Чудь заволоцька

Чудини
Близькі довепси, тоємці
Мовачудська, російська
Релігіяязичництво, православ'я

Чудини (заволоцькі) — (фін. tšuudit) — асимільований фіно-угорський народ, що жив на Півночі сучасної Росії у Заволоччі. Вперше згадується в Повісті временних літ. Однозначної думки щодо етнічного складу заволоцької чуді серед дослідників немає. Цей народ (народи) тепер повністю асимільований серед росіян, вепсів, а також частково серед комійців.

Історія згадок

У країнах же Яфета сидять русь, чудь і різні народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва, зимігола, корсь, летгола, ліви.

Повість временних літ[1]

Етнічний склад

Ще в XIX сторіччі багатьма дослідниками висловлювалися гіпотези про етнічну приналежність давніх мешканців Заволоччя:

  • Андрій Шегрен і Матіас Кастрен вважали їх предками обонезької чуді й єднали з ємью;
  • Петро Єфименко, грунтуючись на авторитеті Даніеля Європеуса, ототожнював їх з югрою;
  • І. П. Барсов вважав, що заволоцька чудь — узагальнене позначення всіх народів, що населяли Заволоччя[2].
  • Але у Повісті временних літ автор не ототожнював чудь заволоцьку а ні з вепсами (весью), а ні з перм'ю, а ні з печерою. Тож чудь заволоцька є окремим народом або групою народів.

У руських літописах екзоетнонім «чудь» традиційно застосовувався до двох фіно-угорським народам: естів і вепсів. Саме вепсів (а точніше — літописну весь) багато вчених вважають наймовірнішим етносом заволоцької чуді. Зокрема, В. В. Піменов вважав, що саме весь, що зайняла до кінця I тисячоріччя Заволоччя, була зустрінута там слов'янами в IX — X сторіччях[3]. Раніше аналогічну гіпотезу висловлював Дмитро Бубріх, який також вважав весі, що володіла західним і південно-західним проходом у Заволоччя складала конкуренцію меря, що рухалася з півдня річкою Юг[4].

Ймовірно, що чудь біла високого зросту для слов'ян, бо у давнину "чудом", "чуддю" позначали велетнів.[5][6]

Археологічні пам'ятки

У народній пам'яті зберігалися відомості про належність білооцькій чуді залишків земляних фортець, могильників і поселень. Вони мали назви з прикметником «чудський», наприклад, урочище, де колись стояла фортеця могли називати «Чудський городок». Саме такого роду вказівки і служать підказкою археологам.

Однозначно пов'язати з чудью до теперішнього часу можна досить невелике число пам'яток: над Сухоною і її притоках це Усть-Пуя, Корбала, Мар'їнська, Кудрино; в верхів'ях Лузи — Лойма і Вєкшор.

За результатами розкопок чудська матеріальна культура мала примітивну гончарну майстерність, без застосування кола, з прикрасою кераміки ямочно-гребінчастим орнаментом, характерним для фінно-угрів. Настільки ж характерною прикрасою були «гучні» підвіски з бронзи у вигляді качечки або коника. З одягу можна відзначити плащі з фібулами у чоловіків, довгі лляні сорочки, косоклинні глухі сарафани і обручі з накладкою з берести у жінок. Виявлено численні бронзові жіночі прикраси й нечисленні прикраси можна віднести до чоловічих. Крім полювання і рибальства було поширене землеробство. Головним об'єктом торгівлі були шкурки хутрових тварин.

Чудь білоока

Чудь білоока (чудаки́) — стародавній міфічний народ, персонажі російського[7] і фінно-угорського [8] (зокрема комійського[9] і саамского[8][10]) фольклору.

Цей міфологічний персонаж близький за значенням до європейських сидів, ельфам, гномам[11]. Подібні легенди відомі у російських Уралу про дивих людей, у сибірських татар і мансійців – про савірів, у алтайців — про бурутах, у ненців — про Сигитря.

Цікаві факти

У Архангельській області Росії є село Чучепала, яке отримало свою назву тому, що тут остання чудь пала.

У Вологодській області Російської Федерації, у Ніколораменській сільраді є три села з назвами «Передні Чуді», «Середні Чуді», «Задні Чуді».

У Олександра Блока зустрічається згадка Чуді:

Чудь начудила, да Меря наміряла/Гатей, доріг, да стовпів верстових.

Примітки

  1. ↑ Повесть временных лет. Архів оригіналу за 27 листопада 2010. Процитовано 13 листопада 2010.
  2. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 23 лютого 2022. Процитовано 23 лютого 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  3. ↑ Кругляшова В.П. Жанры несказочной прозы уральского горнозаводского фольклора. Уральская библиотека. Архів оригіналу за 8 грудня 2015. Процитовано 13 листопада 2010.
  4. ↑ Бубрих, Д.В. {{{Заголовок}}}. — Петрозаводск, 1947.
  5. ↑ А. Комогорцев. Таинственная Чудь // "Тайны. Открытия. Приключения". — 2009. — № 2.
  6. ↑ Словарь церковно-славянскаго языка / Подъ ред. А. Х. Востокова. — С.-Петербургъ: Второе отдѣление Императорской Академіи Наукъ, 1861. — Т. II. — С. 570.
  7. ↑ Криничная, 1991.
  8. ↑ а б Бессонов, 2016.
  9. ↑ Лимеров, 2009.
  10. ↑ Пименов, 1965.
  11. ↑ Рочев, 1985.

Бібліографія

  • Рябинин Е. А. Финно-угорские племена в составе Древней Руси. СПб.: Изд-во СПбГУ, 1997. 260 с.

Посилання