Народився 5 липня 1889 року в Мезон-Лаффітт, Франція. Син адвоката і художника-аматора, який наклав на себе руки, коли синові було 9 років. Дід Кокто, який й виховував Жана, влаштовував у себе вдома аматорські концерти, був меломаном і колекціонером, в тому числі музичних інструментів. У сімейній колекції були картини Енгра, Делакруа, грецькі статуї. Своїм вихованням і освітою, як вважав Жан Кокто, він був зобов'язаний своєму дідові.
Навчався в одному з кращих ліцеїв Парижа — ліцеї Кондорсе.
У 1910—1920 роки сформувався як поет, віддавши данину дадаїзму в збірнику «Вірші» і сюрреалізму в збірнику поезії «Опера». Став особливо відомий як художник-графік, був прихильником кубізму. Художнє сприйняття і мислення Жана Кокто формувалося під впливом естетики, поглядів і співпраці з Еріком Саті, а також російського балету Сергія Дягілєва, музики Ігоря Стравінського, художніх робіт Пабло Пікассо і поезії Гійома Аполлінера.
У роки Другої світової війни засуджував колаборантськийРежим Віші. У 1949 був нагороджений орденом Почесного легіону.
Особисте життя
У 1932—1934 рр. жив з російською актрисою, княжною Наталією Павлівною Палей. Пара розлучилася після того, як Палей втратила дитину від Кокто.
Жан Кокто ніколи не приховував своєї гомосексуальності. Він був автором, злегка гомоеротичного і напівавтобіографічного, Le livre blanc (перекладається як «Білий листок» або «Біла книга»), виданого анонімно в 1928 році. Він ніколи не відкидав свого авторства, а пізніше видання роману містить його вступ і малюнки.
Кокто 25 років прожив з актором Жаном Маре після знайомства з ним у 1937 році в Парижі. Їхні стосунки не афішувалися, але і ні для кого не були секретом. Свого коханого Кокто зняв у багатьох фільмах.
Помер від серцевого нападу в його шато в Міллі-ла-Форет, Ессон, Франція, 11 жовтня 1963 року у віці 74 років. Його подруга, французька співачка Едіт Піаф, померла за день до цього, але про це оголосили лише вранці, у день смерті Кокто. Повідомляли, що серце Жана не витримало, почувши про смерть Піаф. Насправді, за словами автора Роджера Пейрефітта, Кокто був спустошений після конфлікту з його давньою подругою Франсін Вейсвайлер.
Відповідно до його побажань, Кокто похований під підлогою Chapelle Saint-Blaise des Simples in Milly-la-Forêt.[5] На епітафії його надгробку на підлозі каплиці написано: «Я залишаюся з тобою» («Je reste avec vous»).
Різнобічно обдарована особистість, Кокто проявив себе у різних мистецьких напрямах. І якщо для інших це було небезпечно, бо не давало змоги якісно виявити себе в якомусь жанрі, Кокто щасливо уникав легковажності й прохідних, малоцікавих робіт.
Свої літературні праці друкував в американському часописі «Літтл Ревю» з 1916 року. Написав декілька лібрето для опер, ораторій, балетів.
Скандальний балет «Парад»
Особливе місце у творчій біографії Жана Кокто посів скандальний балет «Парад», який поставив на сцені Дягілєв Сергій Павлович у межах «Російських сезонів». Він став першою сюрреалістичною виставою в Парижі й наробив багато галасу, викликав обурення і спротив. Сценографія доповнювалась творами Джорджо де Кіріко, Пікассо. І, здається, ці декорації були найкращою складовою вистави, де були порушені канони класичної вистави й балету як такого.
Маловідомий Кокто
Погруддя Кокто в похилому віці • Каплиця, побудована Кокто
Він відчував недостатність свого акторства чи участі у виставах. Серед позатеатральних робіт, наприклад, архітектура (побудував каплицю).
Як художник Кокто́ узявся за створення театральної афіші. Споглядання за репетиціями балерин надихали багатьох художників, серед яких Дега. Не залишився осторонь і Кокто́. Натхнення вразило його на репетиції балерини Тамари Карсавіної. Легка і тоненька, у багатій театральній пачці й на пуантах, на театральній афіші Кокто уславлена балерина виглядає елегантною і тендітною пані й водночас екзотичною квіткою. Афіша Кокто до балету Карла Вебера«Видіння троянди» з Карсавіною стала на один щабель з найкращими афішами Тулуз-Лотрека і мистецтва афіші взагалі. Ця афіша — надбання і гордість багатьох музеїв світу (1911 р., гуаш).
Людський голос [Текст] / Жан Кокто ; пер. Оксани Соловей. — Мюнхен: Сучасність, 1974. — 47 с. (Український переклад «Людського голосу» друкований у журналі «Сучасність» ч. 1 (145) за січень 1973 р.)[6].
Окремі твори Кокто переклали П. Петренко, М. Терещенко, Л. Гнатенко та ін[7].
4 березня 2019 року — прем'єра моновистави «Людський голос» за мотивами п'єси Жана Кокто (постановка театральної групи «Правда/перспектива», автор проєкту та режисер Євген Лапін, виконавиця Віталіна Ізотова). Вистава отримала міжнародне визнання: (травень 2019 року — І Міжнародний театральний фестиваль Solo Plays Fest (м. Київ) — диплом за оригінальне режисерське рішення; вересень 2019 року — VII Міжнародний театральний фестиваль «JoyFest» (м. Київ) — диплом за найкращий театральний експеримент[10].
17 жовтня 2019 року — Міжнародний українсько-голландський проект La Voix Humaine Facetime / Людський голос у рамках Року французької мови в Україні до 120-річчя від дня народження Франсіса Пуленка та 130-річчя Жана Кокто. Музика Франсіса Пуленка, текст Жана Кокто. Концепція, режисура і дизайн — Кріс Колміс (Нідерланди). Голос — Катерина Левенталь (Нідерланди). Партія фортепіано — лауреат міжнародних конкурсів Марія Прилипко (Україна).
13 лютого 2020 року ― «Мій Орфей. Жан Кокто», «Alpha» (постановка танцювальної компанії «nEra Dance Company», хореограф-постановник ― Владислав Детюченко, композитор ― Іван Гаркуша, художниця по костюмах ― Катерина Маньковська, у виставі беруть участь: Богдан Кириленко. Володимир Марчук, Владислав Детюченко, Поліна Луканська, Наталія Ждан, Дарія Геращенко, музика ― білоруський гурт Radiofillz)[11][12].