Метамодерні́зм (з грецької: μετά — згодом, після + англ: modern — сучасний) — це комплекс здобутків філософії, естетики та культури, що утворився як реакція на постмодернізм, та перебуває в невизначеності між протиставленими аспектами модернізму та постмодернізму. Ще один подібний термін — постпостмодернізм.
Історія
Вперше слово «метамодерніст» було згадане у 1975 році, в творі американського письменника Масуда Заварзаде, як реакція на літературні події у США 1950-х років[1].
Першими хто почав використовувати термін в його сьогоднішньому значенні були нідерландські філософи Робін ван ден Аккер та Тімотеус Вермьолен, автори засадничого тексту «Нотатки про метамодернізм» (Notes on Metamodernism), опублікованого в 2010 році, що концептуалізують метамодернізм як «коливання» між модернізмом і постмодернізмом[2].
У 2011 році Люк Тьорнер опублікував «Маніфест постмодернізму», в якому описав метамодернізм як мінливий стан пошуків множинності несумірних і невловимих горизонтів між (і за межами) іронією та щирістю, наївністю та обізнаністю, релятивізмом та істиною, оптимізмом та сумнівом[3].
В українському літературознавстві концепцію метамодернізму досліджують науковець Дмитро Дроздовський[4] і письменник Олег Шинкаренко[5]. Проте безпрецеденний скандал, пов'язаний із доведеним звинуваченням Дмитра Дроздовського в плагіаті, зокрема, із фундаментальних англомовних праць із теорії постпостмодернізму (див, наприклад: [6][7]) унеможливлює довіру до генерованих ним наукових висновків. В українському філософському середовищі метамодерну структуру почуття досліджує Денис Бакіров[8]. Метамодернізм у сучасній українські літературі у свої працях розглядають Тетяна Гребенюк[9][10] і Марія Шимчишин[11].
Характеристики метамодернізму
На відміну від модернізму, котрому притаманні радикальні ідеї та рішення, універсалізація, позбавлення від трансцендентного, постмодернізм проголошує плюралізм, визнання та прийняття будь-яких позицій, напрямів тощо. Він використовує спадок минулого, комбінуючи його елементи, вдається до гри ними та іронії, наповнюючи кожен артефакт відсилками до інших артефактів та цитатами з них. Частково модернізм продовжує існувати в рамках постмодернізму, з середини XX століття втративши панівне становище[12].
Метамодернізм «коливається» між модернізмом і постмодернізмом, йому властиве розуміння всіх протилежностей як складових частин загальної істини. В метамодернізмі рівноправні масова та елітарна культура, диктатура та демократія тощо. Метамодернізм не пропонує певної «правильної» одиничної чи плюралістичної позиції, натомість стверджує, що її слід шукати особисто і лишатися в стані пошуку між протилежностями[12].
Метамодернізм використовує особливі методи, деякі з котрих перейняті з постмодернізму, але інакше використовуються:
Гіперсаморефлексивність — людина бачить себе як «автор», «режисер», «актор» свого життя, визнається те, що вона постає в різних ролях перед іншими. Твори розглядаються не як дещо порівняно самостійне, а як відображення внутрішнього світу автора, з якого глядачі отримують конструктивні моделі для себе.
Подвійність обрамлення наративів — як би фантастично не виглядали сюжети, вони відмежовуються від реального світу, а потім всередині окреслених рамок читачем відбуваються власні асоціації сприйнятого зі своїм життям. Зображуване сприймається щиро, без іронії, яку робить можливим пряме співвіднесення зображеного з реальністю.
Коливання між протилежностями — метамодернізм коливається між протилежними полюсами емоційних та естетичних якостей двох епох, але не між політичними чи інтелектуальними.
Вигадливість — те, що виходить за межі норми, постає джерелом конструктивного досвіду для загалу.
Мінімалізм — віддання переваги меншому, простішому, що сприяє ближчому контакту з зображуваним.
Епічність — розкриття грандіозності, героїчності, прихованої в оповідях.
Конструктивний пастиш — упорядкування різнорідних елементів так, щоб усі вони отримали прийнятне місце там, де первісно його не мали. В результаті твори сприймаються як дещо знайоме і прийнятне, на відміну від постмодерністської строкатості з поєднанням несумісного.
Нова щирість — використання гумору та іронії для викликання глибоко особистих емоцій, співпереживань.
Нормкор — уподібнення інакшостей, меншин до «норми».
Надпроєкція — перенесення людських якостей на інших істот або предмети.
Метамилість — використання дорослими людьми дитячої безпосередності та простоти, зацікавлення дорослих у «дитячих» творах[13].
Примітки
↑Zavarzadeh, Mas'ud (1975). The Apocalyptic Fact and the Eclipse of Fiction in Recent American Prose Narratives. Journal of American Studies. Т. Vol. 9, no. 1.
↑Vermeulen, Timotheus; van den Akker, Robin (2010). Notes on metamodernism. Journal of AESTHETICS & CULTURE. Т. Vol. 2. с. 1—14.