Лілі Орсаг у 1937 році, у віці 11 років, вирішила стати художницею, навчившись малювати у Міклоша Розенберга. Виконувала малюнки вугіллям, натюрморти, скульптури. Літо провела у бабусі у Венеції. ЇЇ дядько лікар займався містикою, яка мала на неї великий вплив. У 1944 році Лілі закінчила Ужгородську школу, крім угорської, володіла і читала чеською, словацькою, німецькою, англійською, італійською та івритом.[7]
У 1954—1960 роках ілюструвала дитячі журнали, збірки оповідань, молодіжні романи, створювала лялькові сценографії. З 1960 року і до самої смерті залишалась декоратором і костюмером Державного театру ляльок, завідувачка майстернею живопису. Працювала з Вірою Броді та Іваном Коосом. Тут вона познайомилася з художниками Європейської школи Деже Корнісом, Йозефом Яковіцем, Анною Маркус та у 1953 році з Ендре Балінтом, якого вважала її майстром.[7]
Літо 1956 року провела у Болгарії, де на її живопис справила великий вплив слов'янська ікона.[7] Між 1968 і 1974 роками кілька разів відвідала Неаполь і Помпеї, де знайшла міф, близький її картинному світу.[8]
1978 року у червні переїхала на нову однокімнатну квартиру у Замковому кварталі[en], тут вона і померла 1 жовтня.[7]
Мистецтво
ЇЇ ранні роботи були переважно акварелі, що відображали вплив Сьоньї («Пташиний двір», 1948; «Сільське кладовище», 1949). Між 1952 і 1957 роками вона писала сюрреалістичні картини, що відображали вплив Рене Магрітта та Джорджіо де Кіріко («Маленька дівчинка перед стіною», 1955; «Тривога», 1955; «Жінка перед стіною», 1956). Спочатку вона робила кілька паперових колажів робіт, цей прийом вона використовувала всю живописну творчість.
У 1957—1959 роках під впливом поїздки до Болгарії вона намалювала її культові картини, у цих творах свідомо і чітко увічнюються спогади про минуле, стародавні міста як пам'ятки («Єрусалимська стіна», «Персеполь», «Реквієм на семи скрижалях пам'яті зруйнованих міст і людей»).[8] Це наблизило її мистецтво до творчості Лайоша Вайди та його кола, які своїм барвистим, трансцендентним сяйвом перевели увагу цінувальників від сюрреалістичних творів із реалістичними зображеннями до живописного світу зі строгим, конструктивним простором, головними темами якого були міські пейзажі, плани поверхів та міські стіни.[8]
Після її поїздки до Праги у 1962 році, через натхнення надгробками єврейського цвинтаря, стилізовані єврейські письмена стали центральним мотивом її картин. На потертих часом каменях її картин вони виступали то з різко окресленою конкретністю, то з тонкою, скрупульозною пластикою, з ледь помітною розмитістю («Вихід», «Писання на стіні», «Молитва за померлих»).[9]
Між 1973 і 1978 роками Лілі написала свою підсумкову основну роботу, серію «Лабіринт», що складається з 48 картин-панно, в яких вона зображує досвід стародавнього міфу в сьогоденні, позачасовість історії та мистецтва, використовуючи раніше розроблені засоби живопису та мотиви (Будинок блакитних дзеркал, Ікар, Очікування, Чорний образ із старовинним знаком та інші).[8]
Замість візуального живопису її інтерес повернувся до метафізично натхненного сюрреалізму. Проте її унікальна нефігуративність позбавлена можливості абсурдних асоціацій. Її повторювані мотиви — давнє, історичне минуле, матеріальні та духовні залишки та фрагменти минулих культур, зруйновані міста, які перестали існувати, і які сповіщали про світле минуле, і стіни, що пробуджують ув'язнення, самотність і страх.[10]
1967 — De profundis, Плач, палацовий флігель, Скам'яніла скарга, Попис на стіні
1968 — Стіна Помпеї, Триптих з коптськими літерами, Сучасне минуле, Скляні вікна собору
1969 — Румунський Христос, композиції lkonfal, серія «Римська стіна», Метаморфоза письма, Лабіринт (триптих), Плач, Сторінки історії, Візантія, що сміється
1991 — Галерея Szolnok, Театр Моріча Жигмонда, Ніредьгаза
1993 — Будинок мистецтв, Печ, Колекція Василеску • Музей Святого Іштвана Кіралі, Секешфегервар
1995 — Твори Лілі Орсаг у колекції Клуж-Напока, галерея Дьюла Надь, Варпалота, Колажі Лілі Орсаг, Меморіальний музей Лайоша Кассака — замок Зічі, Будапешт
1997 — Музей Маркі Шандора, Саркад
2002 — Камені, Галерея Метрополітен — Музей Кішеллі, Будапешт
2003 — Галерея міста Мішкольц Художній музей, Стіни, Будапештська галерея
↑Ország Lili. mek.oszk.hu(англ.). Процитовано 9 лютого 2024.
↑ абвгдеVidor Fesztivаl 2010. web.archive.org. 31 серпня 2010. Архів оригіналу за 31 серпня 2010. Процитовано 9 лютого 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)