Карпатська група говорів

Поширення карпатської групи говорів на мапі говорів і наріч української мови позначено цифрами 13, 14

Карпатська група говорів (карпатський говір) — одна із груп говорів, які входять до південно-західного наріччя української мови. Південно-західні наріччя поширені на території південно-західної України. Сформувалися ці говори на основі східнослов’янських діалектів південного заходу Київської Русі.[1]

Область поширення

До ареалу карпатських говірок входять гірські райони західної України (значна частина Закарпатської області, південь Львівської області та захід Івано-Франківської області), прикордонні з Україною гірські райони Польщі та Словаччини. У даний ареал входять різні історико-етнографічні області, такі, як Лемківщина, Пряшівщина, Верховина, Бойківщина та інші. Носіями карпатських говірок є представниками кількох карпатських етнографічних груп – долиняни, лемки, бойки.

Поділ на говори

Карпатські говірки мають дві смуги:

  1. Північно-карпатську — на північних схилах Карпат — лемківські (галицьких лемків) та бойківські говірки;
  2. Південнокарпатську — лемківські (в Східній Словаччині) і закарпатські говірки.

Карпатську групу говорів поділяють на три типи:

  • Лемківський (західнокарпатський) — говір південно-західного наріччя української мови. Складається з двох діалектних масивів. Основний — на південних схилах Карпат від річки Попрад (У Словаччині) і до річки Лабірець. На північних схилах Карпат живуть так звані галицькі лемки — приблизно на схід від правобережжя Попраду і до річки Ослави (притоки Сяну)[2].
  • Бойківський (північнокарпатський) — говір південно-західного наріччя української мови. Поширений у гірських районах Львівської області та південно-західній частині гірських районів Івано-Франківської (до р. Лімниці) областей[3]
  • Закарпатський (західнокарпатський) — говір південно-західного наріччя української мови. Поширюється у Закарпатській області від р. Шопурки.

У межах закарпатського говору діалектологи виділяють чотири говіркові групи:

  • східнозакарпатські говірки (тересвянсько-річанські, східномарамороські, марамороські);
  • центральнозакарпатські (надборжавсько-латорицькі, березькі, боржавські);
  • західнозакарпатські (ужанськолаборецькі, ужанські й східноземплинські);
  • північнозакарпатські (верховинські)[4] .

Примітки

  1. ↑ Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української – К. : Рад. шк., 1966. – С. 173.
  2. ↑ Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української – К. : Рад. шк., 1966. – С. 133.
  3. ↑ Українська радянська енциклопедія 2-ге вид: (в 12-ти т.) Т.1 : А. – Борона. 1977. Гол. ред.: Микола Бажан. Київ: Головна редакція УРЕ. – С. 508.
  4. ↑ Німчук В. В. Закарпатський говір // Українська мова. Енциклопедія. Видання третє, зі змінами і доповненнями / Німчук В. В. – К., 2007. – С. 197–199.

Джерела

  • Бевзенко С. П. Українська діалектологія / Бевзенко С. П. – К., 1980. – 248 c.; 14, с. 197.
  • Дзендзелівський Й. О. Конспект лекцій з курсу української діалектології : (вступні розділи) / Йосиф Олексійович Дзендзелівський / МВ і ССО УРСР, Ужгородський держ. ун-т. – Ужгород, 1966. – 96 с.
  • Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української – К. : Рад. шк., 1966. – 307 с. : карти.
  • Німчук В. В. Закарпатський говір // Українська мова. Енциклопедія. Видання третє, зі змінами і доповненнями / Німчук В. В. – К., 2007. – С. 197–199.
  • Українська радянська енциклопедія 2-ге вид: (в 12-ти т.) Т.1 : А. – Борона. 1977. Гол. ред.: Микола Бажан. Київ: Головна редакція УРЕ. – 542 с.
  • Українська радянська енциклопедія 2-ге вид: (в 12-ти т.) Т.4: Електрод – Кантаридин. 1979. Гол. ред.: Микола Бажан. Київ: Головна редакція УРЕ. – 558 с.
  • Українська радянська енциклопедія 2-ге вид: (в 12-ти т.) Т.6: Куликів – Мікроклімат. 1981. Гол. ред.: Микола Бажан. Київ: Головна редакція УРЕ. – 552 с.