|
Леонтій Филипович
Леонтій Филипович(в миру Василь Филипович; 6 (19) серпня 1904, Київ — 2 липня 1971, Буенос-Айрес, Аргентина) — український релігійний діяч москвофільського напрямку в Європі та Південній Америці. Єпископ Бердичівський та Житомирський Української Православної Автономної Церкви у Рейхскомісаріаті Україна (1941—1943). Після Другої світової війни — єпископ Чилійсько-Парагвайський розкольницького угруповання РПЦЗ. ЖиттєписНародився 6 серпня 1904 в Києві, на Подолі, в православній родині Костянтина і Ганни Филиповичів. 15 серпня 1904 хрещений в Києво-Подільській Хрестовоздвиженській церкві. Батько служив у Київській контрольній палаті, і там же, на Токарівській вулиці, знаходився будинок, де проживала родина Филиповичів. Навчався в міському училищі в Києві. У 1913 батька перевели служити до Катеринослава. Добре підготувавшись, в 1915 Василь вступив до 2-го класу Катеринославського духовного училища, причому, державним коштом, так як був півчим архієрейського хору. Василь мав гарний голос, абсолютний слух і музичну пам'ять. З юнацького віку писав вірші. За кілька місяців занять в архієрейському хорі Василь став одним з його солістів. У 1917 родина Филиповичів повернулася до Києва, і Василь прослухав курс лекцій в 4-му класі Києво-Софійського духовного училища. У 1922 його мати померла від застуди, в 39 років. На короткий час родину забрав батько, що жив у Одесі, але незабаром родина повернулася до Києва. У лютому 1923 був послушником Києво-Печерської лаври, помічником бібліотекаря лаври і півчим. Став духовним сином архімандрита Ермогена Голубєва. Передавав гнаним духовним особам зібрані віруючими гроші (з цією метою, зокрема, відвідав Черемиський край), носив передачі у в'язниці. Пізніше згадував:
У 1923–1924 вивчав богослов'я в Київській духовній академії. Після передачі Києво-Печерської лаври обновленцям переїхав др Китаївської пустині. У 1926 разом з архімандритом Ермогеном здійснив паломництво в Саровську обитель і Дивіївський монастир. Чернець і священникУ 1927 пострижений у чернецтво з ім'ям Леонтій. У 1927–1930 жив у Санкт-Петербурзі на подвір'ї Києво-Печерської лаври, навчався на Вищих православних богословських курсах, на яких викладали колишні професори Петербурзької духовної академії та інші вчені (ректором курсів був протоієрей Микола Чуков). Брав участь в діяльності богословського гуртка. У 1928 висвячений в сан ієродиякона. У 1930, після закриття курсів, був змушений покинути Санкт-Петербург і прибув до Києва, в тому ж році був висвячений на ієромонаха, а потім зведений в сан ігумена. Завершив духовну освіту в Києві, де здавав заліки колишнім професорам Київської духовної академії і написав кандидатську роботу на тему «Житія святих, як матеріал для християнської апологетики». Отримав ступінь кандидата богослов'я в 1934 (за рішенням Заступника Патріаршого місцеблюстителі митрополита Сергія Страгородського. У 1932 заарештований в Києві, звинувачений в антирадянській агітації. Через кілька місяців звільнений. Служив у храмі в київському передмісті. У 1933 знову заарештований, відправлений на примусові роботи в каменоломні в Коростень, там тяжко захворів і був звільнений як нездатний до фізичної праці. У 1935 возведений у сан архімандрита. В 1937 перейшов на нелегальне становище, жив у бідної бабусі в Переяславі, потім в Житомирі. Таємно служив на дому. Пізніше згадував про ці роки свого життя:
Єпископ Української автономної православної церквиПісля зайняття Житомира німецькими військами в 1941 перейшов на легальне становище. Увійшов до складуУкраїнської православної автономної церкви (архієпископа Олексія Громадського), яка визнавала себе частиною Московського Патріархату. 7 листопада 1941 хіротонізований на єпископа Бердичівського, вікарія УАПЦ. Хіротонію звершили архієпископ Волинський Олексій Громадський, єпископ Полтавський Веніамін Новицький і єпископ Кам'янець-Подільський Дамаскін Малюта. Керував Житомирською єпархією. Служив церковнослов'янською мовою, іноді проповідував по-українськи. Організував короткі богословські курси, випускників яких висвячував на священників (всього близько 200 випускників), відкрив у Житомирській єпархії близько 300 парафій. Після окупації совєцькими військами Житомира в 1943 переїхав до Варшави, з липня 1944 жив у Відні, потім у Мюнхені. 17 травня 1944 прийнятий в юрисдикцію Російської православної церкви закордоном, з серпня 1944 — вікарій Німецької єпархії РПЦЗ, проте до виконання обов'язків не приступив. Служіння в Південній АмериціУхвалою Архієрейського Синоду РПЦЗ від 8 вересня 1945 було засновано парагвайське вікаріатство Бразильської єпархії для російських біженців, які кинулися в пошуках притулку в Південну Америку, в листопаді 1946 одержав призначення на нього. 25 грудня 1946 в супроводі ієродиякона Веніаміна прибув до Буенос-Айреса. Заснував монастир в селищі Капітан Міранда, побудував два храми, займався з дітьми. Але чернече життя в Парагваї не налагодилось, братія роз'їхалася, а єпископ Леонтій був переведений в Чилі. Єпископ Леонтій змушений був влаштовувати своє існування в абсолютно чужих умовах і серед недоброзичливого оточення; не склалися стосунки у владики з його архієпископом Сан-Паульським і Бразильським Феодосієм і архієпископом Буенос-Айреським і Аргентинським Пантелеймоном Рудиком. Церковне управління, як вважав єпископ Леонтій, ставилося до нього несправедливо і зневажливо. У вересні 1948 єпископ Леонтій приїхав в Буенос-Айрес, вступив у спілкування з маститим протопресвітером Костянтином Ізразцовим, настоятелем Свято-Троїцького собору в Буенос-Айресі, що вийшов роком раніше разом з Північно-Американською митрополією зі складу РПЦЗ, і був прийнятий митрополитом Феофілом Пашковським до складу Північно-Американської митрополії зі званням єпископа Аргентино-Парагвайського. Єпископ Леонтій вважав, що йому вдасться об'єднати в єдине розділених православних християн, яких він закликав до любові. Не досягши бажаного, подав прохання про повернення 14 вересня 1949. Архієрейським Синодом заборона була знята з нього. 22 грудня 1949 Архієрейський Синод РПЦЗ постановив: «судову справу Преосвященного Леонтія припинити, відновивши його в усіх ієрархічних правах; звільнити Преосвященного архієпископа Феодосія від управління Парагвайською єпархією; Преосвященному Леонтію знову вступити в управління Парагвайською єпархією на правах єпархіального архієрея». У 1950 призначений єпископом Едмонтонським і Західно-Канадським; при цьому єпископ Іоасаф Скородумов, що займав Едмонтонську єпархію, був призначений в Аргентину, але через складність оформлення необхідних для переїзду документів і нестабільне політичне становище прибути до призначеного місця служіння не зміг. 21 жовтня 1953 рішенням Архієрейського собору РПЦЗ прихід в Перу був підпорядкований єпископові Леонтію, якому був присвоєний титул Сантьязький і Чилійсько-Перуанський; одночасно Собор ухвалив «преосвященному Леонтію запропонувати прийняти настоятельство у Св. Троїцькій церкві в Сантьяго»[1]. У 1957 побудований Свято-Троїцький храм в Лімі (Перу), але вже в наступному році цей прихід опинився в юрисдикції Північно-Американської митрополії. 23 серпня 1957 Архієрейський Синод РПЦЗ, зважаючи на старанну архіпастирську працю єпископа Леонтія в Чилійсько-Парагвайській єпархії і багаторічне служіння в єпископському сані, постановив перевести його в сан архієпископа. На той час носив титул Сантьязький і Чилійський. При ньому в Чилі була заснована жіноча чернеча громада в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці, в який жили 5 монахинь, що прибули до Горненського монастиря на Святій Землі. За спогадами архімандрита Веніаміна (Вознюка):
Різко негативно ставився до екуменічного руху і церковного «модернізму», був противником скорочень при проведенні богослужінь. В історії РПЦЗ, опублікованій наприкінці 1960-х, говориться наступне:
Активно підтримував старостильницький рух в Греції — опозицію офіційного керівництва Елладської православної церкви, яка не погодилася з переходом на новий календарний стиль. Діючи без дозволу свого священноначальства, в травні 1962 прибув до Греції, де брав участь в єпископських хіротоніях чотирьох старостильних кліриків, які перебували в юрисдикції так званого «Синоду архієпископа Хризостома»[2]. Керівництво РПЦЗ спочатку відмовилося визнавати ці хіротонії, але в 1969 визнало їх дійсними. Діяч РПЦЗ архієпископ Аверкій Таушев говорив: Я сам не наважився би зробити хіротонію грецьких старостильників. Але разом з тим, в глибині душі не можу не захоплюватися сміливістю, з якою архієпископ Леонтій зробив учинок, до якого кликала його совість … Він зробив мужній акт допомоги братській Церкві, яка зараз найближча нам по духу … Єдине «але» у вчинку архієпископа Леонтія — це те, що він вчинив як би не по-братськи, наперекір рішенню собору, хоча і з добрих спонукань. У 1967 призначений на архієрейську кафедру в Сан-Паулу але потім це призначення було скасоване і владика Леонтій залишився в Чилі. У 1969 переведений на кафедру в Буенос-Айрес із титулом архієпископ Буенос-Айреський, Аргентинський і Парагвайський. У його юрисдикції знаходилися парафії РПЦЗ, розташовані в Аргентині, Парагваї, Уругваї, Чилі та Перу. Покинув Чилі після приходу до влади Сальвадора Альєнде і оселився в Буенос-Айресі. В рамках РПЦЗ входив до неформальної групи архієреїв, учасниками якої були також владики Іоанн Максимович, Аверкій Таушев, Андрій Римаренко, Сава Сарачевич, Нектарій Концевич. Помер 2 липня 1971 в Буенос-Айресі[3]. Похований на цвинтарі в Пуенте-Альто неподалік від Сантьяго[4]. Родина
Твори
Література
Примітки
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||
.jpg)
