29 вересня1234 року Менсія вийшла заміж за кастильського магната Альваро де Кастро, що воював із маврами в районі Кордови. Він одружувався вдруге, після ануляції свого першого шлюбу із уржельською графинею Аврембією в 1228 році. Шлюб Альваро й Менсії став причиною конфлікту із кастильським королем Фернандо III, який конфіскував частину земель нареченого. Конфлікт мирно владнали кастильська королева Беренгарія, мати Фердинандо, та Єлизавета Гогенштауфенська, його дружина[1].
У першому шлюбі Менсія не мала дітей. Вона мешкала на передовій війни з маврами, у Мартоській фортеці, обороняти яку король доручив її чоловікові[2]. Замкова округа була спустошена внаслідок боїв, тому Альваро часто від'їздив до королівського двору в Толедо за допомогою. За переказами, одного разу, за відсутності чоловіка та його небожа Телло, що виїхав з лицарями на рейд до ворожих земель, Менсія залишилася сама у слабо захищеному Мартосі. Про це дізнався мусульманський правитель Архони й вирішив здобути християнську фортецю. У відповідь Менсія вислала гінців до небожа, а сама переодягнулася в обладунки й вийшла із вояками гарнізону на замкові стіни. Побачивши, що противник — жінка, маври уповільнили наступ, дозволивши лицарям Телло повернутися на підмогу сеньйорі. Християнське військо під проводом Дієго де Варгаса вдарило по центру сил неприятеля і розгромило їх[3]. Тоді ж поспіхом повернувся й чоловік Менсії, який покинув двір, щойно довідавшись про небезпеку[3]. Невдовзі він захворів і помер в Оргасі1239 або 1240 року.
Другий шлюб
Близько 1241 року Менсія вийшла заміж удруге, за португальського короля Саншу II, й стала королевою-констортом Португалії. Законність цього шлюбу, укладеного без згоди Святого Престолу, ставилася під сумнів як сучасниками, так і нащадками. Зокрема, португальський історик Антоніу Брандан назвивав Менсію фавориткою, а не дружиною Саншу II. Проте першоджерела, як наприклад булла папи Іннокентія IV «Sua nobis», зазначають, що Менсія була саме королевою, дружиною короля[4]. Точні час і місце одруження невідомі. Воно не згадується у праці Родріго Толедського, завершеній в березні 1243 року, але зазначене у папській буллі за 1245 рік. Деякі історики датують шлюб 1240 роком, або періодом між 1243—1245 роками[4].
Саншу II одружився тоді, коли в країні панувала правова анархія, а сам монарх конфліктував з Церквою та феодалами, тому його піддані стали вважати Менсію «джерелом негараздів» у країні. Місцева шляхта зневажала її, а простолюд взагалі називав відьмою, вірячи що вона «наклала чари» на їхнього короля. Серед причин такого несприйняття було те, що Менсія представляла Кастилію, давнього політичного противника португальської держави; вона була вдовою й абсолютно не відповідала тогочасним уявленням про ідеальну дружину — молоду незайману дівчину. Нова королева не належала до королівського роду й не мала корисних політично-родинних зв'язків; їй прислужували кастильські слуги, що утруднювало контакти із португальською зняттю, яка прагнула вийти через неї на короля. Нелюбов португальців до Менсії закарбувалася у пізніших хроніках, в яких правління Саншу II до шлюбу прославлялося, а після шлюбу — описувалося вкрай негативно[5]"[4].
24 липня1245 року папа Іннокентій IV видав буллу до португальських баронів, в якій різко критикував короля Саншу II та його шлюб з Менсією, визнавши його недійсним[3]. 1 серпня він видав іншу буллу, адресовану духовенству, в якій проголошував короля «нездібним», що означало детронізацію монарха. Папа затвердив регентом королівства булонського графа Афонсу ІІІ, рідного брата Саншу II, який наприкінці того ж року прибув із Франції до Португалії. Це спричинило міжусобну війну між братами, що тривала до 1247 року[3][6]. Під час війни португальський шляхтич Раймунду Вієгаш де Портокаррейру в супроводі агентів Афонсу ІІІ прокрався до спальні Менсії в Коїмбрському королівському палаці і викрав її, сховавши у Орені[3][4]. Розлючений Саншу II прагнув помститися кривднику й визволити дружину, але програвши війну був змушений тікати до Толедо в Кастилії, де помер в 1248 році. У своєму заповіті він не згадав Менсії; можливо король мав підозри, що вона була співучасницею власного викрадення.
Після 1247 року Менсія продовжувала мешкати в Орені. З першоджерел відомо, що вона перебувала під захистом військ королівського двору, з яким залишалася у гарних стосунках по смерті чоловіка. Тогочасним головою Орена був біскаєць Ініго де Ортіза, співвітчизник екс-королеви, який, ймовірно, був призначений за її розпорядженням. У традиційній історіографії Менсію називають сеньйорою Торреш-Новаша, Санта-Еулалії та Орена[7][8]. 1257 року Менсія, очевидно, перебувала у Кастилії й зробила пожертви на користь Бенавідеського монастиря.
1270 року Менсія померла у Паленсії, Кастилія. Її поховали у бенедекинському монастирі Святої Марії в Нахері, в каплиці Хреста. На гробниці екс-королеву зображено у вигляді шляхетної пані в біскайському вбранні; на труні, яку несуть леви, герб Португалії.
La Figaniere, Frederico Francisco de. Memorias das rainhas de Portugal. Typographia universal, 1859. p. 85—98.
Cardeal Saraiva, Memoria sobre a deposição de El Rei D. Sancho II // Obras Completas. t. I. Lisboa, pp. 65–87.
Arco y Garay, Ricardo del (1954). Sepulcros de la Casa Real de Castilla. Madrid: Instituto Jerónimo Zurita. Consejo Superior de Investigaciones Científicas. OCLC 11366237.
Eslava Galán, Juan (1990). «El castillo de la Peña de Martos y la Orden de Calatrava // Boletín del Instituto de Estudios Giennenses (Jaén: Instituto de Estudios Giennenses) (142): 149-160. ISSN 0561-3590. Consultado el 26 de febrero de 2010.
Martínez Díaz, Gonzalo (2000). La conquista de Andujar: su integración en la Corona de Castilla // Boletín del Instituto de Estudios Giennenses (176): 615-644.
Rodríguez-Picavea Matilla, Enrique (1999). Documentos para el estudio de la Orden de Calatrava en la Meseta Meridional Castellana // Cuadernos de Historia Medieval (Madrid) 2: 311.