Хто боїться Зайчиків
«Хто боїться Зайчиків» – повість-гра українського письменника Івана Андрусяка, опублікована в 2010 році видавництвом «Грані-Т» (Київ) у видавничій серії «Золотий лелека». Книжку проілюструвала художниця Уляна Мельникова. Повна авторська назва твору витримана в барокових традиціях: «Хто боїться Зайчиків. Химерна, кумедна, а часом і трішечки сумовита повість-гра в казках, оповідках, новелках, жартах, смішках, анекдотах, віршиках, пісеньках, вигадках, а іноді й достовірних історіях, які можна і треба не лише розігрувати, але й просто гратися в них усією родиною (інструкції додаються) – про ймовірні та неймовірні, веселі й ніжно печальні, дивні й просто житейські пригоди тата-Дибайла і Мами-Дибайли, Бабусі й Дідуся Дибайлів, Братика-Дибайлика і Сестрички-Дибайлочки, а головне – про Найменше Дибайленя, яке всіх їх уміє «завести». Повість удостоєна першої премії конкурсу на найкращий твір для дітей «Золотий лелека 2008» і номінувалася на «Книжку року BBC» (2010 р.) Про книжкуСтруктурно текст складається з дванадцяти різножанрових казкових історій, адресованих кожна іншому членові сім’ї, і трьох «інструкцій», у яких описані різноманітні ігри-забавляння з дитиною. У висліді гра, в якій бере участь уся сім’я, – гра, творення якої починається з книжки, але продовжується і розвивається безпосередньо в родині читача, – і є головним сюжетом повісті. Ця гра покликана відтворити життя кожної читацької родини «на пальцях» – на прикладі родини Дибайлів. Щоб зобразити Дибайла, треба «зігнути на руці всі пальці, крім середнього і вказівного, а тоді стати цими пальцями, скажімо, на стіл чи собі на коліна – і почати ними дибати». Таким чином кожен член сім’ї творить свого персонажа у грі: тато – Тата-Дибайла, мама – Маму-Дибайлу, старший братик – Братика-Дибайлика, старша сестричка — Сестричку-Дибайлочку, а найменше дитя – Найменше Дибайленя. За задумом, у такий спосіб родина може почати з того, що розігруватиме сцени з книжки, – але має прийти до того, щоб у такий спосіб розіграти власне життя і немовби «подивитися на себе збоку». В інтерв’ю автор наголошував, що описане в повісті «органічно виплило з ігор, забавок, бавлення з моїми малявками, – тобто, спершу народжувалася чи то в мене, чи в Стефи (наймолодша дочка письменника) в процесі гри якась ідейка, ми її невимушено «обігрували» – і вона в результаті або відпадала сама собою, або залишалася, і ми бавилися так іще довго чи й досі бавимося, – ось такі ідейки я відтак і прописував у книжці». Відгуки критики
Посилання
|