Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного тодішнього театру.
В 1901 у Києві вийшла книга «Корифеи украинской сцены», яку через цензуру, написали анонімно провідні українські інтелектуали. У ній Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича та інших уперше назвали корифеями українського театру. Цей дещо поетичний термін став нерозривним з театром[2].
Історія
Передісторія
1876 року російський імператор Олександр II підписав Емський указ про повну заборону українського письменства. Таким чином російська влада заборонила україномовні книжки, викладання у школах, концерти й театральні вистави.
У 1881 році після довгих років боротьби представників українського руху, українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ все-таки легалізував український театр.
Цим скористався Марко Кропивницький, завдяки якому вже з 10 січня 1882 року було поставлено п'єсу Тараса Шевченка«Назар Стодоля». Проте художній керівник залишився незадоволений фаховим рівнем більшості своїх акторів.[3]
Театр корифеїв тісно співпрацював з провідними українськими композиторами. Петро Ніщинський написав «Вечорниці» до п'єси Шевченка; Кирило Стеценко створив композиції до «Про що тирса шелестіла»Черкасенка; Микола Лисенко став автором музики до 21 вистави «корифеїв» та 10 оперет, які разом охоплювали всі популярні жанри сценічної музики.[3]
Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.
«Примачі» й «малеча»
У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.
Режисер вимагав від «примачів» життєвої правди на сцені, розкриваючи психологічні образи своїх героїв.
Михайло Старицький сформував нову трупу, до складу якої увійшли переважно молоді актори (як він називав — «малеча»), проте за два роки існування колектив розрісся до 61 актора, 65 хористів та 32 музикантів оркестру. Старицький більше уваги приділяв фізичній складовій, в чому режисеру допомагав композитор Микола Лисенко. На рахунку «малечі» було багато опер, оперет і музичних драм, як-то «Чорноморці», «Ніч під Івана Купала», «Різдвяна ніч».[3]
У 1887 році виступали в Казані. На вистави ходило багато поляків, яким, за словами журналіста часопису «Kurjer Lwowski», мова Шевченка є зрозумілішою, ніж місцевим росіянам[4].
Театрознавець Ростислав Пилипчук в «Історії українського театру (від витоків до кінця ХІХ ст.)» відмічає невіддільну частину сюжетів театру корифеїв від різноманітних фольклорних мотивів, обрядів та ігр, які український народ поєднував з піснею й танцем. Під час вистави можна було побачити сватання, весілля, колядки, щедрівки та інші календарно-обрядові пісні. Більшість творів, які ставилися на сцені були авторськими. В них розповідалося про життя, побут та проблеми простих українців. Завдяки тісному зв'язку між лицедією та глядачем, театр здобув широкої популярності серед тогочасного населення[5].
1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві перший стаціонарний Український театр.
У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда»Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.
Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших київських театрах.
Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни (1914), коли російською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні.
↑Пилипчук, Ростислав (2019). Історія українського театру (від витоків до кінця ХІХ ст.). Львів: «Наукова думка». ISBNISBN 978–617–10–0507–5. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ (довідка)