ВісімдесятникиВісімдесятники — ґенерація в українській літературі, яка заявила про себе в другій половині 80-х років. Вісімдесятники, на думку Володимира Єшкілєва[1], створила першу в історії повоєнної української літератури опозицію традиціоналістському дискурсу не у вигляді опору окремих особистостей, а як феномен нового літературного покоління. Дискурсивно цей феномен можна розмежувати на постмодерну та неомодерну складову. На творчості «вісімдесятників» позначився суспільний злам початку 90-х років, що породив так звану «карнавальну рефлексію» в творах представників покоління (Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад, «Пси святого Юра»). Для «вісімдесятників» властива орієнтація на здобутки європейської культури, особливо на літературу поставстрійського культурного простору XX століття (зокрема: Ґеорґ Тракль, Франц Кафка, Мілан Кундера). За Володимиром Єшкілєвим[2], неомодерна складова «вісімдесятництва» виявилась більш органічною щодо поточної літературної ситуації в Україні, аніж рефлективний постмодерний простір. В межах неомодерної складової відбувається своєрідна компенсація втрат української літератури, що пов'язані з її ізоляцією та маргіналізацією в радянський період. Створенню своєрідного канону письменників, приналежних до покоління «вісімдесятників» посприяла також однойменна антологія, упорядкована Ігорем Римаруком та видана в 1990 році в Едмонтоні. Творчість вісімдесятників представлена і в антології «З трьох світів». Ознаки феномену вісімдесятництваНа думку Володимира Єшкілєва[3], серед особливих ознак феномену «вісімдесятництва» можна назвати такі:
Основні представники вісімдесятників
Див. такожПриміткиЛітература
|