|
День українського політв'язня День українського політв'язня — відзначається в Україні щороку 12 січня на честь осіб, які були заарештовані через політичні переконання. СтатусТрадиція відзначення дня політв'язня запроваджена з 1975 з пропозиції В'ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості режиму. Найстійкіші, найвмотивованіші українці приєднуються до щорічного одноденного голодування в підтримку політв'язнів, інші — проводять різноманітні тематичні заходи. Причиною відзначення спочатку були репресії радянського тоталітаризму проти української інтелігенції, а зараз російський режим, що розгорнув терор проти українців — «перевершивши радянський тоталітаризм». Правовий аспект поняттяВідповідно до Статті 2 загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року:
Отже, саме поняття політв'язень суперечить міжнародному праву. Для України, як до проголошення Незалежності, так і на нинішньому історичному етапі, проблема ув'язнених за політичними мотивами була і є доволі гострою. Історія12-14 січня 1972 рік — день найбільшої репресивної акції проти українських дисидентів, коли одночасно було заарештовано більшість відомих представників національно-демократичного руху, і розпочався так званий «генеральний погром» українського шістдесятництва.[2] День українського політв'язня на пропозицію В'ячеслава Чорновола відзначався в політичних таборах і тюрмах та на засланні 12 січня, починаючи з 1975[3]. Найстійкіші, найвмотивованіші українці приєднуються до щорічного одноденного голодування в підтримку політв'язнів, інші — проводять різноманітні тематичні заходи.[4] Саме тоді були заарештовані всі відомі дисиденти України: у Києві — Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба; у Львові — В'ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше — Ігор Калинець та інші. Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні 1972 року.[2] Нікому із заарештованих не інкримінувати «зради батьківщини», тільки «антирадянську агітацію і пропаганду». Але майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний строк — 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й виселені за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Найупертіші були запроторені у психлікарні.[5] Саме шістдесятники, а через 5 років після їх арешту Українська Гельсінська група, поставили українське питання у контексті протиборства тоталітарного СССР і демократичного Заходу. Їх справу продовжила Українська гельсінська спілка, з якої виросли перші офіційні українські партії — Українська республіканська партія та Українська християнсько-демократична партія. Сьогодні ми схиляємо голови перед тими, хто жертвував своєю свободою, сім'єю, а часто самим життям заради здобуття Україною незалежності. Однак не забуваймо, що не такою Україну бачили у своїх мріях колишні політв'язні — адже сьогодні владний режим повертається до совєтської практики боротьби з «інакомислячими», ув'язнюючи опозиційних лідерів, влаштовуючи політично заангажовані судилища над Юлією Тимошенко, Юрієм Луценком та іншими.[3] Після «генерального погрому» рух опору відродився у другій половині 70‑х років, коли основним засобом боротьби з системою став захист прав людини. Страх був переможений, його знищили ті мужні люди в далекі 60-80-ті роки минулого століття. Шістдесятники зруйнували утопію про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернули словам і поняттям їх природне розуміння, вони повернули загальнолюдські цінності: віру в Бога, прагнення свободи.[2] Увечері 11 січня 1981 члени Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було тоді трохи за 20 років, розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки: «Співвітчизники! 12 січня — День українських політв'язнів. Підтримаймо їх!». Усі були затримані поблизу ст. метро «Більшовик», четверо перших ув'язнені на три роки.[5] Актуальність у сьогоденніСтаном на січень 2019 понад 80 українців утримувалося в російських в'язницях за політичні погляди, серед них Олег Сенцов, Роман Сущенко, Асан Чапух та інші.[6] Дуже подібний до радянського за своєю сутністю, російський режим окупував український Крим і розв'язав криваву війну на сході України. Українська нація змогла дати відсіч агресору, проте на окупованих територіях розгорнувся терор проти українців і кримських татар. Сьогодні процес історичного ревізіонізму радянського тоталітарного режиму в Росії проявляється не тільки в заявах політиків і в галасливих святах з вивішуванням портретів «вождів». У сталінському стилі відбуваються викрадення, затримання, арешти, обшуки і катування затриманих, яким інкримінують вигадані злочини. Режим Володимира Путіна, особливо в окупованому Криму, перевершив навіть радянський тоталітаризм доби «застою». Старі радянські методи набули нової сили: створення атмосфери страху, безсилля і безнадії, терор проти інакодумців, воєнні злочини, брутальні порушення прав і свобод, презирство до людської гідності, підміна непорушних цінностей доктриною «русского мира», тотальна пропаганда.[2][6] І ми знову з сумом відзначаємо День українського політв'язня, день невдалої спроби придушити вільний український дух, який, як фенікс, щоразу відроджується з попелу і стає міцнішим. Галерея
Примітки
Посилання
|
|||||||||||||||
.jpg)
