Мустафін Олексій Рафаїлович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Мустафін.
Олексій Мустафін
Народився23 травня 1971(1971-05-23) (53 роки)
Київ
Країна СРСР
 Україна
Місце проживанняКиїв
ДіяльністьЖурналістика, телебачення, політика
Alma materУкраїнський державний університет імені Михайла Драгоманова (1993)
ПартіяСДПУ(О)
У шлюбі зВалерія Семенюк (1976)
Дітисин Михайло (2005), донька Катерина (2013)

Муста́фін Олексі́й Рафаї́лович (нар. 23 травня 1971, Київ) — український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування. Праонук революціонера Олександра Белоносова[ru]

Освіта

1993 — закінчив педагогічний університет ім. М. Драгоманова (історичний факультет).

Діяльність у медіа

У журналістиці — з кінця 80-х років. Починав з публікацій у «неформальній» пресі політичного спрямування.

В 1991 році долучився до редколегії двотижневика «Київський соціал-демократ»[1].

З червня 1993 року працював журналістом у часописі «Пост-Поступ»[2], з листопада 1993 року — у виданні «УНІАН-тижневик»

Був також автором публікацій в часописах «Новое время» (в співавторстві)[3], «Вісті з України»[4] та «Eurazja»[pl][5].

З листопада 1994 до кінця 1997 року — в журналістській команді, яка створювала інформаційно-аналітичну телепрограму «Післямова».

З вересня 1996 року — журналіст газети «День».

У 1997 році працював завідувачем відділу міжнародних новин у Телевізійній службі новин (ТСН) на телеканалі 1+1.

З 1998 року — заступник шеф-редактора, у 2001–2005 р. — шеф-редактор служби новин телеканалу «Інтер».

Автор програми «Післязавтра» (2003—2005).

У 2006–2011 роках — заступник голови правління з інформаційного мовлення телеканалу СТБ, головний редактор, керівник програми новин «Вікна».

За цей час «Вікна» чотири рази — у 2007, 2009, 2010 і 2011 роках — отримували премію «Телетріумф» як найкраща новинна програма на українському телебаченні. У 2007 році «Вікна» стали володарем премії «Фаворит телепреси», а в 2008 році цю премію отримала програма «За Вікнами».

З травня 2011 року — очолював департамент документальних і публіцистичних проєктів СТБ.

Автор фільмів «2004» і «Майже доросла. Щоденник двадцятирічної» (останній здобув премію «Телетріумф» як найкращий телевізійний документальний фільм 2011 року).

Про роботу на «СТБ» і на «Інтері» журналіст зізнався у 2010 році в одному зі своїх інтерв'ю інтернет-виданню «Медианяня»:

«Це дуже різні канали. У «Подробиць» з певного часу з'явилося гасло «Головні новини країни. Але насправді вони завжди грали роль «головних новин» - з моменту запуску «Подробиць» на місці програми «Час». Я це добре пам'ятаю, оскільки сам при цьому був присутній. Тому ставлення трошки інше до цих новин. Це офіціозніші новини, які повинні розповідати про все, що сталося в країні важливого, серйозного. Це просто жанр такий. І в ньому потрібно працювати, тому що аудиторія цього просить. І не тільки «широка аудиторія», я б сказав. Ось ви питали про спілкування з політиками ... На «Інтері» це завжди було по-особливому. «Що ви мали на увазі, коли сказали вчора то-то і те-то?». «Та нічого не мали на увазі». «Не може бути, на «Інтері» не може бути, щоб нічого не мали на увазі». Коли Кучма був президентом, він дивився «Подробиці». Відповідно, все те, на що в інших новинах він міг не звернути уваги - тому що просто їх не дивився, на «Інтері» він бачив. І реакцію це викликало відповідну. Більш безпосередню, я б сказав.

Специфіка новин СТБ в тому, що це новини для людей, які не чекають офіційних повідомлень. І розуміють, про що ми їм розповідаємо. У них легше і вільніше ставлення до життя. Це люди, які сприймають іронію. А іронія починається з самоіронії.

Що стосується особистих відчуттів, то СТБ для мене досить комфортний канал. Тут немає такої тривожної напруги, як на «Інтері». Хоча б в силу статусу: ми, насправді, і не претендуємо на звання статусного каналу, ми «менш понтовий» канал, якщо хочете. І тому тут працюєш з великим задоволенням. Є, звичайно, проблеми, але на якому каналі їх немає?

І, до того ж, на СТБ новини «відпочивають» по суботах і неділях. Це дуже незвично для новин. Для новинника це взагалі може здатися дивним. Пам'ятаю, коли я прийшов на СТБ з «Інтера», на мене це справило просто незабутнє враження. Я повинен був звикнути до цього. Але з іншого боку - це показує інше ставлення до життя...»

Як журналіст співпрацював з часописами «Дзеркало тижня», «Профіль», «Лівий берег», публікувався в «Українській правді»[6]

У 2013–2016 роках — генеральний директор телеканалу «Мега».

У 2016–2017 роках — генеральний продюсер новин «Медіа Групи Україна». На базі ресурсів групи (новинної редакції телеканалу «Україна», сайту Segodnya.ua і газети «Сєгодня») створив єдину інформаційну платформу під спільним брендом «Сьогодні»[7].

У 2020–2021 роках — генеральний продюсер телеканалу «Еспресо»[8][9].

У 2021 році повернувся до «Медіа Групи Україна», спочатку керував проєктом «Україна, яку будуємо ми», присвяченому 30-річчю незалежності України[10], а з початком масштабного російського вторгнення і до липня 2022 року — ютуб-проєктом «Воєнний щоденник»[11].

В 2022 році створив і вів проєкт «Чорноморські історії» на ТРК «Чорноморська».

В 2022–2023 — автор і ведучий проєкту «Must Know» на Obozrevatel TV[12].

В 2023–2024 роках створював проєкт «Музика для сну» на каналі «Ісландія».

У 2024 році приєднався до команди радіо «Армія FM»[13].

Сценарист каналу WAS: Популярна історія. Співпрацює з виданням «Історична правда».

Академік Української телевізійної академії. Член спостережної ради журналістської премії «Честь професії».

Політична діяльність і медійне консультування

Політичну діяльність почав із «неформальних» політичних гуртків та студентського руху.

З жовтня 1989 до грудня 1992 року перебував у Народному Русі України.

Учасник установчого з'їзду Української студентської спілки (8-9 грудня 1989 року).

Один з організаторів Соціал-демократичної партії України, в лавах якої перебував з часу її заснування.

У травні 1990 року обраний до Ради (згодом — Центральної Ради, Політради) СДПУ, з жовтня 1991 до вересня 2010 р. — член Правління (згодом — Політбюро СДПУ(О)).

В 1992—1994 роках — був «політичним редактором» партії.

Учасник установчого з'їзду об'єднання «Нова Україна» (26-28 червня 1992 року), з червня 1993 року очолював аналітичний відділ секретаріату об'єднання.

Про участь СДПУ(О) у виборах 1998 року він казав в інтерв'ю:

«Вибори 1998 були дуже складними для партії (СДПУ(О)). Приходить один протокол з округу - партія долає бар'єр. Приходить другий - ні. За округа чотири до кінця підрахунку Григорій Суркіс навіть сказав: «Якщо ми не пройдемо, то я їм влаштую таку опозицію, що вони пошкодують». Але в підсумку соціал-демократи пройшли.

У цей складний для партії період в штабі взагалі не було Онопенка, який очолював партію. Його не було ні перед виборами, ні після. Потім він не прийшов на загальні збори, а в «Голосі України» вийшло інтерв'ю, в якому він заявив, що «результат був не дуже гарним, тому що першим був не я, а Кравчук». Звичайно, після цього спалахнув скандал і конфлікт. Я таких слів від Кравчука ні до, ні після не чув. З Онопенко розійшлися. І тоді виникла кандидатура Медведчука. Він дуже неоднозначно сприймався в партії, у всякому разі в її ідейній частині, тому що, як я вже говорив, спочатку це була напівдисидентська тусовка і люди, які в неї входили, чудово знали історію зі Стусом. Ми домовилися, що будуть дані публічні пояснення по цій історії. І дійсно, з'явилося кілька матеріалів в пресі. А вже після цього він очолив партію.

Але заголом і після цього в партії завжди було два крила - одне орієнтувалося на Медведчука і Суркіса, а друге групувалося швидше навколо Плужникова. Я завжди був ближче до другого крила. Власне, саме тому я потрапив на «Інтер».

«Інтер» був проектом Плужникова. І, звичайно, замислювався в тому числі і як політичний інструмент. Хоча навіть для журналістів СДПУ(О) була спочатку чимось невідомим. Був навіть випадок, коли Онопенко протитрували як «Онопрієнка». В усю шир розгорнулися вже на виборах київського мера. Коли Суркіс боровся з Омельченком... »

— Алексей Мустафин: «Вытащить Медведчука во второй тур будет очень тяжело». INSIDER (рос.). 9 вересня 2018.

З квітня 2005 по вересень 2010 р. — заступник голови СДПУ(О).

З жовтня 1991 р. був заступником голови спілки «Українська соціал-демократична молодь», у 1992—1998 рр. очолював УСДМ.

У 2012–2013 рр. — консультував Партію регіонів з питань взаємодії із ЗМІ[14].

Був засновником і першим керівником дослідницької групи «Аргис»[15].

В 2018–2020 рр. був медіаконсультантом партії «Батьківщина»[16].

Бібліографія

Книжки

  • «Справжня історія стародавнього світу» (2013)
  • «Справжня історія середніх віків» (2014)
  • «Справжня історія раннього нового часу» (2014)
  • «Влада майдану. Хто і навіщо винайшов демократію» (2016)
  • «Справжня історія пізнього нового часу» (2017)
  • «Справжня історія стародавнього часу» (2018)
  • «Hot Story. Неймовірні пригоди прянощів у світі людей» (2018)
  • «Напій змін. Як кава створила сучасний світ» (2018)
  • «Золоте руно. Історія, заплутана в міфах» (2019)
  • «Цікаві факти з історії давніх часів» (2019)
  • «Смачні пригоди. Екскурсії власною кухнею» (2020)
  • «Смачні мандри. Нові екскурсії кухнею» (2020)
  • «Халепи, що визначили долю народів» (2021)
  • «Злам: кризи політичних режимів» (2021)
  • «Чорногорія. Подорож історією» (2022)
  • «Перлини в степу. Розмови про минуле українського Півдня» (2023)
  • «Доба оксамиту. Україна в шатах Русі» (2024)
  • «В ліжку з ведмедем. Сусідство з Росією як історичний виклик» (2024)

Науково-популярні статі з історичної тематики

Примітки

  1. ↑ «Київський соціал-демократ», 1991, № 1 (жовтень)
  2. ↑ Олексій Мустафін. У зарослях кропиви. «Пост-Поступ», 1993, № 20 (83) від 8-14 червня, с.4
  3. ↑ Вовк В., Мустафин А. Неизвестная Украина. Какие политические процессы происходят во второй по экономическому потенциалу суверенной республике Советского Союза? // Новое время, 1991, № 5 (2379), с.10-11
  4. ↑ Олексій Мустафін. Лицар сумного іміджу. Феномен Леоніда Кучми. «Вісті з України», 1994, № 22, с.8-9
  5. ↑ Ołeksij Mustafin. W poszukiwaniu optymalnego kursu (PDF). Eurazja. № 1. 1995. с. 12—13. Архів оригіналу (PDF) за 9 лютого 2022. Процитовано 10 лютого 2022.
  6. ↑ Олексій Мустафін. Покоління Zero. Українська правда. 2007-12-20. Архів оригіналу за 10 лютого 2022. Процитовано 10 лютого 2022.
  7. ↑ Олексія Мустафіна в «Медіа Групі Україна» змінить Олександр Семирядченко (ДОПОВНЕНО). Детектор медіа. 8 грудня 2017. Архів оригіналу за 23 липня 2018. Процитовано 25 січня 2022.
  8. ↑ Олексій Мустафін став генеральним продюсером «Еспресо». Детектор медіа. 10 лютого 2020. Архів оригіналу за 21 листопада 2021. Процитовано 25 січня 2022.
  9. ↑ Олексій Мустафін залишає посаду генерального продюсера телеканалу «Еспресо». Детектор медіа. 8 січня 2021. Архів оригіналу за 19 січня 2021. Процитовано 25 січня 2022.
  10. ↑ Канал «Україна» покаже 30-денний спецпроєкт «Україна, яку будуємо ми». Детектор медіа. 23 серпня 2021. Архів оригіналу за 20 жовтня 2021. Процитовано 25 січня 2022.
  11. ↑ Проєкт «Воєнний щоденник» на ютуб-каналі «Україна 24» завершено. Мустафін йде з МГУ. Детектор медіа. 13 липня 2022. Архів оригіналу за 13 липня 2022. Процитовано 25 липня 2022.
  12. ↑ Олексій Мустафін: «Усе телебачення не може зводитись до одного новинного каналу — український глядач потребує різноманітнішого меню». Детектор медіа. 2022-12-03.
  13. ↑ Марина Баранівська. Гнезділов і «рожеві поні», самоцензура і бар у «ТСН»: про що говорили учасники «Редколегії». Детектор медіа. 2024-10-05.
  14. ↑ Алексей Мустафин: «В украинской политике самое дорогостоящее — это лояльность собственников СМИ». Детектор медіа. 7 червня 2016. Архів оригіналу за 28 березня 2019. Процитовано 25 січня 2022.
  15. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 25 лютого 2022. Процитовано 7 липня 2018.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  16. ↑ Медіа-менеджер Мустафін став консультантом партії «Батьківщина». Цензор.нет. 28 квітня 2018. Архів оригіналу за 7 липня 2018. Процитовано 3 червня 2021. (укр.)

Посилання