ні сам єпископ В. Попович, ні його сучасники не протиставляли русинів Закарпаття русинам інших українських земель, зокрема Буковини і Галичини — саме тому він поїхав святитися до Львова.[4] Тим паче В. Попович називав свій народ «руським», а термін «русинський» — пізнішого походження і має значну історію використання угорським режимом адмірала Міклоша Горті (який під час окупації Закарпаття 1939–1944 років забороняв українцям краю називатися українцями, а тільки русинами), а також і сучасного політичного русинства. Останнє штучно протиставляє давній етнонім українців його новому етноніму для «винайдення» окремого народу.[16] Примітки
Література
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
