|
Бабій Іван (педагог)
 Іва́н Бабі́й (5 березня 1893, с. Добромірка, нині Збаразького району Тернопільської області — 25 липня 1934, Львів) — український педагог, військовик. Один із головних організаторів свята «Українська молодь — Христові». Прихильник співжиття українців та поляків Галичини як невід'ємної частини Польщі.[джерело?] Біографія Народився 5 березня 1893 року в селі Добромірка (нині Збаразького району Тернопільської області, Україна) в сім'ї селян. 1911 року закінчив Тернопільську українську гімназію[2] (1905/1906 — ІІІб клас[3]) потім навчався на філософському факультеті Львівського університету за курсом класичної філології. У 1914 році мобілізований до австро-угорської армії, брав участь у Першій світовій війні, служив у лавах УСС. Після проголошення ЗУНР воював у лавах УГА, мав ранг поручника. У 1920 році був офіцером Дієвої Армії УНР, під час спільного маршу на Київ особистою відвагою врятував відділ польського війська від більшовиків, за це отримав спеціальну подяку корпусу офіцерів.[4] За спогадами Степана Шухевича служив у залізничних військах.[5] Опікун пластових куренів на Тернопільщині — зв'язковий 24 і 34 куренів (Бережани), скавтмайстер. Професор (викладач) Бережанської гімназії у 1921—1928 роках, у Львові: 1928—1931 — професор, 1931–1934 — директор філії Академічної гімназії[джерело?]. З 1 січня 1934 року директор Академічної гімназії.[джерело?] Був прихильником заснування українського університету в Львові. На думку польського дослідника Мар'яна Тировіча (1930-ті роки), його діяльність була скерована на піднесення етичного та культурного рівнів життя українців, виховання покоління українців, які повинні були розуміти необхідність співжиття обидвох народів Галичини як невід'ємної частини Польщі. У 1932 році пережив 2 напади зі сторони ОУН, давав об'єктивні свідчення в справі атентату Миколи Лемика. За версією М. Тировіча, через це був убитий[4]. Українські націоналістичні кола звинуватили Івана Бабія у співпраці з польською владою проти інтересів української нації. Головним звинуваченням директора Бабія було переслідування гімназистів, які прихильно ставились до ОУН та намовляння до співпраці з польською поліцією. Були й інші закиди, які характеризували надзвичайно лояльне ставлення Бабія до Польської держави. Деякі приклади «лояльності» Бабія:
Іван Бабій двічі був попереджений бойовиками ОУН: вперше його було побито по обличчю, а згодом, в приміщенні гімназії, побито палицями. Причиною таких дій була неодноразова здача гімназистів у руки польської поліції, що спричиняло виключення із гімназії, а інколи й невеликі судові вироки[7]. Революційний трибунал Організації українських націоналістів засудив його до смертної кари. У зв'язку з цим 27 липня 1934 року у Львові бойовик ОУН убив Бабія. Як виявилось, за Бабієм була закріплена поліцейська охорона і коли атентатник зрозумів, що йому не вдасться втекти, спробував застрелитися. В лікарні бойовик отямився та зізнався, що є членом ОУН і зветься Михайло Цар, родом з Поздимира. 17 серпня від отриманої рани вбивця помер.[1]. Митрополит Андрей Шептицький у відозві до вірних публічно засудив убивство Івана Бабія[8]. Убивство Бабія викликало дуже сильний відгомін серед українського громадянства, бо йшлося про людину з високою освітою, колишнього старшину української армії, й вкотре поставило питання «межі лояльності» до Польської держави[7]. На ОУН посипалися гострі напади з боку різних українських політиків та партій. Під час процесу 5 червня 1936 року на запит прокурора Степан Бандера докладно пояснив: «ОУН нікого з українців не карала за саму їхню льояльність до польської держави. Директора Бабія ОУН засудила на кару смерти за те, що він активно співпрацював з польською поліцією і свідомо поборював українське революційне підпілля, видаючи польській поліції українських ґімназистів та студентів, членів і симпатиків ОУН»[1]. Примітки
Посилання
Джерела
Див. також
|
|||||||||||||||||||||||||||||
