Можливо, в основі назви села – прізвисько першого поселенця.
Загальні відомості
Село лежить на лівому березі річки Дністер, та наприкінці гирла Ушиці.
Історія
В джерелах різного часу село фігурує під назвами: Pobisowka (1630–1650), w Pyzuwce (1765), Pyžowka (1775), Pižuwka (1784), Пижовка (1805), Пыжовка (серед. ХІХ ст.), Пижівка (1926)
Селяни були звільнені від кріпосного права в 1861 році. На честь цієї події в багатьох селах Поділля на в'їздах встановлювали пам'ятні фігури, такі збереглись в селах: Нігин, Черче. Ця традиція помаленьку відновлюється, встановлюються статуї Божої Матері чи інші фігури.
1863 року селяни втрачають можливість користуватись рідною мовою, видано таємне розпорядження — Валуєвський циркуляр, що наказував призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою, а згодом доповнено Емським указом.
Згідно статистичних даних Центрального статистичного комітету, що опубліковані 1885 року, в Пижівці проживало 486 осіб, було: 59 дворових господарств, православна церква, заїжджий будинок, кузня.
Часи Голодомору в селі
За даними офіційних джерел (тогочасноих ЗАГСів, які хоч і не завжди реєстрували правдиву кількість померлих, саме від голоду, бо було заборонено вказувати, що людина померла голодною смертю[1]) в селі в 1932–1933 роках загинуло близько 13 жителів села. На сьогодні встановлено імена лише 7 осіб. Мартиролог укладений на підставі поіменних списків жертв Голодомору 1932–1933 років, складених Федірківською сільською радою згідно даних місцевого РАГСу (хоча й звіритися з конкретними документальними свідченнями стає майже неможливо, оскільки не всі вони дійшли до наших днів, у силу різних обставин[2] Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області.[3]
Забирали останню зернину. Виганяли із хати вночі, — Як сльозою, садок і хатину Обливали журбою сичі. І душа досі ниє і плаче, — Бо була це і дійсність, і яв... (Михайло Пронченко)
Супровіч Іван Филимонович, новонародж., укр., утриманець, 30.04.1933 р.;
Ткач Василь Мартинович, 3р., укр., утриманець, 11.01.1933 р.;
Ткачук Катерина Іванівна, 58р., укр., одноосібник, 26.08.1933 р.;
Хутняк Андрій Олександрович, 54р., укр., член колгоспу, 07.06.1933 р.;
Хутняк Яків Петрович, 63р., укр., одноосібник, 28.06.1933 р.;
Цюпа Григорій Андрійович, 13р., укр., утриманець, 24.09.1932 р.;
Цятенко Марія Василівна, 21р., укр., член артілі, 15.04.1932 р.;
Чорний Олександр Васильович, 43р., укр., член артілі, 21.07.1933 р.;
Юрчак Михайло Данилович, 60р., укр., член артілі, 22.02.1932 р.;
Ясніцька Пелагея Василівна, 20р., укр., член артілі, 25.11.1932 р.;
Кількість померлих і їх особисті дані не є остаточними, оскільки не всі дані збереглися і не все заносилося до книг обліку[4] тому є ймовірність, того, що мартиролог Голодомору в селі буде розширений[5] Наразі, згідно попередніх списків уже можна дійти висновків: що серед померлих селян більшість були селянами-односібниками, які не працювали в артілі чи колгоспі, і це є підтвердженням навмисних дій тодішньої влади — на знищення українського незалежного селянства.
Городище, енеоліт-бронза, рання залізна доба, слов’яноруський період (археол.).
Розташоване в ур. Дівич Гора за 1,3 км на захід від села, на високому мисі над р. Ушицею, займає кінець мису. Уперше обстежене в третій чверті ХІХ ст. У вузькій мисовій частині городища в 1977 р. споруджено опору високовольтної лінії електропередачі, якою переплановано частину майданчика і знесено внутрішній вал. Обстежувалося на рівні археологічних розвідок експедицією Кам'янець-Подільського педінституту у 1970-х рр., 1978 р. М.П. Кучерою, 1993 р. Л.І. Кучугурою та О.О. Якубенко. 1978 р. на поверхні городища знайдено багато фрагментів трипільської кераміки, кілька – ранньозалізної доби, й один – ІХ-Х ст. з лінійно-хвилястим орнаментом. 1993 р. тут разом з 85 трипільською знайдено кераміку VIII-IX ст. В одній з праць І.С. Винокура городище датоване ХІІ-ХІІІ ст. 2011 р. обстежував С.П. Маярчак. З півночі на південь поверхня мису поступово опускається на 2-3 м. Абсолютна висота близько 224 м. Трикутний у плані майданчик городища (з приблизними розмірами сторін 110, 130 та 180 м) з вузького південного боку був відрізаний від стрілки мису валом і ровом завдовжки 44 м. Висота валу від дна рову 4,5 м, ширина рову перед ним – 8 м. 1977 р. унаслідок спорудження опори високовольтної лінії електропередачі ця оборонна лінія була повністю знівельована. На 100 м північніше, знесеної опорою ЛЕП оборонної лінії, на території просіки, на сьогодні збереглися залишки ще однієї оборонної лінії, яка захищала майданчик з напольного боку. Прямий вал і рів перегороджують кінець мису впоперек у місці, де починається його різке звуження у напрямку стрілки. Первісна довжина цього валу була приблизно 130 м, тепер – 80 м: частина валу, очевидно,знесена при будівництві опориЛЕП. У східній частині мису тепер є розрив між ділянками валу, завширшки 8 м (хоча в'їзд на городище століття тому фіксувався із заходу). Висота цього валу від дна рову близько 1 м, ширина – 5 м; глибина рову – близько 0,5 м, ширина – 7 м. В насипу валу значна домішка каміння. Територія майданчика городища у південній частині кам’яниста, на схилах мису багато кам’яних брил. На еродованих ділянках у східній частині майданчика городища виявлено невиразні дрібні фрагменти ліпної кераміки (ранньої залізної доби) та залишки спаленої деревини. Час спорудження укріплень достеменно не з’ясовано. Можливо, слов’яно-руське населення використовувало давніші укріплення.
Поблизу села знаходився підземний хід 210 м завдовжки, від Дністра до балки, що її називають «Жорнівка» ,але цей підземний хід затоплений.
Скіфське городище. Розташоване на 1.5 км західніше селища, на 2 км північніше Старої Ушиці в урочищі Городисько. На ньому є також знахідки давньоруського часу. Захищене валом та гірською кручею.
Ідол з урочища «Пижівського», знайдений у 1999 році. Являє собою прямокутний чотирьохгранний кам'яний стовп. Висота наземної частини 2,3 м, ширина основи 0,58 м, товщина — 0,32 м. Перші згадки про ідол є в Археологічній карті Подільської губернії. ЇЇ упорядкував Й.Сіцінський в 1901 році[7].
Гуцал В. А., Болтанюк П. А. Ідол із с. Пижівка // Матеріали ХІІІ Подільської іст-краєзн. конф. (18 Хмельницький 19 листоп. 2010 р.) [присвяченої 80-річчю від дня народження І. С. Винокура] / ред. кол: О. М. авальнюк (голова), В. І. Войтенко (спів гол.), Л. В. Баженов (відп. ред.) та ін. Кам’янець-Подільський: Абетка, 2010. С. 161–164.
Завальнюк О.М. (голова), Войтенко В.І. (співголова), Бажанов Л.В. (відп. редактор) та ін. Матеріали XIII Подільської історико-краєзнавчої конференції: [присвяченої 80-річчю від дня народження І.С.Винокура]. — Кам'янець-Подільський : Абетка, 2010. — 744 с.
Новоушиччина: історія у пам’ятках. Наукове видання /Упорядники: Петраш І.В., Шпаковський С.М., Климчук В.В./. - Хмельницький: ТзОВ «Поліграфіст», 2018. - 336 с. іл.
Торчинська Н. М., Торчинський М. М. Словник власних географічних назв Хмельницької області. – Хмельницький: Авіст, 2008. – 549 с.
Посилання
↑http://spetskor.dp.ua/art_1165.php [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.] За інформацією Інституту демографії Академії наук України, ці облікові роботи продовжуватимуться на державному рівні, тому що точної цифри ми не знаємо, — зазначала Ольга Шумейко. — До того ж, ЗАГСИ в ті часи не реєстрували правдиву кількість померлих саме від голоду, бо було заборонено вказувати, що людина померла від голоду. Приміром, я маю такий документ під грифом «цілком таємно»: «До Павлоградського райздоровінспектора, особисто. За інформацією начальника спецбюро райвиконкому товариша Набери облздоровідділом одержані відомості про те, що в багатьох селах вашого району спостерігаються випадки смерті з нез'ясованих причин. При чому всі ці випадки в місцевих органах ЗАГСУ не реєструються». Ось зайве підтвердження того, що ми й досі не можемо поставити крапку в цій історії. Для цього Інституту демографії потрібно проводити дослідження за допомогою спеціальних математично-статистичних формул.
↑http://spetskor.dp.ua/art_1165.php [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.] До того ж документація тоді велася на неякісному папері, часто не вистачало бланків і писали в простих зошитах, а то й на газетах. А якщо реєстратор потім звільнявся або помирав, то записи могли просто не перенести в книгу. Всіляке траплялося. Також потрібно врахувати, що через десять років була війна й частина книжок могла загинути. Тобто пропуск у документації існує, якби вона вся збереглася, то записів, напевно, було б удвічі більше… (директор Дніпропетровського архіву Ніна Киструська).
↑http://www.archives.gov.ua/Publicat/AU/AU_5_6_2008/22-26.pdf [Архівовано 3 грудня 2013 у Wayback Machine.] документальний комплекс книг реєстрації актових записів виявився неповним. У більшості областей відсутні книги повністю по окремих містах і районах: від одного міста в Луганській області до 15-ти районів (найбільше) — у Полтавській області. За окремими районами актові записи про смерть збереглися лише по 2-3-х населених пунктах.
↑http://spetskor.dp.ua/art_1165.php [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.] Джерела збереглися невповні і не всі з тих, що мають статистичні дані, взяті дослідниками до розгяду. Зокрема, досвід досліджень показує, що включення до розгляду документів навчальних закладів, педагогічних училищ, шкіл теж може дати певні кількісні показники. Але, безумовно, це грандіозна робота, і зараз на поточному етапі говорити про певну кількість ще дуже рано (історик, к.і.н., Владислав Грибовський).
