|
Яніс Судрабкалнс
 Я́ніс Су́драбкалнс (А́рвід Су́драбкалнс, до 1925 Арвід Пейне — латис. Jānis Sudrabkalns, Arvīds Sudrabkalns, Arvīds Peine, * 5 (17) травня 1894, Інчукалнс, Ризький повіт, Ліфляндська губернія, Росія/нині Інчукалнський край, Латвія — 4 вересня 1975, Рига) — латвійський поет, перекладач і критик. Народний поет Латвійської РСР (1947), лауреат Сталінської премії другого ступеня (1948), академік Академії наук Латвійської РСР (1973), Герой Соціалістичної Праці (1974). БіографіяНародився в сім'ї вчителя Карла Пейне, який згодом став корчмарем-орендарем. У 1902 році родина переселилася в селище Яунпієбалґа — вотчину графів Шереметєвих. Наступного року Яніс (тоді ще Арвід) пішов до церковно-приходської школи, яку закінчив у 1908-му. У 1909–1911 роках навчався у Дубултській приватній гімназії П. Шмітена і Л. Берзіньша. Після смерти батька (1910) був змушений припинити навчання й далі здобувати знання самотужки. Від 1913 року, з невеликими перервами, жив у Ризі. Там «почалося голодне й веселе, важке й непутяще, нерозважливе життя в середовищі юних поетів і артистів»(1). У 1915 році був мобілізований в армію. Закінчивши тримісячні фельдшерські курси, служив в 302-му Суразькому піхотному полку. У березні 1917 року, будучи в складі 5-го латиського стрілецького полку, він дістав скерування на роботу в газеті «Brīvais strēlnieks» («Вільний стрілець») — пізніше «Latviju strēlnieks» («Латвійський стрілець»). На початку 1918 року за станом здоров'я Судрабкалнс демобілізувався. Повернувшись до Риги, став працювати в газеті «Līdums» («Просвіт») коректором і 4 травня 1918 під псевдонімом Оліверето опублікував у ній свій перший гумористичний вірш «Pavasara zaļais karogs» («Весняний зелений стяг»). За часів Латвійської Радянської республіки з січня по травень 1919 року працював у газеті «Cīņa» («Боротьба») перекладачем. У 20 — 30-х роках працював у виданнях «Latvijas Sargs» — «Сторож Латвії» (1920), «Latvijas Vēstnesis» — «Латвійський вісник» (1924 — 1925), «Hallo» — «Привіт» (1927 — 1928), «Pēdējā brīdī» — «В останню мить» (1927 — 1930), «Dienas lapa» — «Сторінка дня» (1933 — 1934), «Jaunākās ziņas» — «Останні новини» (1937 — 1940). У 1920 — 1930-х роках він багато перекладає, виступає як театральний і музичний критик, автор нарисів про літературу — латиську, німецьку, англійську, російську та італійську. Ці нариси відзначалися глибоким і чітким уявленням про художні й творчі стилі. Влітку 1940 року, після того як Латвія увійшла в склад СРСР, Судрабкалнс став на бік радянської влади. У червні 1941-го він був делегатом Першого з'їзду Спілки радянських письменників Латвії. Тоді ж у Ризі познайомився з такими літераторами, як Микола Тихонов, Микола Асєєв, Сергій Михалков, Янка Купала, Олександр Корнійчук, Пятрас Цвірка, Хамід Алімджан і Сулейман Рустам. З початком радянсько-німецької війни у червні 1941 року евакуювався на схід. Жив у Кіровській області, в містах Халтурін (нині — Орлов), Уржум, у селі Кстиніно. В Уржумі Судрабкалн написав один із своїх найвідоміших, так званих програмних віршів — «Російському народу». Згодом він переїхав до Башкирії. З січня 1942-го по вересень 1944-го жив у Москві. Оскільки дім латвійського представництва зруйновано бомбами на самому початку війни, Судрабкалнс заквартирував на вулиці Воровського — у литовців. Там він заприятелював з Костасом Корсакасом, Антанасом Венцловою, а також з естонцями — Оскаром Урґартом і Мартом Раудом(1). Восени 1944 Судрабкалнс повернувся в Латвію й залучився до громадсько-політичної та партійної діяльности. У 1947-му йому присвоїли звання Народного поета Латвійської РСР. У 1948 році Судрабкалнс став лауреатом Сталінської премії другого ступеня за поетичну збірку «У братній сім'ї». 1951 року він вступив у ВКП(б). У 1951–1962 був членом Комітету захисту миру Латвійської РСР, з 1963 по 1971 був членом ЦК Комуністичної партії Латвії, RS valdes loceklis (1941–1975) і ін. У 1965 здобув Державну премію Латвійської РСР за збірку «Ще одна весна». 1966 року став член-кореспондентом Академії наук Латвійської ССР, а 1973-го — її академіком. 16 травня 1974 «за великі заслуги в розвитку радянської літератури і в зв'язку з вісімдесятиріччям від дня народження» Судрабкалнсу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Був депутатом Верховної Ради СРСР 7 — 8 скликань (1966 — 1974). Помер у Ризі, похований на кладовищі Яніса Райніса. Меморіальну кімнату Судрабкалнса відкрито в будинку «Sprundas», біля міста Салацгріва. ТворчістьСудрабкалнс почав писати вірші у віці десяти років. Ще змалку він пробував наслідувати творчість Некрасова і Райніса. На становлення юного поета безперечно вплинула важлива подія в його житті, яка сталася під час революції 1905 року. "…Вперше я тоді побачив нашого великого поета Райніса, який на зборах читав свої вірші: «Ми вже не віримо старим жерцям, і злії дракони не страшні нам»(1). Перший вірш Судрабкалнса опубліковано 1909 року. Початком справжньої літературної діяльности сам автор вважав 1912 рік, коли Андрейс Упітс помістив його твори в журналі «Domas» («Думка»), редактором якого тоді був. Саме тоді Арвід Пейне взяв собі псевдонім — Яніс Судрабкалнс. Це прізвище дослівно перекладається українською як «срібний пагорб». Згодом, у 1925 році, він офіційно змінив прізвище й у паспорті значився як Арвід Судрабкалнс. У 1920 році вийшла його перша збірка віршів «Крилата армада». У цих віршах Судрабкалнс висловив прагнення миру і братерства народів, відобразив романтичні пошуки невідомої країни, де немає ні горя, ні страждань, що досі терзали змучене війною людство. Під псевдонімом Оліверето опубліковано його збірки гумористичних і сатиричних віршів «Трубадур на ослі» (1921), «Джентльмен у бузковому фраці» (1924), «Жайворонки взимку» (1939) та інші. 1925 року Судрабкалнс став професійним літератором. Емоціональною й інтелектуальною інтенсивністю, віртуозністю форми відзначаються збірки «Перетворення» (1923), «Ліхтар на вітрі» (1931), «Одна ластівка літає» (1937). Після війни Судрабкалнс писав переважно публіцистику, зосередившись на соціально-політичній тематиці, особливо на темі боротьби за мир («Знамена перекликаються» (1950), «Боротьба, труд і слава» — 1963). До поетичних творів належать збірки «В братерській сім'ї» (1947, Сталінська премія, 1948), «Ластівки повертаються» (1951), «Ще одна весна» (1964, Державна премія Латвійської РСР, 1965). Також плідно працював у галузі перекладу. З французької мови — твори П'єра Луї і Шарля Бодлера, з німецької — Йоганна Вольфґанґа Ґете, Бертольда Брехта і Франца Верфеля, з білоруської — Пятруся Бровки, Олександра Пушкіна, Валерія Брюсова, Сергія Єсеніна, Костянтина Симонова та інших авторів, зокрема «Таланти і поклонники» Олександра Островського й «Тіні» М. Салтикова-Щедріна. Його твори перекладали російською Володимир Державін, Марія Петрових, Михайло Зенкевич, Леонід Мартинов і Володимир Невський. Українською мовою вірші Судрабкалнса перекладав Григорій Кочур. Зв'язки з УкраїноюСудрабкалнс присвятив Тарасові Шевченку низку статей (зокрема «Безсмертний Кобзар», 1961) та віршів (зокрема «Лист українцям», 1965). Підтримував дружні стосунки з Павлом Тичиною й відгукнувся на його смерть віршем «Пам'яті Павла Тичини». У перекладі Григорія Кочура цей твір надруковано в газеті «Літературна Україна» від 31 жовтня 1967. Ушанування пам'яті
БібліографіяПоезія
Проза
Документальна проза
Розвідки
Публіцистика
Повне зібрання творів
Вибране
Перекладна поезія
Критика про Судрабкалнса
Нагороди і відзнаки
Джерела
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
