У 1966–1969 рр. навчався в аспірантурі Київського університету за спеціальністю логіка, викладав у цьому університеті.
З 1969 — співробітник Інституту філософії АН УРСР. У 1971 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Логіко-філософське дослідження побутової мови».
Дисидентська діяльність
Самвидав розповсюджував з 1961 року. З 1966, паралельно з науковою роботою, інтенсивно організовував його виготовлення, зберігання та розповсюдження серед аспірантів і в студентському середовищі. Лісовий — автор самвидавної статті «Лист виборця Антона Коваля».
Виступив із відритим листом на захист заарештованих шістдесятників і на знак солідарності побажав бути засудженим разом з ними[3].
Хвиля арештів інтеліґенції 1972 підштовхнула Василя Лісового до відкритого протесту. Разом з Євгеном Пронюком видав № 6 самвидавського журналу «Український вісник», відновленого ними з метою дати громадськості інформацію про заарештованих і відвести від них звинувачення у виданні попередніх випусків.
Київський обласний суд6 грудня1973 засудив його до 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Одночасно з Лісовим було засуджено Євгена Пронюка та Василя Овсієнка.
Викладав філософію, готував навчальну літературу, виступав зі статтями в галузі політології[4]. Викладав філософію в київських університетах, брав участь у виробленні програм та ідеології багатьох політичних і громадських організацій, готував навчальну літературу, уклав (у співавторстві з Олегом Проценком) антології «Консерватизм», «Націоналізм», «Лібералізм», перекладав філософську літературу з англійської та німецької мов.
Автор книжок «Культура — ідеологія — політика» (1997), «У багатоголоссі політичних дискусій» (2007).