|
Горленко Василь Петрович
Горленко Василь Петрович (нар. 1 (13) березня 1853, село Ярошівка, тепер Українське Прилуцького району Чернігівської області — 12 (25) квітня 1907, Петербург, похований у Ярошівці) — український письменник, мистецтвознавець, фольклорист та етнограф. ЖиттєписНародився в сім’ї штабс-ротмістра Новомиргородського уланського полку Петра Дмитровича Горленка (1820–1853) і Марії Яківни, вродженої Мамчич (1824–1894). Батько походив із давнього козацько-старшинського роду Горленків і був прямим нащадком полковників Прилуцьких Лазаря Горленка (1659–1687, з перервами) і Дмитра Горленка (1692–1708). Мати походила з козацького роду, її предки служили в Миргородському полку, а батько був миргородським поміщиком і мав чин колезького радника[2]. Батько помер через три місяці після народження сина[3], Василя та його сестер Ольгу і Софію ростила мати, родина проживала в Ярошівці, а також у Миргороді [2]. Для отримання середньої освіти Василя віддали до Полтавської гімназії, потім він продовжив навчання в класичній гімназії при Ніжинському юридичному ліцеї князя Безбородька, яка готувала учнів до вступу в ліцей і підпорядковувалась його дирекції. Став ліцеїстом, навчався трохи краще за «посередньо», бо його більше цікавили не предмети, які викладалися в ліцеї, а знання, отримувані з книг по історії, культурі та мистецтву[4]. Навчання припало на період реорганізаційних змін, у 1873 році вийшло розпорядження про поступове закриття Ніжинського юридичного ліцею, а в 1875 році замість ліцею відкрили Історико-філологічний інститут князя Безбородька, який готував учителів для гімназій. В. Горленко полишив навчання і незабаром виїхав до Франції, де став студентом Сорбонни. У Парижі навчався приблизно в 1878–1882 роках[4]. Його світогляд формувався під впливом Сент-Бева, однієї з ключових постатей історії французької літератури, та письменника і критика Еміля Золя. Також сприйняв і надалі сповідував у своїй професійній діяльності філософію мистецтва Іпполіта Тена. Директор Архіву української еміграції у Франції І.Борщак писав: «Властиво Париж і був, правдоподібно, за справжню школу Горленка»[4]. Після повернення почав журналістську діяльність, його перші фейлетони з’явилися в петербурзькій газеті «Голос», далі став активно досліджувати українську літературу, етнографію, образотворче мистецтво. Публікувався в часописі «Киевская старина» (1882–1885) і в столичних виданнях «Молва», «Отечественные Записки», «Русский Архив», «Всемирная Иллюстрация», «Труд», «Новое Время» та ін., де помістив десятки статей, заміток, рецензій. Його огляди та історико-літературні нариси з української літератури стосувалися як письменників минулого І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, так і сучасників І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Ю. Федьковича, І. Франка, Я. Щоголева та інших. Також досліджував творчість французького поета українського походження Віктора Гриценка. Вивчав і творчість українських митців доби класицизму В. Боровиковського і Д. Левицького, повернувши їх Україні із забуття. Багато подорожував Україною, збираючи історичні та етнографічні матеріали. Йому належать статті на історико-побутові та етнографічні теми, зокрема дослідження про українські думи і кобзарів. Частина праць опублікована в книгах «Южнорусские очерки и портреты» (1898), «Украинские были» (1899), «Отблески» (1905, 1908) [5] [6] [7] [8] [9]. З початку 1880-х років діяльність В. Горленка була пов’язана з Санкт-Петербургом. Столиця приваблювала його значно вищим і цікавішим ритмом культурного життя, тут він спробував «знайти пристойну службу творчого характеру». Були і причини чисто матеріального змісту, бо він належав до тих людей, які можуть заробляти лише літературною працею, а в столиці імперії для цього було значно більше можливостей, ніж в Україні[10]. Гостра необхідність у літературному заробітку була обумовлена складним становищем його фінансових справ. В. Горленко був багатим поміщиком, обирався гласним Полтавської губернії (1886–1888)[11] [12], гласним Прилуцьких повітових земських зборів (1884–1889)[13] [14] [15], був опікуном однокласного сільського народного училища в Ярошівці[16]. Від батька, крім садиби, успадкував близько 300 десятин орних земель та ділянку лісу. Велике господарство потребувало постійної участі і вмілого керівництва, що зовсім не поєднувалося з творчою вдачею і стилем життя поміщика. Господарча діяльність В. Горленка відображена в листах за 1883–1907 роки. Його епістолярна спадщина досліджена істориком Іваном Забіякою. Господарювання було невдалим: кредити у Дворянському банку під заставу земель, виставлений за борги на продаж з аукціону маєток (1898), продаж 100 десятин і погашення боргів (1899), і знову борги. Після перемовин з банками В. Горленко здав землі в оренду (частково продав) селянам Ярошівки, які оформили кредити в Селянському банку. Але через революційні події 1905–1907 років плату за землю та відсотки по кредитах не сплачували, очікуючи на вирішення земельного питання Державною думою. У підсумку В. Горленко як орендодавець був змушений сплачувати за селян відсотки за їхніми кредитами. До Санкт-Петербурга В. Горленко спочатку їздив на кілька тижнів чи на один-два місяці, а потім повертався в Ярошівку, також працював у Києві. Саме тоді в Санкт-Петербурзі під впливом М. Костомарова відбулася переорієнтація В. Горленка на українську тематику[17]. Приблизно з 1897 року він працював переважно в Санкт-Петербурзі, заробляючи гроші в різних виданнях. Закінчив свою літературну кар'єру в газеті «Новое Время», працюючи рецензентом, оглядачем літератури зарубіжних видань. Газета «Новое Время» на той період мала репутацію «прислужницької, реакційної та безпринципної газети»[18], що стало причиною звинувачень у відході В. Горленка від України, хоча існують різні думки з цього приводу. Сам В. Горленко в листах стверджував, що якби з’явилося видання із демократичними поглядами, він би пішов туди не задумуючись. А так він відповідає тільки за свій рядок, а не за всю газету. Ще називав перебування в Санкт-Петербурзі каторгою[19]. За політичними поглядами належав до представників старого малоросійського дворянства консервативного спрямування[6], вихідців з козацької старшини, протиставляв часи Івана Мазепи своєму часу. Скептично ставився до діяльності виборних гласних губернських і повітових земських зборів[20]. Революція 1905 року налякала В. Горленка, йому цілком ґрунтовно здалося, що революційний рух «хоче звільнити його» «від усякого майна», а українська преса того часу видалася йому незрозумілою та «яскраво соціалістичною»[21]. Особисте життя у В. Горленка не склалося. Він хотів одружитися з акторкою Марією Заньковецькою, супроводжував її трупу на гастролях, навіть пробував грати епізодичні ролі в спектаклях. Марія відносилася до нього приязно, але поєднатися відмовилась, маючи на те вагомі причини; він так і залишився неодруженим[22] [23]. З близьких родичів мав двох племінниць, доньок старшої сестри Софії, по чоловіку Чешихіної (1849–?)[24], яких цікавили лише його статки[25].   Невлаштований побут, тривале проживання в мебльованих номерах, харчування в ресторанах, часті переїзди – все це позначалося на його здоров'ї. В. Горленко хворів дуже часто, при будь-якій зміні погоди, про що неодноразово писав у своїх листах, починаючи з 1885 року. Іноді по кілька днів не міг встати з ліжка, а свої хвороби називав простудою. Навіть лікування в Криму в нього закінчилося захворюваннями на малярію і летучий ревматизм[26]. У медицині така ситуація називається ослабленою загальною резистентністю, тобто здатністю організму до протидії різного роду інфекціям. Наприкінці 1906 року потрапив до лікарні Оленинського інституту (Клінічного інституту великої княгині Олени Павлівни) з діагнозами «бронхіт» і «запалення легенів». Сучасники пишуть, що В. Горленко хворів на сухоти[2], або захворів на швидкоплинні сухоти[27]. Імовірно, у нього була підвищена сприйнятливість до туберкульозної інфекції, можливо спадкова, адже його батько і сестра Ольга (1850–1872) померли від туберкульозу[3][28]. Лікування тривало 4 місяці і не дало результатів. В. Горленко помер у Санкт-Петербурзі 12 квітня 1907 року[29], на його прохання був похований 17 квітня в селі Ярошівка поруч з батьками. 17 листопада 2021 року на батьківщині В. Горленка встановлено пам’ятник[30]. Благодійний фонд та премія імені Василя Горленка 7 березня 2019 року було засновано Благодійний фонд «Бібліотека альманаху “Вітряк”» імені Василя Горленка, завданням якого є підготовка та видання літературної спадщини Василя Петровича Горленка. При Фонді засновано премію ім. Василя Горленка, яка присуджується в таких номінаціях: історико-краєзнавчі дослідження Талалаївського краю; фольклорно-етнографічна діяльність (сольне чи колективне виконання давніх українських народних пісень, створення етнографічних кутків, музеїв у школах, бібліотеках; народна вишивка та інші народні ремесла, збірники про фольклорні колективи); відновлення, збереження культурних пам’яток та утримування в належному стані занедбаних могил, кладовищ. Переможці в номінаціях нагороджуються пам’ятною медаллю «Лауреат премії ім. Василя Горленка». Видання творів
Джерела та література
Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||
