1866 року вступив до 2-го гвардійського піхотного полку. Учасник австро-прусської війни 1866 та Франко-прусської війни 1870—1871. Служив у генеральному штабі. У 1901–1904 — командир 9-ї дивізії. З 1 травня 1904 року — командир XVIII Армійського корпусу.
Після початку Першої світової війни протягом певного часу був осторонь справ. 26 січня1915 року призначений командувачем сформованої на Східному фронті 10-ї армії, розверненої від Тільзіту (нині місто Совєтськ, Калінінградська область) до Істербургу (нині місто Черняховськ Калінінградської області). До складу 10-ї армії увійшли XXXVIII та XXXIX резервні корпуси, XXI АК, 5-та гвардійська піхотна та Кенігсберзька ландверна дивізії, а також Тильзитський загін. Командував армією в Мазурській битві, протягом Свенцянського прориву. Від 30 липня1916 року — командувач групи армій, до якої входили 10-та та 8-ма армії. 1917 року та на початку 1918 року група армій Ейхгорна діяла в Прибалтиці та Білорусі.
Видав накази про негайний засів ланів (6 квітня 1918) та запровадження німецьких військових судів на території України (25 квітня1918)[2], які Українська Центральна Рада розцінила як спробу втручання у внутрішні справи держави. Накази викликали рішучий протест з боку частини українських політичних партій і державних органів та спричинили конфлікт між УЦР і німецьким командуванням, який завершився державним переворотом і приходом до влади гетьманаПавла Скоропадського. За нового режиму видав наказ про повернення поміщиків до своїх маєтків з поновленням власності[3].
Вбивство
Лідери російських лівих есерів, намагаючись зірвати умови Берестейського миру, підготували замах на Айхгорна і німецького консула в Москві графа Вільгельма Мірбаха.
30 липня1918 убитий есером Борисом Донським. Групою, яка готувала замах на генерала, керувала Ірина Каховська. Замах на Г. фон Айхгорна та його особистого ад'ютанта капітана фон Дресслера здійснили о 2-й годині вдень по дорозі зі штабу на квартиру, ближче до неї: до військових наблизився візник з пасажиром, який і кинув бомбу. Генерал і його ад'ютант були важко поранені, увечері померли; нападників заарештували. 4 серпня затриманий на місці замаху на фельдмаршала невідомий під час допиту назвався Борисом Донським, селянином Рязанської губернії, та засвідчив, що зробив замах за постановою ЦК партії есерів у Москві.[1] [Архівовано 29 червня 2016 у Wayback Machine.]
Впливові українські політичні партії висловили співчуття з приводу загибелі генерала і рішуче засудили теракт як такий, що був спрямований на підрив української державності. Після смерті Ейхгорна командування німецькими військами в Україні очолив генерал Гюнтер фон Кірхбах.
↑Матяш І. Роль дипломатичних установ у започаткуванні українсько-болгарських міждержавних відносин (1918—1921 рр.) // Український історичний журнал. — 2018. — № 2 (539) (березень—квітень). — С. 56.
Пиріг Р. Я. Відносини України і Центральних держав: нетипова окупація 1918 року (Фельдмаршал Герман Айхгорн 110—140 с.) / НАН України. Інститут історії україни. ‒ К. : Інститут історії України, 2018. ‒ 358 с. — ISBN 978-966-02-8483-8.
Jürgen Hahn-Butry (Hrsg.): Preußisch-deutsche Feldmarschälle und Großadmirale. — Berlin : Safari, 1938. (нім.)
Der Königlich Sächsische Militär-St. Heinrichs-Orden 1736—1918, Ein Ehrenblatt der Sächsischen Armee, Wilhelm und Bertha von Baensch-Stiftung, Dresden 1937, S.83 (нім.)
Посилання
Ейхгорн (Eichhorn) Герман фон // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.150