Каролюс-Дюран, справжнє і'мя Шарль Еміль Огюст Дюран (фр.Carolus-Duran, Charles Emile Auguste Durant 4 липня, 1837, Лілль — 17 лютого, 1917, Париж)— французький художник і викладач XIX ст. Каролюс-Дюран є псевдонім, котрим він користувався весь період творчості.
Життєпис
Батько був володарем готеля. Шарль Еміль народився в місті Лілль. В тому ж місті юнак вивчав малюнок в художній школі під керівництвом місцевого скульптора, а потім два роки студіював у художника… Він отримав стипендію від муніципалітета міста Лілль і відбув у Париж 1853 року.
В Парижі удосконалював майстерність в академії Сюісса, копіював картини в музеї Лувр.
Італійський період
Каролюс-Дюран перебував в Італії в 1861—1866 рр. 1861 рік він віддав перебуванню в Римі і в Субіако. В цей період він звернувся до побутового жанру. Композиції цього періоду здавались йому закінченими тільки коли були насичені реалістичними деталями і відповідністю дійсності. Іноді це переходило у типовий натуралізм («Вечірня молитва», 1863, «Оплакування убитого», 1865). 1863 року він відвідав Венецію, роздивлявся твори корифеїв венеційської школи. Він ще раз повернеться до творчого надбання Паоло Веронезе, коли працюватиме над художнім плафоном «Апофеоз Марії Медічі» в одній з залів Лувра. 1864 року він відвідав археологічні розкопки в давньоримському місті Помпеї. 1866 року він повернувся в Париж.
Авторитетний портретист
У Парижі працювала низка непогано обдарованих і майстерних портретистів. Навіть на тлі армії паризьких портретистів виділявся талант Каролюс-Дюрана. Тверді реалістичні настанови художньої манери митця були використані як в італійський період при створенні натуралістичних композицій, так і перенесені в портретний жанр. У чоловічих портретах він дотримувався тверезого реалізму і тонко відтворених настроїв. В жіночих портретах він реалістичний, але більш декоративний, серед них є зразки парадного портрета. В жіночих портретах Каролюс-Дюран використовує помітно багатшу колористичну гаму і при нагоді підкреслює елегантність і привабливість моделей, зазвичай буржуазних жінок з багатих родин.
Найменш розробленим в портретах митця залишалось тло, що надало можливість відкинути несуттєві деталі і подробиці. Виразність його портретів, позбавлених несуттєвих деталей, від цього тільки виграла.
1869 року він подав на виставку парадний портрет "Пані в чорній сукні і з білими рукавичками", що був відразу помічений і придбаний до збірок Люксембурзького музею. Отримана сума грошей була такою, що дозволила створити подорож до Іспанії, де він вивчав твори увійшовшого у моду в Парижі Дієго Веласкеса. З цього періоду почалися приятельські стосунки з паризькими художниками, серед котрих були Едуар Мане (теж великий прихильник Дієго Веласкеса) та Захарі Астрюк, портрет котрого Каролюс-Дюран створив ще 1860 року.
Власна родина
По поверненню в Париж одружився з пані Полін Марі Круазетт (1839—1912), що теж займалась живописом, створювала пастелі і мініатюри. В родині було троє дітей, дві доньки і син. Жорж Фейдо, французький драматург, комедіограф, став чоловіком однієї з доньок Каролюс-Дюрана.
Поряд з будинком власної родини художник облаштував власну майстерню на бульварі Монпарнас, 81.
Учні художника
Після облаштування майстерні тільки з 1873 року він навернувся до діяльності викладача. Кількість учнів його майстерні дорівнювала приблизно 20–25 осіб, чоловіків і жінок-художниць, серед котрих було до шістдесяти відсотків британців чи прибулих зі Сполучених Штатів. Іноземці мали помітно менший доступ для навчання в Паризькій школі красних мистецтв, осідали в майстерні Каролюс-Дюрана і були приваблені авторитетом відомого паризького портретиста. Навчання було двічі на тиждень ранком у вівторок і в п'ятницю за платню у двадцять (20) франків.
Метода Каролюс-Дюрана дещо відрізнялась і від настанов академізму, і від настанов, котрих дотримувались в Паризькій школі красних мистецтв. Він вимагав від учнів « створити на полотні максимум мінімальними засобами». В підготовчий період в портретах він вимагав не стільки ретельно розробленого малюнка, скільки ескіза з декількома головуючими фарбами і вже віднайденою композицією. Це була індивідуальна метода самого майстра, котру вважали невідповідною для себе як паризькі, так і американські митці, що дадуть надзвичайно різні варіанти в портретному жанрі, котрий матиме свій період розквіту наприкінці XIX ст.
Arsène Alexandre: Carolus-Duran. Librairie G. Baranger, Paris 1903.
Bruno Gaudichon und Dominique Lobstein (Hrsg.): Des amitiés modernes. De Rodin à Matisse; Carolus-Duran et la Société Nationale des Beaux-Arts. Somogy, Paris 2003, ISBN 2-85056-639-X (Katalog der gleichnamigen Ausstellung, 9. März bis 9. Juni 2003).
John House: Carolus-Duran. In: The Burlington Magazine, Bd. 145 (2003), S. 536—538, ISSN0007-6287
Charles M. Mount: Carolus-Duran and the development of Sargent. In: Art Quarterly, Bd. 26 (1963), S. 385—418, ISSN0004-3303
Annie Scottez de Wambrechies (Hrsg.): Carolus-Duran (1837—1917). Réunion des Musées Nationaux, Paris 2003, ISBN 2-7118-4553-2.
_-_Google_Art_Project.jpg)
_by_Carolus_Duran_(1837-1917).jpg)
