Вірмени почали оселятися в Кам'янці-Подільському ще у 70-х роках XIV століття[1]. У XVI столітті їх діаспора була однією з найбільших на Західній Україні, вірмени мали свою власну торгову площу, церкви, магістрат, шпиталь, лазню, крамниці тощо[2]. Свої перші привілеї кам'янецькі вірмени отримали у 1374 і 1393 роках від литовсько-руських князів Коріятовичів[3]. Ці привілеї, зокрема, на торгівлю, підтвердив у 1443 році Ян з Чижова, краківський каштелян і королівський намісник у Кам'янці[4]. До середини XV століття вірменська громада значно зросла і збагатіла, її купці контролювали майже всю зовнішню торгівлю в регіоні[4].
За історичними джерелами вже у 1460 році вірменська громада мала свого війта на ім'я Янущик (Januschek eorum adwokatus)[4], який керував громадою та контролював збори податків. Права війта були значно розширені у 1469 році привілеєм короля Казимира Ягеллончика, який надав вірменському війтові право на юрисдикцію у «малих та тяжких» справах у межах вірменської громади, та право на апеляцію щодо судових вироків до замкового або королівського суду. Однак вірменська діаспора у ті часи мала право лише на лаву — суд, що складався із лавників і очолювався війтом[5].
У 1496 році Ян I Ольбрахт королівською грамотою вивів вірмен Кам'янця з-під польської юрисдикції, дозволивши їм проводити суди за власними законами в усіх справах, не звертаючись до будь-якого іншого суду[3][6][5]. Новостворений магістрат мав досить широкі повноваження, зокрема, міг надавати місцеве громадянство, керувати правом власності на землю тощо[3].
У 1576 році король Стефан Баторій підтвердив вірменам Кам'янця усі попередні привілеї, а також дозволив щороку, в один і той самий день і у призначеному для цього дійства будинку (ратуші) обирати війта і чотирьох лавників[7].
У першій половині XVII століття магістрат складався з війти, старшин (лавників) та Ради сорока мужів[8]. Окреме місце у структурі самоврядування займали писар і шафар (економ), чиї посади також були виборними[8]. 1665 року королівським наказом представники вірменської громади Кам'янця-Подільського були зрівняні у правах із польською та українською громадами[9].
У 1672—1699 роках, коли Кам'янець-Подільський захопила Османська імперія, більшість вірмен залишили місто, переїхавши до Болгарії або інших міст Західної України. вірменський суд у ті роки був заборонений. Після 1699 року, коли місто знову опинилося під владою Польщі, вірменська діаспора, а з нею і магістрат, почали потрохи відроджуватись. До 1710 року відновили Раду сорока мужів[10]. Втім, турецька окупація, відтік вірменського населення і зруйнування вірменських кварталів значно послабили вплив цієї діаспори. Посилилось протистояння між вірменським та польсько-українським магістратами[11], в історичних джерелах зафіксовані численні скарги одного магістрату на інший, активна боротьба за підтвердження старих і здобуття нових привілеїв. Багаті вірменські патриції стали купувати землю і нерухомість в інших частинах Кам'янця, тим самим переходячи під юрисдикцію польського магістрату, більш захищеного нормами магдебурзького права[12]. Для вирішення суперечок до міста почали все частіше вирушати королівські комісії. Зрештою, 3 лютого 1790 року королівська комісія Boni ordinis офіційно ліквідувала вірменський магістрат, підпорядкувавши вірменську діаспору польсько-українському магістратові[13].
Будинок колишнього вірменського магістрату в 1906 році (будівля із трикутним фронтоном за ліхтарем)
Будівля магістрату розташовувалася у південно-східній частині Вірменського ринку, за сучасним будинком № 8[17][18], і була однією з головних архітектурних домінант площі[19]. Ратуша відокремлювалася від палацу коменданта Кам'янецької фортеці провулком[18], який згодом отримав назву Комендантський (на деяких сучасних мапах — провулок або вулиця Гоголя).
Вперше в історії будівля вірменського магістрату (ратуша) згадується у 1479 році. Це був колишній житловий будинок, за який велися судові суперечки між вірменами Івашком з Козиць і Гануською Вашуціною зі Львова[20]. Окрема будівля, де засідав магістрат, згадується також у 1559 і 1563 роках, відомо, що до 1580-х років будинок під ратушу винаймався у багатих вірмен.
Наприкінці XVI століття нарешті був зведений окремий будинок для потреб магістрату. Спершу це була дерев'яна двоповерхова будівля, чий фасад був оздоблений відкритою галереєю із торговими лавками[21]. Втім, пожежа 1602 року її знищила, тому у 1604 році, за наказом короля Сигізмунда III, ратушу відбудували в камені[20][18]. Нова будівля була кам'яною, із високим фронтоном і глибокими підвалами, що використовувалися як в'язниця. Під час турецької окупації міста у 1762—1799 роках будівля ратуши вціліла, але, у зв'язку із припиненням діяльності магістрату, була пристосована під церкву[21].
У 1790 році вірменський магістрат був ліквідований, а будівлю ратуши реставрували з метою пристосування її для інших потреб, зокрема, розквартирування військ кам'янецького гарнізону[22]. На початку XIX століття тут було караульне приміщення (орденанс-гауз), пізніше на першому поверсі розташовувалася в'язниця[23], на другому — міська поліція, на третьому — Кримінальна палата[21].
У другій половині XIX століття у старій будівлі колишньої ратуші містилися різні губернські установи[18], спочатку — «присутствіє» губернатора і Приказ громадської опіки, пізніше і до 1917 року — канцелярія губернатора[21][24].
Будівля з'єднувалася із губернаторським палацом склепінчастою аркою, яка проходила над Комендантським провулком[24].
У січні 1920 року будівля колишньої вірменської ратуші згоріла[24]. Від старовинного будинку лишилися тільки кам'яні склепінчасті підвали, які отримали статус пам'ятки архітектури місцевого значення.
Olga Plamienicka, Hanna Kiwilsza, Hałyna Osiatrova, Stanisława Papewska. Kamieniec Podolski. Przewodnik turystyczny. — Lwόw—Kamieniec Podolski : Centrum Europy, 2005. — 352 с. — 2000 прим. — ISBN 966-7022-46-3.(пол.)
