Справжнє ім'я Богдана Бори — Борис Шкандрій. Він народився 1920 року в селі Павлівці, що на Івано-Франківщині[1]. Старший брат його вчителював і, поза всім, допоміг Борисові освоїти й полюбити українську літературу. Втім, родина була зовсім не інтелігентська, звичайна селянська: мати зовсім неписьменна, батько вмів трохи читати. Борис Шкандрій здобув середню освіту в гімназії в Станіславові (теперішньому Івано-Франківську) і педагогічну в Коломиї у педучилищі[1]. Незначний період — він вчителював.
Потяг до літератури відчув десь у п'ятнадцятирічному віці. 1940 року опублікував свого першого вірша в обласній газеті. Вірш називався «Поле», але з'явився під назвою «Колгоспне поле» і то була, чи не найменша з несправедливостей, що їх спостеріг і звідав молодий Шкандрій за період після «золотого вересня». Тому, з чим він зіткнувся, не можна, було підшукати іншого визначення, крім «геноцид». Тож немає нічого несподіваного, навпаки, все закономірне в його рішучості: Борис Шкандрій вступив у лави дивізії «Галичина». Закінчив підстаршинську і старшинську школи, здобув військове звання хорунжого. Був залишений при школі, потім служив і воював[2]. Дивізія відступила з України, а в червні 1945 року на території Австрії здалась британським військам. Дивізійникам надали статус військовополонених і відправили в табори. Борис Шкандрій сидів у північно-східній частині Італії, в окрузі Ріміні, де під псевдонімом видав збірки поезій «В дорозі» (1946) та «У вирію» (1947)[3]. У 1947—1949 рр. працював чорноробом у таборах для інтернованих Великої Британії.
Після звільнення оселився у місті Лідс, одружився і став активно працювати в українському середовищі: один з організаторів українського шкільництва, голова Спілки українських учителів і вихователів, член Товариства українських літераторів, довголітній позаштатний працівник видань діаспори: «Українська думка», «Визвольний шлях» та ін. Автор підручника з методики викладання для шкіл українознавства (1970), статей на теми виховання та численних поезій. Один із поетів української еміграції, який оспівував героїку багатовікової визвольної боротьби українського народу.
Творчість
Богдан Бора друкується з 1940 (вірш «Колгоспне поле» у «Радянській Україні», тепер «Прикарпатська правда»)[4].
Автор поетичних збірок в яких оспівує трагічну долю дивізійників, тугу за Україною, віру в її краще майбутнє:
↑Видатні діячі Прикарпаття. Сайт Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка. Архів оригіналу за 1 липня 2013. Процитовано 15 листопада 2009.
↑Надія і Осип Зінкевичі, ред. (2006). Український декламатор: Збірка віршів для української молоді. Київ: Смолоскип.
Література
Качкан В. А., Качкан О. В. Діяч високої офіри (українське соборництво Бориса Шкандрія) // Нев'януча галузка калини: Українські літератори, вчені, громадські діячі — в діаспорі.— К., 2011. — С. 243—263.
Качуровський І. Покоління Другої світової війни в літературі української діаспори // Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки.— К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — С. 514—531.
Просалова В. (упорядкування). Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості.— Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
Бора Богдан / Г. П. Герасимова // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2004. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-37025