|
Снєгирьов Гелій Іванович
Гéлій (Євгéн) Іва́нович Снєгірьо́в (14 жовтня 1927, Харків, Українська СРР — 28 грудня 1978, Київ, Українська РСР) — український радянський письменник, кінорежисер, кіносценарист та журналіст; радянський дисидент. Перший чоловік поетеси Катерини Квітницької, близький друг Віктора Некрасова. Свої твори писав українською та російською мовами. Біографія
Народився 14 жовтня 1927 року у Харкові у родині літератора Івана Снєгірьова. Навчався на акторському факультеті Харківського театрального інституту. Згодом переїхав до Києва і став головним редактором «Укркінохроніки». З 1950-х років розпочав літературну діяльність, друкувався в «Літературній Україні», став членом Спілки письменників. Шлях Снєгірьова як дисидента розпочався 1966 року, коли він зняв документальний фільм про мітинг у Бабиному Яру в роковини масових нацистських розстрілів. На цьому мітингу були присутні «неблагонадійні» особи: Іван Дзюба, Віктор Некрасов і російський письменник-дисидент Володимир Войнович. Плівку негайно вилучили, а Снєгірьова понизили на посаді, заборонивши знімати кіно. Після цього інциденту він перебував під постійним наглядом КДБ. Невдовзі розпочався черговий процес проти письменника-дисидента Віктора Некрасова, доброго друга Снєгірьова. На нього почали тиснути, вимагаючи публічно виступити з осудом Некрасова, однак він не зрадив товариша, за що сам потрапив у чорний список КДБ: втратив роботу і можливість публікуватися. З січня 1974-го за інакодумство пройшов класичний шлях радянського дисидента — цькування, вигнання з творчих спілок, позбавлення роботи і громадянських прав. З перших годин обшуку КДБ у квартирі Гелій Снєгірьов почав ретельно, і художньо фіксувати все, що з ним відбувалося. Так з'явився його «Роман-донос», який став головним твором життя письменника. У передмові цей роман названо «репортажем з петлею на шиї» застійних 1970-х.[виправити стиль] 1974 року Снєгірьов написав повість «Ненько моя, ненько… Набої для розстрілу», в основу якої поклав історію своєї матері Наталії Собко, фігурантки сфабрикованого показового процесу Спілки визволення України (СВУ) 1930 року, що був розправою над українською інтелігенцією. Повість надрукували в російськомовному паризькому журналі «Континент» та в різних виданнях української діаспори у США. 1977 року пішов ще далі: скликавши пресконференцію для іноземних журналістів у московській квартирі колишнього генерала і дисидента Петра Григоренка, він публічно зачитав відкриті листи до генсека Леоніда Брєжнєва і президента США Джиммі Картера, оголосивши, що зрікається радянського громадянства. 22 вересня 1977 року Снєгірьова заарештували за особистим розпорядженням голови КДБ Юрія Андропова і кинули до в’язниці. Там він уперто відмовлявся від «чистосердечного зізнання», волів власноруч записувати у протокол свої відповіді і, маючи інвалідність другої групи, оголосив голодування. Слідчі почали давати йому «заспокійливі уколи», від яких Снєгірьову ставало все гірше: у нього розвинувся параліч нижньої частини тіла, він майже осліп. Його довели майже до несвідомого стану, після чого таки змусили підписати зізнання «Соромлюсь і засуджую», опубліковане в газеті «Радянська Україна». Витиснувши зі Снєгірьова фальшиве каяття, система «змилостивилася» і відправила його вже присмертного доживати віку у Жовтневу лікарню під наглядом працівників КДБ. 28 грудня 1978 року Гелія Снєгірьова не стало. Він помер у Києві в Жовтневій лікарні, куди був переведений з тюремної лікарні. Зневаживши останню волю покійного — він хотів спочивати на Байковому цвинтарі разом з батьком — спецслужби кремували тіло, щоб експертиза не могла встановити, чим саме його «лікували» у радянській катівні. Похований на Байковому кладовищі. Родина
Твори
Пам'ять
Джерела
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
