Кінь здичавілий — вільно кочуючий кінь, що має одомашнених пращурів. Як такий, дикий кінь не є дикою твариною в розумінні тварини без одомашнених предків. Здичавілі коні походять від домашніх коней, які втекли або були навмисно випущені в дику природу і залишилися виживати і розмножуватися там. Деяких коней, які живуть у дикому стані, але іноді доглядаються людьми, особливо якщо вони перебувають у приватній власності, називають "напівздичавілими".
Найменша ізольована популяція, для збереження генетичного різноманіття, для здичавілих коней — 150–200 тварин[1]
Найвідоміші приклади здичавілих коней — «здичавілі» коні американського заходу. Коли європейці знову завезли коня в Америку, починаючи з приходу конкістадорів у XV столітті, деякі коні втекли і сформували дикі табуни, відомі сьогодні як мустанги.
В Австралії найбільша популяція здичавілих коней у світі, що перевищує 400 000 коней.[2] Австралійська назва, еквівалентна «Мустангу», — брамбі, дикі нащадки коней, привезених до Австралії англійськими поселенцями.[3][4]
У Португалії є дві популяції диких коней, відомих як Соррайа на південних рівнинах і Гаррано на північних гірських пасмах.
Є також поодинокі популяції диких коней у ряді інших місць, серед яких острів Сейбл біля узбережжя Нової Шотландії, острів Ассатіг біля узбережжя Вірджинії та Меріленду, острів Камберленд, Джорджія та острів В'єкес біля узбережжя Пуерто-Рико. Ймовірно, що деякі з цих коней є нащадками коней, яким вдалося виплисти на сушу, коли вони зазнали аварії корабля. Інших, можливо, навмисне привезли переселенці на різні острови, або їх залишили вільно жити, або покинули, коли різні поселення людей не відбулися.
Понад 400 диких коней мешкає у передгір'ї гори Цинцар, між Ливно та Купресом, Боснія та Герцеговина, на площі приблизно 145 км². Ця популяція, походить від коней, звільнених їх власниками у 1950-х, мають захищений статус з 2010 року.[5]
Сучасна популяція здичавілих коней (Janghali ghura) знаходиться у національному парку Дібру-Сайхова[en] та біосферному заповіднику Ассам, на північному сході Індії, і є табуном приблизно з 79 здичавілих коней, що походять від коней, які втекли з військового табору під час Другої світової війни.[6]
У Північній Америці здичавілі коні є нащадками коней, що були одомашнені в Європі, хоча багато стародавніх, доісторичних підвидів, які зараз вимерли, розвивалися у Північній Америці та є схожість, виявлена у певних генах як сучасних, так і викопних північноамериканських коней, вони не вважаються членами одного виду[7]. На заході Сполучених Штатів певні групи здичавілих коней та віслюків охороняються «Законом про здичавілих коней та віслюків від 1971 року».
У Сполученому Королівстві табуни вільних кочуючих поні живуть у диких умовах у різних районах, зокрема, Дартмур, Ексмур, Камбрія та Новий Ліс. Подібні популяції коней та поні існують і в інших місцях європейського континенту. Проте ці кони не є по-справжньому дикими, оскільки всі вони перебувають у приватній власності та бродять по болотах та лісах під загальними пасовищними правами, що належать їх власникам.
↑Nimmo, D. G.; Miller, K. K. (2007). Ecological and human dimensions of management of feral horses in Australia: A review. Wildlife Research. 34 (5): 408—417. doi:10.1071/WR06102.
↑Dobbie, W. R.; Berman, D.; Braysher, M. L. (1993). Managing Vertebrate Pests: Feral horses. Canberra: Australian Government Publishing Service. ISBN0644252863.
Simon Wakefield et al.: Status and Action Plan for the Przewalski’s Horse (Equus ferus przewalskii). (PDF-Datei [Архівовано 23 вересня 2021 у Wayback Machine.]).
Michael Schäfer: Handbuch Pferdebeurteilung. Kosmos, ISBN 3-440-07237-1.
W. v. Koenigswald: Lebendige Eiszeit. Theiss-Verlag, 2002. ISBN 3-8062-1734-3.
Michael Kings: Untersuchungen zum Endoparasitenbefall bei Wildequiden unter Berücksichtigung der Weideinfestation im Serengeti-Park Hodenhagen und im Wisentgehege Springe. Hannover, Tierärztliche Hochschule 1999. Diss. 1999.
