Дисонанс (музика)

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Дисонанс.

Дисона́нс (від лат. dissono — нестройне звучання) — співзвуччя, що сприймається на слух, як негармонійне, незлитне. До дисонасів відносять великі і й малі секунди та септими, збільшені й зменшені інтервали, а також всі акорди, що включають хоча б один із цих інтервалів; умовно до дисонансів відносять і кварту стосовно баса.

З математико-акустичної точки зору дисонанс є співвзвуччям, співвідношення частот звукових коливань тонів якого є складнішим відношенням чисел, ніж консонанс. Наприклад  — велика секунда, або  — велика септима.

З погляду музичної психології дисонанс порівняно з консонансом є співзвуччям більш напруженим, нестійким; у системі мажору й мінору якісне розрізнення консонансу й дисонансу досягає ступеня протилежності, контрасту й представляє велику естетичну цінність.

Консонанс і дисонанс в історії музики

Співвідношення консонансу й дисонансу завжди було важливою проблемою музики. Піфагорійці (VI–IV ст. до н. е.) проводили аналогію між консонансом і гармонією світу, світовим порядком (космосом), протиставляючи йому дисонанс — дисгармонію, деструкцію (хаос). До консонансів («симфоній») вони відносили октаву, квінту й кварту, всі інші співзвуччя — до дисонансів («діафоній»). Послідовники Піфагора розрізняли консонанс і дисонанс залежно від числових відносин тонів; послідовники Аристоксена вважали критерієм консонантності «приємність» співзвуччя для слуху.

У середньовічній теорії музики для позначення консонансу й дисонансу існували терміни «конкорданс» (лат. concordantia) і «дискорданс» (лат. discordantia); на кілька сторіч пізніше терміном «конкорданція» користувався Микола Дилецький. В XIII ст. (Іван де Гарландія, Франко Кельнський) до розряду консонансів перевели терції (незабаром також і сексти).

До XVII століття умовою застосування дисонансу було повне його підпорядкування консонансу — правильне готування й розв'язання (перехід) у консонанс; в XVII–XIX століттях обов'язковим правилом було лише розв'язання дисонансу; з кінця XIX ст. і особливо в XX ст. дисонанс все частіше застосовується самостійно — без готування й без розв'язання. Стосовно музики нововіденської школи та їх послідовників застосовують термін «емансипація дисонансу».

В музиці XX століття градація сонантности усвідомлюється як багатоступенева (замість двоступеневої — консонансу й дисонансу): прима й октава, квінта й кварта, терції й сексти, м'які дисонанси (м. септима, б. секунда), гострі дисонанси (б. септима, м. секунда).

Джерела

  • Дисонанс [Архівовано 2 грудня 2008 у Wayback Machine.] у Великій радянській енциклопедії (рос.)
  • Музыкальная энциклопедия : [в 6 т.] : [рос.] / гл. ред. Ю. В. Келдыш. — М. : Советская энциклопедия : Советский композитор, 1973—1982. — (Энциклопедии. Словари. Справочники). (рос.)
  • Музыкальный энциклопедический словарь, Москва, «Советская энциклопедия», 1990, Ю. Н. Холопов.

Література

  • Гарбузов Н. А., О консонирующих и диссонирующих интервалах, «Музыкальное образование», 1930, № 4—5;
  • Клещов С. В., К вопросу о различии диссонирующих и консонирующих созвучий, «Труды физиологических лабораторий академика И. П. Павлова», 1941, т. 10;
  • Тюлин Ю. Н., Современная гармония и ее историческое происхождение, в кн.: Вопросы современной музыки, Л., 1963;
  • Гельмгольц Г., Учение о слуховых ощущениях как физиологическая основа для теории музыки, пер. с нем., СПБ, 1875;
  • Stumpf С., Konsonanz und Dissonanz, Lpz., 1898; Riemann Н., Zur Theorie der Konsonanz und Dissonanz, в його зб.: Präludien und Studien, Bd 3, Lpz., 1901.

Посилання

Див. також