Вайдаг великий

? Вайдаг великий
Самець великого вайдага (ДР Конго)
Охоронний статус
Найменший ризик  (МСОП 3.1)[1]
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota) Царство: Тварини (Animalia) Тип: Хордові (Chordata) Клас: Птахи (Aves) Ряд: Горобцеподібні (Passeriformes) Родина: Ткачикові (Ploceidae) Підродина: Ткачичні (Ploceinae) Рід: Вайдаг (Euplectes) Вид: Вайдаг великий
Біноміальна назва
Euplectes ardens (Boddaert, 1783)
Підвиди
(Див. текст)
Синоніми
Fringilla ardens
Посилання
Вікісховище: Euplectes ardens Віківиди: Euplectes ardens ITIS: 560036 МСОП: 103810858 NCBI: 247667

Вайда́г великий[2] (Euplectes ardens) — вид горобцеподібних птахів ткачикових (Ploceidae). Мешкає в Африці на південь від Сахари.

Опис

Самець великого вайдага

Самець великого вайдага в польоті

Довжина самців становить 25 см, довжина самиць 13 см, самці важать 20-26 г, самиці 16-22 г. Дзьоб міцний, темно-сірий, конічної форми, очі чорні, лапи чорнуваті. У самців під час сезону розмноження забарвлення переважно чорне, на грудях яскраво-червоний або вогнисто-оранжевий "комір", колір і яскравість якого залежить від кількості каротиноїдів (зокрема лютеїну і зеаксантіну) в оперенні птаха[3][4][5][6]. У самців підвиду E. a. laticauda і E. a. suahelicus верхня частина голови і скроні є також яскраво-червоними. Також під час сезону розмноження у самців хвіст помітно видовжуються, його довжина становить 22 см. Самці використовують його під час демонстраційних польотів. У самиць і самців під час негніздового періоду забарвлення переважно охристе, верхня частина тіла чорнувата, поцяткована охристими смугами, над очима світлі "брови", хвіст короткий.

Таксономія

Великий вайдаг був описаний французьким натуралістом Жоржем-Луї Леклерком де Бюффоном в 1779 році в праці «Histoire Naturelle des Oiseaux» за зразком з Мису Доброї Надії[7][8]. Науково вид був описаний в 1783 році, коли голландський натураліст Пітер Боддерт класифікував його під назвою Fringilla ardens[9]. Пізніше вид був переведений до роду Вайдаг (Euplectes)[10].

Підвиди

Виділяють три підвиди:[11]

• E. a. laticauda (Lichtenstein, MHK, 1823) — схід Південного Судану, Ефіопія і Еритрея;
• E. a. suahelicus (Van Someren, 1921) — від центральної Кенії до північної Танзанії;
• E. a. ardens (Boddaert, 1783) — від Сенегалу на схід до Південного Судану, Уганди і Танзанії та на південь до сходу ПАР.

Деякі дослідники виділяжють підвиди E. a. laticauda і E. a. suahelicus у окремий вид Euplectes laticauda[12].

Поширення і екологія

Великі вайдаги живуть на луках, в чагарникових заростях і рідколіссях, на полотах, пасовищах і полях. Зустрічаються великими зграями, які можуть нараховувати до 200 птахів, на висоті до 3000 м над рівнем моря. Живляться насінням трав, комахами, зокрема термітами і нектаром. Початок сезону розмноження різнится в залежності від регіону. Великим вайдагам притаманна полігінія, коли на одного самця припадає кілька самиць. Самці з довшими хвостами приваблюють більше самиць, а самці з більшими червоними "комірами" займають більші гніздові території[13][14][15][16]. Гніздо має овальну форму з бічним входом, робиться з трави, розміщується у високій траві на висоті до 3,5 м над землею. В кладці від 2 до 4 сіруватих або блідо-синьо-зелених, сильно поцяткованих коричневими плямками яєць розміром 18,9х13,6 мм. Інкубаційний період триває 12-15 днів, пташенята покидають гніздо через 14-17 днів після вилплення і стають повністю самостійними у віці 36 днів.

Примітки

1. BirdLife International (2016). Euplectes ardens.
2. Фесенко Г. В. Вітчизняна номенклатура птахів світу. — Кривий Ріг : ДІОНАТ, 2018. — 580 с. — ISBN 978-617-7553-34-1.
3. Pryke, Sarah R.; Lawes, Michael J.; Andersson, Staffan (2001). Agonistic carotenoid signalling in male red-collared widowbirds: aggression related to the colour signal of both the territory owner and model intruder. Animal Behaviour. 62 (4): 695—704. doi:10.1006/anbe.2001.1804.
4. Pryke, Sarah R.; Andersson, Staffan; Lawes, Michael J. (26 березня 2001). Sexual Selection of Multiple Handicaps in the Red-Collared Widowbird: Female Choice of Tail Length but not Carotenoid Display. Evolution. 55 (7): 1452—1463. doi:10.1111/j.0014-3820.2001.tb00665.x. PMID 11525467.
5. Andersson, Steffan; Prager, Maria; Johansson, E.I. Anette (2007). Carotenoid content and reflectance of yellow and red nuptial plumages in widowbirds. Functional Ecology. 21 (2): 272—281. doi:10.1111/j.1365-2435.2007.01233.x.
6. Pryke, Sarah R.; Staffan Andersson; Michael J. Lawes; Steven E. Piper (18 грудня 2001). Carotenoid status signaling in captive and wild red-collared widowbirds: independent effects of badge size and color. Behavioral Ecology. 13 (5): 622—631. doi:10.1093/beheco/13.5.622.
7. Buffon, Georges-Louis Leclerc de (1779). La veuve en feu. Histoire Naturelle des Oiseaux (фр.). Т. 7. Paris: De L'Imprimerie Royale. с. 235.
8. Buffon, Georges-Louis Leclerc de; Martinet, François-Nicolas; Daubenton, Edme-Louis; Daubenton, Louis-Jean-Marie (1765–1783). La veuve à poitrine rouge, du Cap de Bonne Esperance. Planches Enluminées D'Histoire Naturelle. Т. 7. Paris: De L'Imprimerie Royale. Plate 647.
9. Boddaert, Pieter (1783). Table des planches enluminéez d'histoire naturelle de M. D'Aubenton : avec les denominations de M.M. de Buffon, Brisson, Edwards, Linnaeus et Latham, precedé d'une notice des principaux ouvrages zoologiques enluminés (фр.). Utrecht. с. 39, Number 647.
10. Swainson, William John (1829). Zoological illustrations, or, Original figures and descriptions of new, rare, or interesting animals. 2nd series. Т. 1. London: Baldwin, Cradock, and Joy; and W. Wood. Plate 37 text.
11. Gill, Frank; Donsker, David, ред. (2022). Old World sparrows, snowfinches, weavers. World Bird List Version 12.1. International Ornithologists' Union. Процитовано 14 червня 2022.
12. BirdLife International (2016). Euplectes laticauda.
13. Pryke, Sarah R.; Michael J. Lawes (October 2004). Female Nest Dispersion and Breeding Biology of Polygynous Red-Collared Widowbirds. The Auk. 121 (4): 1226—1237. doi:10.1642/0004-8038(2004)121[1226:fndabb]2.0.co;2. Архів оригіналу за 12 квітня 2011. Процитовано 14 червня 2022.
14. Andersson, Staffan; Pryke, Sarah; Ornborg, Jonas; Michael J. Lawes; Malte Andersson (November 2002). Multiple Receivers, Multiple Ornaments, and a Trade-off between Agonistic and Epigamic Signaling in a Widowbird. The American Naturalist. 160 (5): 683—691. doi:10.1086/342817. PMID 18707516.
15. Goddard, Keith W.; Michael J. Lawes (2000). Ornament Size and Symmetry: Is the Tail a Reliable Signal of Male Quality in the Red-Collared Widowbird?. The Auk. 2. 117 (2): 366—372. doi:10.1642/0004-8038(2000)117[0366:OSASIT]2.0.CO;2.
16. Pryke, Sarah R.; Staffan Andersson (2005). Experimental evidence for female choice and energetic costs of male tail elongation in red-collared widowbird. Biological Journal of the Linnean Society. 86: 35—43. doi:10.1111/j.1095-8312.2005.00522.x.

Джерела

• Red-collared Widowbird - Species text in Weaver Watch.
• Red-collared widow - Species text in The Atlas of Southern African Birds