Протягом перших десяти років у Веймарі Гете був членом таємної ради герцога, засідав у військових і дорожніх комісіях, наглядав за повторним відкриттям срібних копалень у сусідньому місті Ільменау і здійснив ряд адміністративних реформ у Єнському університеті. Він також узяв участь у плануванні ботанічного парку Веймара й відновленні Палацу дожів, що в 1998 році потрапив у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Цей велетень був міністром у карликовій німецькій державі. Він ніколи не міг рухатися вільно. Про сидячого на троні Юпітера Фідія в Олімпії казали, що, якби він колись раптом встав, він проломив би головою дах храму. Таким самим було становище Гете у Веймарі: якби він колись раптом повстав зі свого нерухомого спокою і випростався, то пробив би державний дах або, що ще ймовірніше, розбив би собі ним голову. (Генріх Гейне)
Він був яскравим прикладом того, як античні ідеали збагачували сучасну культуру. (Ентоні Графтон)
Йоганн Вольфганг фон Гете народився в старому німецькому торговельному місті Франкфурті-на-Майні в сім'ї заможного бюргераЙоганна Каспара Гете (1710–1782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Гете (уроджена Текстор; 1731–1808). Батько Гете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила синові любов до творення оповідей, була для нього прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним із прямих предків Гете по матері (у десятому поколінні) був видатний німецький художникXVI століттяЛукас Кранах Старший (1472–1553), про що сам поет не знав.[12]
Гарно обставлений будинок мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою»Гомера, з «Метаморфозами»Овідія, прочитав в оригіналі твори Вергілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши свої амбіції, намагався дати дітям більше можливостей і повноцінну освіту.
У Франкфурті Гете серйозно захворів. За півтора року, проведеного в ліжку через декілька рецидивів, його відносини з батьком значно погіршилися.
Зустріч з Гердером, який ознайомив Гете зі своїми поглядами на поезію й культуру, була переломним моментом у творчості Гете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленцом, Вагнером), у ньому прокидається зацікавлення народною поезією, уплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» («Степова рожечка») та ін., а також зацікавлення Оссіаном, Гомером, Шекспіром. Він у захваті від пам'яток готики — «Von deutscher Baukunst D. M. Erwini a Steinbach» (про німецьке мистецтво будування Ервіна фон Штайнбаха, 1771). Наступні роки минають в інтенсивній літературній праці.
У 1775 році Гете був запрошений до Карла Августа, герцогаСаксен-Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, отримав титул таємного радника. Дослідник творчості Гете М. М. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Гете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни й проведені там реформи стали прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя».[12] Переконавшися, що це було утопією, Гете поступово обмежує свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Гете оселився у Веймарі, де й провів решту свого життя.
6 березня1832 року Гете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Гете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.[12]
Лірика Гете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («Побачення і розлука», «Дика троянда», «Травнева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо вагомий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально роздробленаНімеччина. В основу новаторської історичної драми «Гец фон Берліхінген» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут уперше в німецькій драматургії XVIII ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.
Світову славу Гете приніс роман«Страждання молодого Вертера» (1774 рік), у якому відбилася глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, здебільшого автобіографічний, має величезний успіх. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування, аж до здійснення самогубств. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття, як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІ[13]. На схилі років Гете розповів у «Поезії і правді» про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від думки про самогубство, яка переслідувала його.[14]
Веймарський період
З 1775 року Гете назавжди оселився у Веймарі, став міністром в уряді герцога Карла-Августа. У Веймарі Гете брав активну участь у політичному житті герцогства, управляв військовою колегією, керував дорожнім будівництвом[15].
Розчарувавшись в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Гете мріяв про мирні суспільні реформи. У Веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду.
Найбільше художнє досягнення Гете — грандіозна драматична поема«Фауст», над якою він працював майже все життя (з 1773 до 1831 року). Узятий з народної легенди образ ученого-чарівника Фауста в драмі Гете зазнає складної еволюції, утілюючи суперечливий розвиток світогляду самого поета й боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця XVIII — початку XIX століття. Служіння науки народові, глибока віра у творчі сили людини, у краще майбутнє — ідейний висновок поеми.
Твори Гете сповнені глибокого філософського змісту. Теоретичне осмислення ним дійсності є діалектичним. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого. Його світорозуміння було значно глибшим, ніж діалектичний ідеалізм Гегеля, бо, на відміну від Гегеля, Гете відстоював, хоч і не послідовно, з ваганнями, позиції матеріалізму, особливо в теорії пізнання й естетиці.
«Фауст» — це твір, над яким автор працював майже все своє життя. Основою сюжету у творі є суперечка Господа й Мефістофеля, між якими виникає питання, чи зможе Мефістофель звести Фауста на злу дорогу життя, у якого, на думку Господа, добра душа. «Зведи його на стежку зла. Знай, сам ти осоромишся натомість: в душі, що прагне потемки добра». Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таємниці, дозволити пізнати найвищу насолоду життя. Якщо Фауст хоча б одну мить визначить прекрасною, Мефістофель забере його душу. «Я буду змушений гукнути: „Спинися, мить! Прекрасна ти!“». Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання, тому саме в такий спосіб Мефістофель спробував розбудити хтиву пристрасть Фауста, що примусить забути його високий обов'язок людини. Повернувши за допомогою Мефістофеля молодість, Фауст закохується в молоду, привабливу дівчину на ім'я Маргарита. Для Фауста Маргарита стає втіленням краси й повноти життя. Підкоривши Маргариту та домігшися її любові, Фауст відчуває до неї щире й глибоке почуття. Але навіть кохання не може стати єдиним сенсом його життя, і він, перебуваючи поряд із нею, так і не сказав: «Спинися, мить! Прекрасна ти!» А от Маргарита ладна на все заради Фауста: задля кохання вона забула навіть про матір та брата. А Фауст — навпаки, учинивши злочин (убивство брата Маргарити), тікає, залишивши кохану в найважчий для неї час. Із розпачу Маргарита вбиває свою дитину, через що потрапляє до в'язниці. Дізнавшись про Маргариту, Фауст вирішує врятувати кохану, але Маргарита визнала свою провину й готова понести кару. Навіть після смерті почуття до Фауста не згасають, тож, коли він помирає, саме вона проводить його на небеса.
Для численних праць Гете з природознавства характерне діалектичне уявлення про єдність рослинного й тваринного світу, визнання поступального розвитку живої природи. Гете вперше описав міжщелепну кістку людини, установив подібність у будові черепа людини й тварини, створив т. зв. хребетну теорію походження черепа, експериментально довів уплив середовища на будову й забарвлення квітів, запровадив науковий термін «морфологія» — учення про форму («Про метаморфози рослин», 1790; «Вступ до порівняльної анатомії», 1795).
Перу Гете належить книга «Вчення про колір» (1810), присвячена різноманітним оптичним явищам, як-от заломлення, хроматична аберація тощо. Гете сперечався з ньютонівським ученням про колір. Історична частина його праці має значення й у наш час, тому що в ній на тлі вчення про колір, яке Гете ставив в основу розуміння природи, Гете дав яскравий, самостійно пророблений, для свого часу багато в чому новий нарис історії розвитку наукового уявлення про природу.
У Йоганна Вольфганга Гете та його дружини Крістіани народилося п'ятеро дітей. Діти, що народилися після старшого сина Августа, не вижили: одна дитина народилася мертвою, решта померли протягом кількох днів або тижнів. В Августа народилося троє дітей: Вальтер Вольфганг, Вольфганг Максиміліан та Альма. Август помер за два роки до смерті свого батька в Римі. Його дружина Оттілія Гете народила після смерті чоловіка від іншого чоловіка доньку Анну Сибіллу, яка померла через рік. Діти Августа й Оттілії не вступали в шлюб, тому рід Гете по прямій лінії обірвався в 1885 році.
23 червня 1780 року Гете був посвячений до веймарської масонської ложі «Амалія». На думку деяких дослідників, причиною цього послужило його знайомство з філософом і публіцистом Йоганном Гердером. Сама масонська розписка Гете датована 11 лютого 1783 року. Морамарко писав про нього у своїй знаменитій книзі «Масонство в його минулому в сьогоденні»:
Відомий його лист, написаний на наступний день до коханої, у якому він повідомляє їй про подарунок — пару білих рукавичок, отриманих під час обряду ініціації. Гете був гарячим прихильником масонства до останніх днів життя, пишучи для своєї ложі гімни й промови. Володіючи високими ступенями посвяти в системі суворого масонства, він тим не менше сприяв реформі Шредера, спрямованій на відновлення примату перших трьох універсальних ступенів ордена. В 1813 році біля труни покійного брата Віланда поет виголосив у масонську храмі знамениту промову «У пам'ять брата Віланда».
Творчість Гете
Рання творчість
Першим значним твором Гете цієї нової пори був «Гец фон Берліхінген» (спочатку «Gottfried von Berlichingen mit der eisernen Hand»), (1773) — драма, котра справила на сучасників величезне враження. Вона висуває Гете в перші ряди німецької літератури, ставить його на чолі письменників періоду «Бурі і натиску». Своєрідність цього твору, написаного прозою в манері історичних хронік Шекспіра, не стільки в тому, що воно реабілітує національну старовину, драматизуючи історію лицаря XVI століття, а скільки в тому, що ця драма, виникаючи за межами літератури рококо, вступає також у суперечність із літературою Просвітництва, найбільш впливовим досі плином культури. Образ борця за соціальну справедливість — типовий образ літератури Просвітництва — отримує в Гете незвичайну інтерпретацію. Лицар Гец фон Берліхінген, засмучений станом справ у країні, очолює селянське повстання; коли ж останнє набуває гострих форм, відходить від нього. Встановлений правопорядок тріумфує: перед ним так само безсилий революційний рух мас, витлумачений в драмі як розв'язаний хаос, і особистість, яка намагається протиставити йому «свавілля». Гец знаходить свободу не у світі людей, а в смерті, в злитті «з матір'ю-природою». Значення має прикінцева сцена п'єси: Гец виходить із в'язниці в сад, бачить безмежне небо, його оточує жива природа:
Господи Всемогутній, як добре під Твоїм небом, яка хороша свобода! Дерева розпускають бруньки, весь світ сповнений сподівань. Прощавайте, дорогі! Коріння моє підрубане, сили мене залишають.
Уже на початку XIX ст. Гете був широко відомий в Україні. 1827 року його було обрано почесним членом Ради Харківського університету.
Про переклади Гете українською можна довідатися з бібліографічної праці Володимира Дорошенка «Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях», яку було опубліковано в 1932 році до сторіччя від дня смерті Гете[18].
Баладу «Лісовий король» в українському перекладі було надруковано окремим виданням у Львові в 1838 році, автор перекладу — український мовознавець, греко-католицький священник Йосип Левицький. Таку ж назву дав своєму перекладу балади Гете Борис Грінченко — «Лісовий цар», а Пантелеймон Куліш назвав баладу «Вільшаний цар».
Великий хрест ордена Громадянських заслуг Баварської корони
Вшанування пам'яті
Іменем Гете названі:
Гете-Інститут — німецька громадська організація, метою якої є популяризація німецької мови за кордоном та підтримка міжнародної культурної співпраці різних країн з Німеччиною
Шалагінов Б. Б. Шлях Гете: Життя. Філософія. Творчість. — Харків: Ранок, 2003. — 287 с.
Шалагінов Б. Б. Естетика Й. В. Гете: Дослідження. — К.: Вежа, 2002. — 149 с.
Йоганн Вольфганг фон Гете: Кат. книжк. вид. / ред.: К. Я. Кусько, Б. Якимович; уклад.: М. Колодій, З. Домбровська; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Наук. б-ка. — Л., 2001. — 255 c. — (Сер. «Кат. книгозбір.»; Ч. 1).
Штейнер Р. Очерк теории познания Гётевского мировоззрения. — М.: Парсефаль, 1993. — 142 с.
Абашнік В. О. Актуальність філософії Й.В. фон Гете (1749—1832) // Соціально-філософське осмислення сучасних цивілізаційних процесів: Матеріали Міжвузівського науково-практичного семінару «Соціально-філософські проблеми сучасної цивілізації» (Харків, 23 листопада 2018 р). — Харків: ХНАДУ, 2019. — С. 102—104.
Посилання
Ґете, Йоганн Вольфґанґ // Зарубіжні письменники : енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. — Т. 1 : А — К. — С. 442. — ISBN 966-692-578-8.
↑У Корнелії народилося двоє доньок: Марія Анна Луїза і Катарина Елізабет Юлія. У Луїзи в шлюбі з Людвігом Ніколовіусом народилося дев'ятеро дітей. Четверо з них померло рано або не мали дітей. Нащадки тих, що залишилися, живі до сьогодні.