Абдуррахман Казікумухський, син шейха Джамалуддіна, у своїх нарисах особливо відзначає деяких з наїбів:
Наїбів, яких тут перерахував, я бачив на власні очі кілька разів і сам знав про їхнє становище... Серед цих наїбів були такі, які щиросердно були віддані імаму і заради справи не шкодували ні свого майна, ні себе поширюючи серед народу, підвладного їм, справедливість... Найсправедливішими наїбами в Чечні були: Шуайб, Сухаїб, Ахбердиль Мухаммед з Хунзаха, Талхік, Осман, Ума із Зунси[12].
…Я переконливо відрізав шматок землі одній людині. А ця людина – моя права рука, яка має в собі силу половину моєї армії – Умма Дуєв. Він походить із шляхетних людей по батькові та по матері. Відрізана місцевість зветься «Ганза» і межує течією води до Чантинських кордонів. А тому я дарую Умма Дуєву позначену землю, і щоб ніхто з довіреного тобі наїбства та мешканці Зумсоя не перешкоджали володіти йому землею[13].
У середині травня 1860 р. почався неспокій серед мешканців верховин Аргуна. Грузинський князь Орбеліані, який тимчасово виконував обов'язки командувача Кавказької армії, доповідав до Петербурга:
«Ума Дуєв — обіймаючи посаду наїба при Імаматі, своєю хоробрістю, справедливістю і безкорисливістю встиг набути загальної поваги цілого народу, і за багатьма своїми якостями може стати головою народного повстання»[14].
У 1860 році загін Байсангура та Солтамурада почали діяти в окрузі Ічкерії. У червні того ж року Ума Дуєв та Атабай Атаєв підняли Аргунську спільноту Зумсою. Поширюючись усе на захід, охоплюючи Шатойські і Чантійські спільноти, переходячи у верхів'я малочеченських річок Мартани, Гехи, потім підняло і Акінську спільноту поблизу Військово-Грузинської дороги. Вже у листопаді повстання набуло широкого розмаху. Протягом кількох місяців зі змінним успіхом тривав заколот. Ряд Аргунських та Акінських аулів були спалені, а їхні жителі заслані на рівнину. Полковник Туманов винищив більшість будинків зумсоєвської спільноти. Остання битва сталася біля Андійського хребта, де Ума намагався прорватися до Дагестану[15][16].
Після придушення повстання Ума Дуєв ховався зі своєю сім'єю у печері. В нарисах Абдуррахмана йдеться, що вони мало не загинули від спраги та голоду. Ума також втратив найближчого сподвижника і двоюрідного брата, на якого натрапило в лісі військо, його зуміли поранити, але через небажання здаватися було вбито. Начальник області вирішив виманити Уму методом репресій близьких. Відбувся арешт десятків родичів і тиск на жителів Аргунського округу, таким чином вони вже схопили Атабая Атаєва. 1861 15 грудня Ума Дуєв з'явився до Мирського до украплення Шатой, оголосивши про готовність до страти і прохаючи помилування невинних і тих, кого він залучив до збройного виступу. Пізніше був висланий до Смоленська[17][16][18].
Через 4 роки, на численні прохання зумсойців, був повернутий і обраний старійшиною селища. Дорогою додому також відвідав імамаШаміля в Калузі. До того ж, обласна адміністрація взяла в заручники молодшого семирічного сина Уми — Даду і відправила його до Росії[19][20].
Повстання у Чечні та Дагестані. 1877—1878 рр.
70-річний Ума-Хаджі Дуєв, який на вигляд викликав відчуття смиренного старця, під час свого паломництва до Мекки паралельно спілкувався з Газі-Магомедом для підтримки повстання. У квітні 1877 року обраний імамомАлібек-Хаджі Алдамов очолив антиросійське повстання, а Ума-Хаджі з'явився серед повстанців у Чеберлої. Після жорсткого придушення заколоту настало невелике затишшя. Потім Ума-Хаджі підняв повстання в іншому місці — в Зумсої. Почалася перестрілка з міліцією поручика Сервіанова, не зумівши стримати тиск Уми, був змушений просити допомоги у начальника області. Лохвицький виступив проти нього в Зумсі з 6 ротами піхоти, 100 козаками, мисливцями та артилерією. З боку Халі-Калі зайшов загін Степагова. Ума зумів відбитися, проте був поранений[21][22][23].
17—18 серпня Ума-Хаджі Дуєв із 300 повстанцями вирушив до аулів на річці Басс. 25—27 серпня зі своїми повстанцями брав участь у боях на річці Басс з загонами отамана Смекалова, у підпорядкуванні якого перебували 2 батальйони Куринського та Апшеронського піхотних полків, 3 сотні Сунженського козачого полку, 7 гірських гармат, іншська сотня, три сотні дагестанської кінної міліції і піша дружина. 28 серпня разом Лорса-Хаджі брав участь у боях у аула Елістанжі. 7 жовтня битва з Ума-Хаджі за два версти від Шароя[19][7].
З Ума-Хаджі знаходився його старший син Тутакай, молодший Дада був серед офіцерів, якого відправили до Уми, щоб умовити його скласти зброю, але потім і Дада перейшов на бік бунтівників, коли зрозумів, що батько з братом не збираються відступати. На початку жовтня в Чечні військо все ближче підбиралося до призвідників бунту. Повстання продовжилося вже в Дагестані, туди перебралися Алібек-Хаджі, Ума-Хаджі та їхні сподвижники. Ума-Хаджі бере участь у боях у аулів Гігатлі, Агвалі та Гоготль. Наприкінці повстанці сховалися у фортеці села Согратль[24][7].
«Ума показав себе справжнім царем — владикою під час боїв, людиною настільки надійною для учасників газовата, немов він — справжнісінький замок; особистістю, що має тверду руку в битвах і війнах»[25].
— Хроніст Абдуразак Согратлінський. XIX століття
Полон і страта
Під час штурму фортеці був сильно поранений у плече Ума-Хаджі, а також його син Тутакай, який згодом загине. Після повторного штурму, 3 листопада о 8 годині ранку співгратлінські старшини прибули до росіян з оголошенням покірності. Вони схопили і видали російським своїх ватажків: Мухаммада-Хаджі Согратлінського, його батька шейха Абдурахмана-Хаджі, Абдул-Меджіда Кумухського, Аббас-пашу, Умма-Хаджі Дуєва, Даду Умаєва, Даду Залмаєва[27].
4—6 березня 1878 року у Грозному відбувся військово-польовий суд. До смертної кари через повішення засуджено 12 з 17 осіб: імам Алібек-Хаджі Алдамов з Сімсіра, Нурхаді та Косум з Чечель-Хі, Хусейн-Хаджі з Айті-Мохка, Газурко з Турти-Хутор, Губа-хан з Гуні, Курко -Ведено, Лорса-Хаджі з Махкети, Мітта і Дада Залмаєв з Чеберлоя, Умма-Хаджі Дуєв із Зумсоя та його син Дада.[24][26]