Гальперін Петро Якович
Гальпе́рін Петро́ Я́кович (*2 жовтня 1902, Тамбов — †25 березня 1988, Москва) — радянський психолог, діяч харківської психологічної школи, московської школи О. М. Леонтьєва, екпериментатор, теоретик науки, викладач. Автор теорії планомірно-поетапного формування розумових дій. БіографіяЯк і О. Р. Лурія, Петро Якович народився в родині провінційного лікаря, був вихований в юдейських традиціях[1]. В підлітковому віці втратив матір. Батько, який з часом став відомим отоларингологом та нейрохірургом, привчив сина до науки, розвинув інтерес до медицини та психології. Гальперін навчався[2] на лікувальному факультеті медичного інституту в Харкові. На той час то була столиця УРСР і в місті діяли наукові та освітні заклади республіканського значення. Після завершення навчання (1926) Петро Якович працює в Українському психоневрологічному інституті (з 1931 р. — Всеукраїнська психоневрологічна академія). Наприкінці 1932 року почалася співпраця з групою учнів Л. С. Виготського, яка визначила подальший життєвий і творчий шлях науковця. До початку війни працює в Академії (до її закриття в 1936) викладає в Харкові та Донецьку (тоді — Сталіно), цікавиться перш за все генетичною та теоретичною психологією. На запрошення С. Л. Рубінштейна з 1943 року працює в МДУ ім. Ломоносова, щойно розгорнутому в Москві після евакуації на схід. З цим вишем будуть пов'язані наступні більш як сорок років життя Петра Яковича. Саме тут ним сформульована й представлена на загал (1953) теорія планомірно-поетапного формування розумових дій, що принесла вченому всесвітнє визнання. На кафедрі психології МДУ Гальперін вів курси «Загальна психологія», «Історія психології», «Марксизм і питання мовознавства». Після створення факультету психології у 1971 році очолив кафедру дитячої психології[3]. У 1976 році вийшла друком праця «Введение в психологию», яка стала узагальнюючою для творчого шляху Петра Яковича. У 1980 році отримав звання «Заслужений діяч науки РРФСР», у вісімдесятирічному віці він продовжував працювати на факультеті психології МДУ як професор-консультант. Помер у Москві 25 березня 1988 року. Учні Петра Гальперіна: Ніна Тализіна, А. І. Подольський, М. М. Нечаєв, І. М. Семенов, та багато інших. Наукові погляди та здобуткиНавчаючись у ліберальній атмосфері 20-х років Петро Якович знав і поважав праці З. Фрейда і К. Г. Юнґа. Саме психоневрологія була початковою сферою інтересів ученого. В результаті знайомства і співпраці з О. М. Леонтьєвим та іншими учнями Виготського, в 1936 р. Гальперін захистив кандидатську дисертацію «Про психологічну відмінність знарядь людини від допоміжних засобів тварин», основою праці були експериментальні дослідження з дітьми-дошкільнятами. Ця тема лежала в руслі основних пошуків харківської школи, дослідження якої, за свідченням Рубінштейна, «..встановлюють, що практичні інтелектуальні дії дітей вже на найбільш ранніх ступенях розвитку носять специфічно людський характер.» Його особисті і колективні дослідження харківського періоду та періоду роботи в евакуаційному шпиталі лягли в основу психологічної теорії діяльності. У поглядах на проблему діяльности Гальперін дотримувався марксистських позицій. В його працях психічна діяльність, система психічних процесів, є діяльність орієнтаційна, тобто спрямована на дослідження середовища та обставин практичної діяльності й підпорядкована цілям останньої. Формування способів психічної діяльности людини — соціальний процес, стрижнем якого є практичне перетворення матеріальних об'єктів супроводжений спілкуванням. Теорія планомірно-поетапного формування розумових дійГальперін спирався на ідеї своїх попередників, зокрема, розвивав поняття інтеріоризації та розуміння ролі мовлення в процесі інтеріорізації, широко вживані в працях Жана Піаже та в культурно-історичній психології. Також його теорія тісно пов'язана з працями колег, її вважають зразковою в руслі теорії діяльности[4]. Водночас, сам Гальперін вже наприкінці 60-х рр. критично ставився до діяльнісного підходу. І, як відзначає В. П. Зінченко, його теорія розглядається як самостійний підхід або напрямок, що вкорінений у культурно-історичній психології. Після першої доповіді в 1953 році теорія пройшла десятирічний шлях до оформлення у докторській дисертації 1965 року. Надалі відбувалась її спеціалізація та уточнення. Деякі пункти теорії планомірно-поетапного формування розумових дій. На думку Гальперіна, розумові дії не є природженими (в цьому з ним не погоджувався, наприклад, Рубінштейн), вони засвоюються дитиною в процесі предметної діяльности (саме шляхом інтеріоризації) і спілкування з дорослими; основними чинниками формування розумових дій є мотивація, правильне виконання дій у їх зовнішніх предметних формах, планомірне набуття дією певних параметрів (узагальнення, обдуманий характер) її повноцінне відтворення в ментальному плані (зокрема, і усвідомлення — здатність точно окреслити дію словами). Гальперіним та його учнями експериментально обґрунтований підхід до научіння, завдяки якому формування нових дій, уявлень і понять відбувається без попереднього заучування нового матеріалу (він засвоюється шляхом автоматичного запам'ятовування в ході діяльності), без використання так званого методу проб і помилок. Розроблена Петром Яковичем надзвичайно докладна схема утворення розумових дій знайшла практичне застосування в різних сферах життя. Наприклад, у 1971–1972 роках в радянській армії проводився масштабний експеримент під керівництвом Б. Ц. Бадмаєва по застосуванню теорії Гальперіна для підготовки військових спеціалістів. Теорія планомірно-поетапного формування розумових дій принесла загальне в т. ч. міжнародне визнання, але не є єдиним здобутком Гальперіна. Він приділяв увагу базовим питанням теорії психології (визначення предмету науки, її об'єктивність), методів досліджень (вдосконалення методу формуючого експеримента), розробляв теорію уваги, зробив внесок у розвиток прикладних галузей психологічного знання. Основні публікації
Примітки
Джерела
|