На українських землях першим рукописом, що мав характер енциклопедичного змісту, був переписаний у Києві «Ізборник Святослава»1073 року, що містив збірку витягів з біблійних книг і творів візантійських богословів та проповідників, відомості з природничих наук, етики, перелік рекомендованих і заборонених Церквою книг тощо. Першим друкованим довідником енциклопедичного змісту став «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє»Памви Беринди (1627) — старослов'янсько-український словник і алфавітна збірка тлумачень європейських, грецьких та інших власних назв з біблійної історії[1].
У XX-му столітті було кілька спроб видати енциклопедію України. 1932—1934 рр. у Харкові було підготовлено матеріали для 3-х томів планованої 20-томної «Української Радянської Енциклопедії» (УРЕ) під редакцією Миколи Скрипника, але робота припинилася через сталінські репресії. Невдачею закінчилася і справа «Енциклопедії Українознавства», започаткованої 1941 року в Кракові. Український Науковий Інститут у Берліні 1942 року видав у Лейпцизі однотомну енциклопедію німецькою мовою «Handbuch der Ukraine» за редакцією Івана Мірчука.
Першою фундаментальною науковою працею, що містить систематизовані знання про Україну, стала «Енциклопедія Українознавства», задумана й реалізована під егідою Наукового товариства ім. Т. Шевченка, підготовлена і видана українськими діаспорними вченими в Сарселі (передмістя Парижа, Франція). Головний редактор видання — Володимир Кубійович, автори статей, зокрема, Анатолій Жуковський, Юрій Шевельов, Василь Маркусь, Олександр Оглоблин, Микола Глобенко, Софія Янів та інші.
У відповідь на видання «Енциклопедії Українознавства» радянський уряд доручає Академії наук УРСР підготувати до друку УРЕ. У Києві створили Головну редакцію УРЕ, яку очолив академік Микола Бажан. Перші томи цієї української енциклопедії побачили світ 1959-го року. Загалом проєкт тривав вісім років. Останній 17-й том УРЕ побачив світ 18 лютого 1966 року.[2] Це була наймасштабніша з усіх виданих українських енциклопедій. У 1974 почали видавати друге видання УРЕ. Воно складалося лише з 12 томів, але мало 50 тисяч реєстрових слів — більше, ніж у першому виданні.
«ЕУ» — це 3-томна енциклопедія (1949—1952 рр.) та 10-томна словникова частина (1955—1984 рр.): 1600 друкованих аркушів, понад 20 тисяч термінів.
Здійснено 5-томне англомовне видання «ЕУ» (Encyclopedia of Ukraine, видавництво Торонтського університету, 1984—1993 рр.).
Наймасштабнішим сучасним проєктом з видання паперових енциклопедій є Енциклопедія сучасної України (ЕСУ) — багатотомне енциклопедичне видання (алфавітна енциклопедія) про Україну у всіх вимірах від початку 20 століття до сьогодення. Енциклопедія подає цілісний образ новітньої України в подіях, інституціях, установах, родах діяльності, поняттях, персоналіях. Охоплює всі сфери життя в Україні, відображає сучасні погляди на історичні події та постаті. Водночас ЕСУ стане підґрунтям для створення багатотомної фундаментальної національної енциклопедії — Української Універсальної Енциклопедії. ЕСУ — це спільний проєкт Національної академії наук України та Наукового товариства ім. Шевченка.
Від 2013 Указами Президента України (2013, 2015)[3] підтримана й реалізована пропозиція Національної академії наук України щодо підготовки та видання упродовж 2013—2026 років багатотомної Великої української енциклопедії в електронному та паперовому вигляді. Натепер Велика українська енциклопедія здійснюється як загальнонаціональний науковий проєкт.[4][5] Це — універсальна енциклопедія, що презентує усі галузі знань; за задумом науковців має стати інтелектуальною візитівкою Української держави. Тезаурус ВУЕ охоплює близько 100 тис. термінів-гасел (орієнтовно 30 томів у друкованій та пдф-версії). Від кінця 2018 р. запущено в дію сучасний мультимедійний енциклопедичний портал е-ВУЕ: https://vue.gov.ua/. Станом на 2024 на портал завантажено близько 20 тис. енциклопедичних статей. Мережа українських науковців, які співпрацюють в енциклопедичному проєкті, перевищила 1 тис. осіб.[6]
В галузі спеціалізованих енциклопедій за роки нової Української Держави успіху досягнуто:
На Всеукраїнській конференції «СловоСвіт» підкреслено, що активність творення словників та енциклопедичних видань в Україні за період від 1991 р. збільшилася у порівнянні з радянським часом у 8-10 разів.
Особливе місце у сучасному енциклопедичному процесі займає проєкт Вікіпедії — першої віртуальної енциклопедії людства. Див. Вікіпедія, Українська Вікіпедія.
За даними Книжкової палати України в 2004—2009 видавництва України випустили 569 найменувань книжкових видань, що марковані як енциклопедії чи енциклопедичні словники (довідники). Однак, за змістом, структурою, наповненням, жанровими особливостями ці видання далеко не завжди відповідають заявленому в заголовку типу — «енциклопедія».[7]
Сучасна Україна диспонує десятками енциклопедичних видань, серед яких:
Українські енциклопедії: типологія, стиль, функції / М. Железняк, О. Іщенко, О. Савченко, А. Шушківський, Р. Пилипчук, С. Очеретянко, О. Давиденко, Т. Березюк; відп. ред.: Я. Яцків; НАН України; Інститут енциклопедичних досліджень. — Київ, 2018. — 150 с.
Український енциклопедизм: витоки і розвиток / Д. Палій // Літературна Україна. — 2003. — 27 лютого.
Нездійснений проект: З історії підготовки скрипниківської «Української Радянської Енциклопедії» / М. М. Фельбаба // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. — К.: Рідний край. — 1999. — Вип. 8. — С. 362—370.
Нарис історії української лексикографії / А. А. Москаленко. — К.: Радянська школа, 1981.
Енциклопедична справа в Україні: проблеми та перспективи / Ю. Нізельський // Проблеми української термінології. — Львів: Ліга-Прес, 2004. — С. 226—228.
Черниш Н. І. Нариси з історії світової енциклопедичної справи: навч. посібник. — К.: Наша культура і наука, 2009.
Черниш Н. І. Українська енциклопедична справа: історія розвитку, теоретичні засади підготовки видань. — Львів: Фенікс, 1998.
Черниш Н. І. Українська енциклопедична справа першої половини XX ст. // Поліграфія і видавнича справа. — 2009. — Вип. 1 (49). — С. 8–17.
Черныш Н. И. Уроки издательского опыта Н. П. Бажана: Работа в Главной редакции Украинской Советской энциклопедии // Книга: Исследования и материалы. — М., 1987. — Вып. 54. — С. 106—124.
Черниш Н. І. Видавничий доробок Миколи Бажана / Н. І. Черниш. — Львів: ЛА «Піраміда», 2012. — 280 с.
Лексикографічний практикум. Навчально-методичний посібник для студентів І курсу філологічного факультету / Іван Ціхоцький, Оксана Левчук. — Львів, 2013. — 114 с. (PDF)
Регіональні енциклопедії України: Стан та перспективи видання / А. Комська // Бібліотечна планета: Щоквартальний науково-виробничий журнал. — 12/2004. — N 4. — С.11-15. (PDF [Архівовано 18 вересня 2016 у Wayback Machine.])
Українські біографічні довідкові видання XIX—XX століття: історичні та теоретико-методичні засади / С. М. Ляшко; НАН України, Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. — Запоріжжя: Дике Поле, 2010.
Черниш Н. І. Редагування енциклопедичних видань: теорія і практика / Н. І. Черниш. — Львів: Світ, 2015. — 236 с.
Видатні українські вчені–редактори енциклопедій / Н. І. Черниш. — Львів: УАД, 2003.
Культура українських енциклопедій: трансформації у сучасних видавничих реаліях / Н. І. Черниш // Квалілогія книги: Матеріали 7-ї Міжнарод. наук. конф. — Львів, 2012. — С. 41–48.
Особливості словника регіональної енциклопедії / І. М. Лисенко // Поліграфія і видавнича справа. — 2008. — № 1 (47). — С. 35–37.
Методичні та організаційні засади створення українських енциклопедій / Н. І. Черниш // Наукові записки УАД. — 2012. — № 1 (38). — С. 3–17.
«Українська Загальна енциклопедія» та її редактор Іван Раковський / Н. І. Черниш // Вісник Книжкової палати. — 2002. — № 6. — С. 36–37; — № 7. — С. 37–40.
Українське енциклопедичне книговидання: досвід XIX—XX ст. та сучасні проблеми / Н. І. Черниш // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. Вернадського. — 2000. — Вип. 3. — С. 187—198.
Формування концепції української енциклопедії / Н. І. Черниш // Поліграфія і видавнича справа. — 2011. — № 4 (56). — С. 20–32.