Мати займалася хатнім господарством (у сім'ї було 7 дітей), а батько був лимарем.
З 7 років я щовечора сідав біля ресторану та чистив взуття, розносив газети. Коли мені було 11 років, почалася війна, ми опинилися в евакуації у Казахстані, де я пас табун молодих коней.[4]
1944 — повертаючись із евакуації, Чапкіси захворіли на тиф і вимушено осіли в Києві.[5] Тут юний Григорій працював будівельником на відбудові Хрещатика.[3]
Став танцівником Ансамблю пісні й танцю «Трудові резерви», у складі якого 1945 року виступав перед представниками радянської чолівки: Сталіним, Ворошиловим, Кагановичем.
Вперше вийшов на сцену, як сам каже, у віці 10—11 років у Будинку піонерів.
Танцювати та ходити я навчився одночасно. З того часу займаюся цим щодня, адже танці - моя сутність та життя. Я хореограф широкого профілю, зате більше нічого робити не вмію. Пояснити це просто - я народився в Румунії, серед циганів та молдаван. Зранку мене випускали у двір і тільки ввечері забирали додому – на вулиці мене й навчили водити танки.
У віці 15 років в училищі мене відібрали до обласного ансамблю, з яким я приїхав до Москви, виступати в Кремлівському театрі. На сцені було 120 дітей, але Сталін вибрав саме мене. Мабуть тому що я був маленький худенький […] та чорненький: напевно, вождь народу прийняв мене за свого — представника кавказької національності.[4]
Сталін подарував йому годинник і, посадивши до себе на коліна, сфотографувався з ним. Після розвінчання «культу особи» (1956) світлину з написом «Спасибо великому Сталину за наше счастливое детство» мама Григорія спалила.[5]
У 20 років я став балетмейстером у театрі імені Івана Франка. В 1951 році я як представник України подолав «залізну завісу» — і поїхав до Берліна, на Всесвітній фестиваль молоді та студентів. Українська команда привезла звідти найбільшу кількість золотих медалей.Нас носили на руках, як космонавтів.[8]
Найбільшим успіхом вважаю те, що 27 років пропрацював пліч-о-пліч з такою людиною, як Павло Павлович Вірський. Це така величина! Ми об'їздили 71 країну світу! Я брав участь у трьох міжнародних конкурсах і отримав три золоті медалі. Коли мені було 30, мені присвоїли звання заслуженого артиста.[8]
У грудні 2020 Чапкіса було госпіталізовано з двосторонньою пневмонією, згодом виписано, з 6 по 9 січня 2021 року його було госпіталізовано повторно, бо запалення легенів виявилося недолікованим. 9 лютого Чапкіса було ще раз госпіталізовано до реанімації через ускладнення. Помер 13 червня 2021 року в Києві[13]. Був похований 18 червня на Байковому кладовищі (ділянка № 42а).
↑ абвГригорій Чапкіс: «Дружина дивується з того, що я виробляю у ліжку» // Попроцька Лариса, «Високий Замок», 20 жовтня 2007, с. 10.
↑ абвГригорій Чапкіс: Наші люди часто й не здогадуються про те, що не знають правил хорошого тону // Вікторія Стах, «Україна молода», № 234, 15.12.2006
↑ абГригорій Чапіс: Сталін міг зняти зі сцени іншого артиста, і моє життя попливло б іншим руслом // Дуткевич Валентина, «Високий Замок», 20 вересня 2008, с. 13
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 23 червня 2021. Процитовано 13 червня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)