Шок-рок

Шок-рок
Стилістичні походження
Походження
1950–1970 рр., США
Типові інструменти
Похідні жанриГорор-панк
Локальні сцени
США
Інші теми

Шок-рок — поєднання рок-музики або хеві-металу з театральними концертами, що підкреслюють шокову цінність. Виступи можуть включати насильницьку чи провокаційну поведінку артистів, використання привертаючих увагу елементів, таких як костюми, маски, фарби для обличчя, або спеціальні ефекти, такі як піротехніка або підроблена кров. Шок-рок також часто містить елементи жаху.

Історія

Скрімін Джей Гокінс, скоріш за все, був першим шок-рокером. Після успіху свого хіта 1956 року «I Put a Spell on You» Гокінс почав виконувати повторювані трюки на багатьох своїх концертах: він виходив з труни, співав у мікрофон у формі черепа, запускав димові шашки.[1] Іншим виконавцем, який виконував подібні трюки, був британський співак та автор пісень Скрімін Лорд Статч.

Артур Браун у 2005 році. Під час живих виступів та у рекламному відео на телебаченні Браун виконував пісню 1968 року «Fire» у чорно-білому макіяжі (корпспейнт) та палаючому головному уборі.[2][3]

У 1960-х роках з'явилося кілька попередників шок-рокерів. У Великій Британії The Who часто розбивали свої інструменти, The Move робили те саме з телевізорами, а Артур Браун носив яскравий макіяж і палаючий головний убір.[3] У США Джимі Гендрікс підпалив гітару на поп-фестивалі в місті Монтерей у 1967 року. Детройтський музикант Іґґі Поп з The Stooges створив жорстокий, дивний сценічний образ, який отримав широке визнання, оскільки Поп часто падав на сцені, постійно травмуючи учасників групи. Поп носив собачий нашийник під час деяких виступів разом із срібними рукавицями, що є ілюстрацією як для шок-року, так і ґлем-року.[4] Принаймні на одному шоу в 1970 році Поп намазав арахісове масло по своєму тілу, а потім почав кидатися шматками в натовп.[4]

Еліс Купер, який сам був відомий за своїми виступами зі змією на шиї,[5] побачивши Артура Брауна, заявив: «Чи можете ви уявити, як молодий Еліс Купер дивиться на це зі своїм макіяжем та пекельними виступами? Ніби всі мої Геловіни прийшли одразу!».[6]

Plasmatics — американський панк-рок-гурт, створений випускником школи мистецтв Єльського університету Родом Свенсоном разом з Венді О. Вільямс. Гурт був дуже суперечливим та відомим своїми дикими концертами. На додаток до гітар-бензопилок, вибухів підсилювачів та розбивання телевізорів кувалдами, Вільямс та The Plasmatics також підірвали автомобілі наживо на сцені. Поліція Мілвокі затримала Вільямс та звинуватила у публічній непристойності.[7] Джим Фарбер з Sounds описав це шоу так: «Співачка/екс-порнозірка/нинішня важкоатлетка Венді Орлеан Вільямс (скорочено WOW) під час більшості шоу Plasmatics, окрім інших грайливих подій, пестить свої груди, чеше свою спітнілу вульву та поїдає барабанну установку».[8]

З кінця 1970-х років і до його смерті в 1993 році GG Allin був відомий не стільки своєю музикою, скільки своїми дико трансгресивними витівками,[9] які включали непристойне викриття (роздягання та виконання пісень оголеним були одними із найпоширеніших його ритуалів), дефекація на сцені, копрофагія, самопошкодження та напади на аудиторію.

У 1980-х роках у Річмонді, штат Вірджинія, як результат співпраці художників та музикантів утворився гурт Gwar. Учасники гурту роблять свої власні пишні костюми монстрів, які, за їхніми словами, натхненні багатьма істотами з літературного мультивсесвіту Г. Ф. Лавкрафта Міфи Ктулху. Gwar часто включає до своїх шоу екстравагантні театральні постанови, такі як пародійні лицарські двобої та постановочні вбивства одне одного. Gwar засудили Елдона Гоука, вокаліста Mentors, хеві-метал-гурту з елементами шок-року, під час їхньої участі в Шоу Джеррі Спрінгера, оскільки він виправдовував зґвалтування під час свого інтерв'ю.[10]

У 1990-х і 2000-х роках Мерілін Менсон став чи не найпомітнішим і найвідомішим артистом у шок-року. Одного разу колишній сенатор США Джозеф Ліберман назвав гурт Marilyn Manson «чи не найбільш хворим гуртом, який коли-небудь рекламувала провідна звукозаписна компанія». Сценічні витівки Менсона, такі як спалювання американського прапора та виривання сторінок з Біблії, були у центрі протестів протягом усієї його кар'єри.[11] Менсон стверджував, що кожен художник має свої засоби презентації й що його візуальний та вокальний стилі — це лише спосіб для нього контролювати той кут, під яким на нього дивиться його аудиторія та широка публіка, і художньо інтерпретувати те, що він намагається передати.[12]

Див. також

Примітки

  1. Komara, Edward M. (2006). Encyclopedia of the Blues: A-J. Routledge. с. 415. ISBN 978-0-415-92700-0. Архів оригіналу за 22 серпня 2021. Процитовано 22 серпня 2021.
  2. Miles, Barry (2009). The British Invasion: Arthur Brown. Sterling Publishing Company, Inc. с. 274. ISBN 9781402769764. Архів оригіналу за 25 квітня 2019. Процитовано 22 серпня 2021.
  3. а б «Arthur Brown on Shock Rock, Hendrix, Close Calls With Fire» [Архівовано 29 грудня 2017 у Wayback Machine.]. Rolling Stone. Retrieved 29 December 2017
  4. а б Petrusich, Amanda (26 серпня 2019). The Survival of Iggy Pop. The New Yorker. The New Yorker. Архів оригіналу за 21 квітня 2021. Процитовано 10 квітня 2020.
  5. The Snakes. Архів оригіналу за 22 серпня 2021. Процитовано 22 серпня 2021.
  6. ALICE COOPER RECRUITS ARTHUR BROWN FOR FIRE-THEMED HALLOWEEN SHOW. Ultimate Classic Rock. 29 грудня 2017. Архів оригіналу за 29 грудня 2017. Процитовано 22 серпня 2021.
  7. Skanse
  8. Gimarc, p.235
  9. Huey, Steve. GG Allin bio [Архівовано 26 листопада 2011 у Wayback Machine.]. Allmusic. Retrieved March 11, 2012.
  10. Torreano, Bradley. The Mentors bio [Архівовано 4 січня 2012 у Wayback Machine.]. Allmusic. Retrieved March 11, 2012.
  11. The mystery of Marilyn Manson. BBC News. 22 квітня 1999. Архів оригіналу за 9 березня 2016. Процитовано 22 серпня 2021.
  12. Fox News Marylin Manson Interview. YouTube. Архів оригіналу за 5 червня 2010. Процитовано 12 січня 2008.

Посилання

  • Haenfler, Ross (2006). Straight Edge: Hardcore Punk, Clean-Living Youth, and Social Change (New Brunswick, N.J.: Rutgers University Press).ISBN 0-8135-3852-1
  • Leblanc, Lauraine (1999). Pretty in Punk: Girls' Gender Resistance in a Boys' Subculture (New Brunswick, N.J.: Rutgers University Press).ISBN 0-8135-2651-5
  • Lydon, John (1995). Rotten: No Irish, No Blacks, No Dogs (New York: Picador).ISBN 0-312-11883-X
  • McNeil, Legs, and Gillian McCain (1997). Please Kill Me: The Uncensored Oral History of Punk (New York: Penguin Books).ISBN 0-14-026690-9
  • Raha, Maria (2005). Cinderella's Big Score: Women of the Punk and Indie Underground (Emeryville, Calif.: Seal).ISBN 1-58005-116-2
  • Reynolds, Simon (2005). Rip It Up and Start Again: Post Punk 1978—1984 (London and New York: Faber and Faber).ISBN 0-571-21569-6
  • Robb, John (2006). Punk Rock: An Oral History (London: Elbury Press).ISBN 0-09-190511-7
  • Sabin, Roger (1999). Punk Rock, So What? The Cultural Legacy of Punk (London: Routledge).ISBN 0-415-17030-3
  • Savage, Jon (1991). England's Dreaming: The Sex Pistols and Punk Rock (London: Faber and Faber).ISBN 0-312-28822-0
  • Simpson, Paul (2003). The Rough Guide to Cult Pop: The Songs, the Artists, the Genres, the Dubious Fashions (London: Rough Guides).ISBN 1-84353-229-8
  • Taylor, Steven (2003). False Prophet: Field Notes from the Punk Underground (Middletown, Conn.: Wesleyan University Press).ISBN 0-8195-6668-3