Ливарна вулиця (Дніпро)

Ливарна вулиця
Вид Ливарної вулиці зі сторони Січеславської Набережної. На задньому плані місцевість Каміння та будинки на Горі на вулиці Вернадського.
Вид Ливарної вулиці зі сторони Січеславської Набережної. На задньому плані місцевість Каміння та будинки на Горі на вулиці Вернадського.
Вид Ливарної вулиці зі сторони Січеславської Набережної. На задньому плані місцевість Каміння та будинки на Горі на вулиці Вернадського.
Зовнішні посилання
У проєкті OpenStreetMapпошук у Nominatim
Мапа
CMNS: Ливарна вулиця у Вікісховищі

Ливарна вулиця — вулиця у Соборному районі Дніпра; головна вулиця давньої місцевості Половиці — Каміння. Розташована у прибережній, правобережній зоні Дніпра. Довжина вулиці — 500 метрів.

Вулиця бере початок від Успенського майдану та йде на схід з видом на Дніпро й Монастирський острів. Упирається у Січеславську Набережну у Фестивального майдану.

Історія

Назва вулиці походить від ливарного заводу Заславського.

Лісовий майдан

Після весняної повені 1789 року житлова забудова відступила від берега й звільнену площу зайняла торгівля лісом. Територія над Дніпром між вулицею Володимира Мономаха й перехрестям Ливарної вулиці з Січеславською набережною тоді назвали Лісовий майдан (площа).[1]

Станом на 1910 рік від залізничного (Амурського) моста до Ливарної вулиці були суцільні комори лісу й деревообробні підприємства. У путівнику 1910 р. описувалося: «Берег Дніпра від залізничного моста, закінчуючи Ливарною вулицею — один суцільний лісовий склад. Це є центр лісового ринку, де відбувається продаж, скупка й розпилювання лісу. На березі кілька лісопилень, що завалені вдень й вночі роботою, особливо у літню пору».[2][3]

Дерев'яний п'ятиглавий Успенський собор займав місце на початку Ливарної вулиці, на місці нинішнього скверу Кирила і Методія. Проект Успенського кам'яного собору розроблено 1837 року у Петербурзі членами Будівельного комітету та Комісії проектів та кошторисів, архітекторами Людвігом Шарлеманем й Пьєтро Вісконті, які розробили роком раніше Троїцький кафедральний собор. Проекти виконані в російсько-візантійському стилі, що інтенсивно насаджувався за правління Миколи I (1825—1855), який є штучним поєднанням пізнього класицизму з елементами російської та візантійської храмової архітектури.[4]

Успенський кам'яний собор звели подалі на південний захід від дерев'яного храму в 1839—1850 роках. Церковна будівля має вигляд прямокутника, який завершувало п'ять шоломоподібних куполів. Оформлення фасаду було дуже суворим, з мінімумом декору. Успенський собор був зовні подібний Троїцькому собору. Виділявся храм своєї дзвіницею, тривалий час була найвищою будівлею нижньої частини міста. 1936 року храм закрили, куполи та дзвіницю знесли, а саму будівлю перебудували в міську лікарню № 10.[4]

Дзвіниця храму містила угорі головний катеринославський годинник «Братів Бутеноп», що також виробили годинник для Спаської башти московського кремля.[5]

Каміння

Каміння є однією з найдавніших місцин міста Дніпро, місце міста-замку 10-13 сторіччя середньовічного міста християнської доби Київської Русі Монастирська.[6] Грецький монастир на Монастирському острові з містечком на протилежному березі у сучасних Каміннях грав роль християнського центра, на шляху з християнської метрополії України — Візантії до нового місіонерського центру — Києва.

Каміннями називали місцевість від Ливарної вулиці до Потемкінського саду (сучасний парк Шевченка), — прибережну частину, що круто повертала догори. Прокладені тут вулички є рядом крутих підйомів відомі під назвою Мусманська гора (мимо губернської земської управи), Нової вулиці (сучасна вулиця Архітектора Дольника) та Каміннів. Будинки на Каміннях розплановані неправильно й стояли на окремих терасах. Вся вулиця порізана рядом вуличок, що ведуть до берега й огорожі Потемкінського саду. Берег носив на собі всі сліди гірської породи. У цьому місці Дніпро прориває Карпатську гряду, тому починаючи звідси, берег скелеватий й усіяний дрібними й гострими каменями. Від Каміннь вгору йшов ряд мальовничих, розташованих на швейцарський лад, вулиць.[7]

Маєток Заславських

Ливарний завод Заславського було засновано у 1832 році купцом 2-ї гільдії Заславським на власному дворовому місці — 1-ша поліцейська частина Катеринослава № 1, 2. Ливарний завод став найбільшим підприємством міста з 30 працівниками. У 1872 році завод перейшов Фроїму Абрамовичу Заславському, який модернізував завод, звів 2-поверховий корпус, встановив парову машину у 12 кінських сил.

На кінець 1880-их років маєток Заслаських, на якому було розташовано завод складав 900 саженів. Тоді Чавуноливарний й механічний завод Заславського мав ливарне, механічне, машинне, столярне й слюсарне відділення, малярну майстерню, комори для матеріалів й готової продукції. Головною продукцією заводу були різноманітні землеробські машини: молотилки, соломотряси, віялки, соломорізи та інші; запасні частини до землеробський машин й дрібні клямрові вироби.

Повністю кам'яним був тільки головний корпус, а інший корпус мав кам'яний перший й дерев'яний другий поверх. Інші 8 промислових й 2 житлових будинки були дерев'яними.

З будівництвом катеринославських металургійних гігантів Брянського заводу й заводу Гантке на підприємстві настала грошова скрута.

Вартість маєтку Заславських після смерті у 1890 році Фройма Заславського (1890 рік) й його дружини Ганни (1891 рік) на 1891 рік оцінювалося у 8950 рублів, а разом з будинком, устаткуванням, матеріалами, виробами, мебелею, боргами підприємству — у 26622 рублі. Боргів самого підприємства було 20889 рублів.

Онуки Фройма Заславського не піклувалися про завод, тому він був виставлений через суд 1917 року на торги. Проте ніколи не був проданий й націоналізований більшовиками декілька років пізніше. Онучки Фройма були задіяні у марксистському русі: Софія була відрахована з навчання у Харкові, а Лея стала відомою більшовицькою під ім'ям Людмила Сталь, яка стала коханкою, вчителькою й редактором Йосипа Сталіна[8].

За радянської влади колишній чавуноливарний й механічний завод Заславського за адресою Ливарна вулиця, 16 перетворився на лісзавод. У кінці 1960-их років завод було повністю знесено.[9]

Набережна

У другій половині 1920-их років було вирішено звести Набережну, що буде спроможна захистити квартали давньої Половиці. До 1941 року встигли звести менше 1 км від вулиці Словацького до Європейської вулиці. Будівництвом керував інженер-гідротехнік Соколов, який під час німецької окупації зайняв посаду бургомістра Дніпропетровська. Будівництво Набережної було продовжено й влітку 1942 року були розпочаті роботи зі зведення земляної дамби між вулицями Коцюбинського й Ливарною, розбирання пошкоджених будівель в зоні всій Набережної, підсипка ґрунту. Роботами керував інженер міської управи Онищенко, які планувалося закінчити у 1943 році, проте вони були перервані у початковій стадії.[1]

Перехресні вулиці

Будівлі

Російська імператриця Катерина II спинилася 9 (20) травня 1787 року в будинку, що зберігся досі на розі вулиці Ливарна й Крутогірна (сучасний Крутогірний узвіз). Тепер колишній гостинний будинок Половиці має адресу Успенська площа № 14, у якій розташовано готель «Дворянський».

Примітки

  1. а б Иорданская площадь. gorod.dp.ua. Архів оригіналу за 23 вересня 2020. Процитовано 26 травня 2019. {{cite web}}: |first= з пропущеним |last= (довідка)
  2. Максим Кавун. «Юность Днепра»: как появился первый квартал Набережной. gorod.dp.ua. Процитовано 26 травня 2019.
  3. Кавун, Максим. Гений места. Набережная. gorod.dp.ua. Процитовано 28 квітня 2019.
  4. а б Максим Кавун. Архитекторы петербургских дворцов и храмов Екатеринослава. gorod.dp.ua. Процитовано 26 травня 2019.
  5. Кавун, Максим. Гений места. ЦУМ и вокруг ЦУМа - "Деловое сердце" Днепропетровска. gorod.dp.ua. Архів оригіналу за 29 травня 2014. Процитовано 28 квітня 2019.
  6. Михаил Шатров (Михаил Штейн); «Город на трёх холмах»; 10 сторінка; Издательство «Промінь»; Днепропетровск; 1969 рік; 7-3-3/70-69М
  7. Екатеринослав в 1911 г. gorod.dp.ua. "Днепропетровску 200 лет", сборник документов и материалов. 1976. Архів оригіналу за 3 березня 2021. Процитовано 26 травня 2019.
  8. Иосиф Сталин: женщины тирана - В поисках истины. Архів оригіналу за 23 листопада 2020.
  9. Старостін, Валентин. Дом Заславских на Литейной. gorod.dp.ua. Архів оригіналу за 15 січня 2010. Процитовано 28 квітня 2019.