|
Антоніу Піріш Велозу
Антоніу Піріш Велозу (порт. António Elísio Capelo Pires Veloso, 10 серпня 1926, Говейя — 17 серпня 2014, Порту) — португальський генерал і правий політичний діяч, активний учасник колоніальної війни і післяреволюційної політичної боротьби. Був останнім губернатором Сан-Томе і Принсіпі, командував Північним військовим округом в період Спекотного літа 1975-го, брав участь у Революційній раді Португалії. Зіграв важливу роль в під час листопадової кризи 1975 року на стороні антикомуністичних сил. Балотувався в президенти Португалії на виборах 1980 року. Служба і війнаНародився в родині шкільних вчителів. В 1944 вступив на підготовчі курси факультету точних і природничих наук Університету Порту. Два роки по тому був прийнятий до військового училища, закінчив в 1949 у званні лейтенанта сухопутних військ. Перші роки служби провів в гарнізоні Макао. В 1951 був переведений в Португалію. До 1961 служив в єгерському батальйоні, на авіабазі, в Інституті військової техніки.[1]. Брав участь в колоніальній війні, служив в португальських військах в Анголі (1961–1964) і в Мозамбіку (1965–1974). В 1962 був нагороджений військовим Авіським орденом. Революційний комісар і командувач округомАнтоніу Піріш Велозу підтримав і приєднався до Квітневої революції 1974. Нова влада призначила його губернатором, потім верховним комісаром Сан-Томе і Принсіпі. Піріш Велозу організовував процес деколонізації островів. 12 липня 1975 року була проголошена незалежність Сан-Томе і Принсіпі. Антоніу Піріш Велозу повернувся до Португалії і у званні бригадира зайняв пост командувача Північним військовим округом. Штаб округу розташований в Порту. Бригадир-антикомуніст. Роль 25 листопада 1975Антоніу Піріш Велозу був прихильником демократичного ладу західноєвропейського типу. Відповідно, він був жорстким противником Португальської компартії (ПКП) і її союзників в Русі збройних сил. У цьому Піріш Велозу знайшов численних союзників в Північному регіоні, де були сильні масові антикомуністичні настрої. Політичний вплив і популярність Піріш Велозу були настільки важливими, що він отримав прізвисько Vice-Rei do Norte — Віце-король Півночі. Так само був прозваний цивільним губернатором округу Брага Еуріку ді Мелу, з яким генерал Піріш Велозу тісно співпрацював в антикомуністичному протистоянні[2]. Командувач Північним округом встановив міцний зв'язок і активну співпрацю з правоцентристською Народно-демократичною партією (НДП) і з лідером правих сил — настоятелем кафедрального собору Браги каноніком Едуарду Мелу Пейшоту. У період Спекотного літа Антоніу Піріш Велозу «прикривав» антикомуністичні і антиурядові акції руху Марія да Фонте. Висловлював симпатії до підпільної організації «Демократичний рух за звільнення Португалії» (МДЛП) і навіть ультраправої Армії визволення Португалії (ЕЛП). Передбачається, що в МДЛП брали участь офіцери штабу округу, але Піріш Велозу це категорично заперечував. Північний військовий округ був оголошений «резервом і гарантом демократичних ідеалів революції»[2]. Антоніу Піріш Велозу став одним з ключових діячів Листопадової кризи 1975. Під його командуванням війська Північного округу рішуче встали на сторону правих сил і брали участь в придушенні «путчу Карвалью». Бригадир Піріш Велозу попередив, що дасть збройний опір і взяв під військовий контроль ключові об'єкти і комунікації регіону[3]. Він пропонував сформувати антикомуністичний тимчасовий уряд і розмістити його в Порту. Жорсткі попередження Піріша Велозу деморалізували комуністичних активістів. Президент Франсішку да Кошта Гоміш сказав Алвару Куньялу, що силові дії ВКП приречені на провал через «дисципліновані сили Півночі»[4]. Події 25 листопада 1975 стали поворотним моментом в політичному розвитку післяреволоюційної Португалії. Антоніу Піріш Велозу вважав їх «порятунком ідеалів 25 квітня, які намагалися спотворити ультраліві тоталітарні еліти»[5]. Член Революційної ради. Кандидат в президентиПісля 25 листопада 1975 і до 14 листопада 1977 Піріш Велозу поєднував посаду командувача округом з членством в Революційній раді. Брав участь у висуванні Рамалью Іаніша на президентських виборах 1976 року. Сприяв відмові від прокомуністичних та лівосоціалістичних установок попереднього періоду. Відстоював у Революційній раді позиції і інтереси португальської Півночі. У червні 1976 року Піріш Велозу отримав важкі травми під час катастрофи військового вертольота, але зміг швидко відновитися. Залишив командування округом і вийшов з Революційної ради в листопаді 1977 року[1]. 19 листопада 1977 десятки тисяч людей на мітингу в Порту вручили синові бригадира Антоніу Мануеля символічний «меч пошани» для передачі батькові[6]. На виборах 1980 року Антоніу Піріш Велозу балотувався в президенти Португалії як незалежний кандидат. Однак правий табір консолідувався навколо генерала Соареша Карнейро. Піріш Велозу отримав лише 45132 голоси — 0,78 % (президентом був повторно обраний Рамалью Іаніш). У 1980-х Піріш Велозу викладав в Інституті вищих військових досліджень. Займався сільським господарством на власній фермі. З 1988 року — генерал-майор сухопутних військ. Прихильник «нового 25 квітня»Генерал Піріш Велозу користувався в Португалії великим авторитетом як учасник революційних подій, особливо Листопадової кризи. В 2006 році «за фундаментальну роль в зміцненні національної демократії в період командування Північним військовим округом» він був нагороджений муніципальною медаллю «За заслуги» міста Порту. У своїх виступах Піріш Велозу давав нестандартні оцінки подій середини 1970-х років. Висловлював співчуття у зв'язку з тим, що в кінці 1975 року не був доведений до кінця розгром ПКП. Відповідальність за це покладав на Ернешту Мелу Антунеша, який «коли Куньял і його група вже сиділи на валізах, виступив по телебаченню і закликав не громити їх партію». Піріш Велозу вважав Мелу Антунеша «ліваком і затятим комуністом, що в останній момент здогадався змінити позицію»[7]. Негативно ставився також до Рамалью Іаніша — звинувачував його в бездіяльності у вирішальний момент, говорив, ніби в лідери Іаніш був висунутий лише за представницьку зовнішність: «його вважають героєм 25 листопада, але це не так»[4]. У той же час дуже позитивно Піріш Велозу оцінював діяльність Жайме Рубена Невіша, Франсішку Са Карнейру, Маріу Соареша[6]. В 2009 році Антоніу Піріш Велозу видав книгу спогадів Vice-Rei do Norte. Memórias e revelações — Віце-король Півночі. Спогади і одкровення[8]. В останні роки життя генерал Піріш Велозу досить жорстко оцінював ситуацію в країні. В 2002 він порівнював становище в Португалії з періодом «Спекотного літа», тільки за «більш підступної форми анархії». Виступав на підтримку «принесених в жертву робітників» проти «партійних політиків, які забули про ідеали Квітня і правлять внаслідок змови»[9].
Рішення проблем Піріш Велозу бачив через «щось на зразок нового 25 квітня», але не шляхом військового перевороту, а виступом народних мас. Пам'ять і конфліктиПомер Антоніу Піріш Велозу у віці 88 років[5]. Через місяць, 16 вересня 2014 муніципальна асамблея Порту ухвалила рішення назвати одну з міських площ ім'ям Антоніу Піріш Велозу. З ініціативою виступили депутати Соціал-демократичної партії (колишня НДП), їх підтримали представники Народної партії. Проти голосували депутати Лівого блоку[10]. Через год в Порту был установлен бронзовый бюст Антониу Пиреша Велозу. В церемонии участвовали мэр Порту и министр национальной обороны[9][11]. Ставлення до Антоніу Піріш Велозу не є однозначним і залежить від політичної орієнтації. Прихильники правих і центристських сил зараховують його до національних героїв. Особливо популярний Піріш Велозу в Порту і суміжних регіонах, де його називають «душею Півночі». З іншого боку, комуністи і ліві радикали сприймають його з ненавистю, як «людину не 25 квітня, а 25 листопада». Незабаром після встановлення, погруддя Піріша Велозу вночі атакували вандали[12]. Сім'яАнтоніу Піріш Велозу був одружений, мав сина і доньку[1]. Старший брат Ауреліану Капелу Велозу в 1977–1979 був першим демократично обраним мером Порту. Племінник Руї Велозу — відомий музикант, вважається «батьком португальського року»[4]. Примітки
|
|||||||||||||||||||||||||||
