Угода про адаптацію Договіру про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ) — міжнародна угода, підписана 19 листопада 1999 року на стамбульському саміті ОБСЄ.
Було розроблено з метою врегулювання військового дисбалансу, пов'язаного з масштабними військово-політичними змінами, що відбулися в Європі після підписання в 1990 році Договору про звичайні збройні сили в Європі,— розпадом СРСР, розпуском Організації Варшавського договору (ОВС), Розширення НАТО і вступом до нього ряду колишніх держав-членів ОВС та пострадянських держав.
На основі адаптованого ДЗЗСЄ передбачалося здійснити перехід від блокової структури ДЗЗСЄ до національних та територіальних рівнів озброєнь та техніки для кожної держави-учасниці. Угода про адаптацію ДЗЗСЄ не було ратифіковано жодною з країн НАТО і так і не набуло чинності.
13 липня 2007 президент Росії Володимир Путін підписав Указ «Про зупинення Російською Федерацією дії Договору про звичайні збройні сили в Європі та пов'язані з ним міжнародні договори»[1], а 29 листопада 2007 було прийнято відповідний закон[2].
10 березня 2015 року Російська Федерація оголосила про зупинення своєї участі у засіданнях Спільної консультативної групи з Договору про звичайні збройні сили в Європі. Таким чином, як заявили в МЗС РФ, оголошене Росією в 2007 році призупинення дії ДЗЗСЄ стало повним. [3].
Договір про звичайні збройні сили в Європі
Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ) був підписаний 19 листопада 1990 ріка повноважними представниками шістнадцяти держав-учасниць НАТО (Бельгія, Велика Британія, Німеччина, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Туреччина та Франція) та шести держав-учасниць Організації Варшавського договору ( ОВД) (Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина) і вступив до силу 9 листопада 1992 року.
Договір встановлював рівновагу звичайних збройних сил держав-учасниць двох військово-політичних союзів на зниженому рівні, одночасно обмежуючи можливості розміщення їх звичайних озброєнь вздовж лінії зіткнення між блоками і перешкоджаючи таким чином створенню потенціалу для раптового нападу великомасштабних наступальних дій у Європі.
В основі ДЗЗСЄ лежала система кількісних обмежень на п'ять основних категорій звичайних озброєнь і техніки в звичайних збройних силах держав-учасниць в районі застосування Договору (від Атлантичного океану до уральських гір, річки Урал і Каспійського моря, включаючи острівні території) — бойові танки, бойові броньовані машини, артилерію, ударні вертольоти та бойові літаки[4].
Угода про адаптацію ДЗЗСЄ
Угода про адаптацію ДЗЗСЄ, підписана 19 листопада 1999 ріка на Стамбульском саміті ОБСЄ, була розроблена з метою врегулювання військового дисбалансу, пов'язаного з масштабними військово-політичними змінами, що відбулися у Європі після підписання в 1990 році Договору про звичайні збройні сили в Європі, — розпадом СРСР, розпуском Організації Варшавського договору, розширенням НАТО та вступом до нього ряду колишніх держав-членів ОВС та пострадянських держав (Латвії, Литви та Естонії).
Цією Угодою замість зонально-групової системи квот (за ознакою членства у військово-політичних союзах часів «холодної війни») запроваджувалися національні та територіальні ліміти для кожної держави-учасниці (останні передбачали можливість розміщення на території держав бойової техніки) інших країн, але не вище за обумовлений рівень). Передбачалося, що режим адаптованого ДЗЗСЄ сприятиме зміцненню безпеки кожної держави-учасниці незалежно від її приналежності до військово-політичних союзів.
Квота Росії практично не змінювалася в порівнянні з Ташкентською угодою про принципи та порядок виконання ДЗЗСЄ, підписаною низкою пострадянських держав 15 травня 1992 ріка, — 6 350 танків , 11 280 бронемашин, 6 315 артилерійських систем, 3 416 літаків та 855 гелікоптерів. Одночасно флангові квоти Російської Федерації (на північному заході Європейської частини Росії і на Північний Кавказ Північному Кавказі) збільшувалися до 1 300 танків, 2 140 бронемашин і 1 680 артилерійських систем.
Нові квоти встановлювалися для наступних країн:
- Бельгія - 300 танків, 989 ББМ, 288 артилерійських систем, 209 бойових літаків, 46 ударних гелікоптерів.
- Велика Британія — 843 танки, 3 017 ББМ, 583 артилерійські системи, 855 бойових літаків, 350 ударних гелікоптерів.
- Німеччина — 3 444 танки, 3 281 ББМ, 2 255 артилерійських систем, 765 бойових літаків, 280 ударних гелікоптерів.
- Голландія — 520 танків, 864 ББМ, 485 артилерійських систем, 230 бойових літаків, 50 ударних гелікоптерів.
- Греція — 1 735 танків, 2 498 ББМ, 1 920 артилерійських систем, 650 бойових літаків, 65 ударних гелікоптерів.
- Данія - 335 танків, 336 ББМ, 446 артилерійських систем, 82 бойових літака, 18 ударних гелікоптерів.
- Іспанія — 750 танків, 1 588 ББМ, 1 276 артилерійських систем, 310 бойових літаків, 80 ударних гелікоптерів.
- Італія — 1 267 танків, 3 172 ББМ, 1 818 артилерійських систем, 618 бойових літаків, 142 ударні вертольоти.
- Норвегія - 170 танків, 275 ББМ, 491 артилерійська система, 100 бойових літаків, 24 ударних вертольота.
- Словаччина — 478 танків, 683 ББМ, 383 артилерійські системи, 100 бойових літаків, 40 ударних гелікоптерів.
- США — 1 812 танків, 3 037 ББМ, 1 553 артилерійські системи калібру, 784 бойові літаки, 396 ударних гелікоптерів.
- Туреччина — 2 795 танків, 3 120 ББМ, 3 523 артилерійські системи, 750 бойових літаків, 130 ударних гелікоптерів.
- Франція — 1 226 танків, 3 700 ББМ, 1 192 артилерійські системи, 800 бойових літаків, 374 ударні вертольоти.
- Чехія — 957 танків, 1 367 ББМ, 767 артилерійських систем, 230 бойових літаків, 50 ударних гелікоптерів.
Квоти країн колишнього СРСР, а також Болгарії, Угорщини, Ісландії, Канади, Люксембургу, Польщі, Португалії та Румунії не змінювалися порівняно з первісним варіантом ДЗЗСЄ.
Угода про адаптацію ДЗЗСЄ була підписана 30 державами (країни НАТО, Ташкентської угоди, а також Болгарія, Румунія та Словаччина). Ратифіковано воно було лише Білорусь, Білорусь, Казахстан, Росією та Україною і так і не набуло чинності.
Грузія та Молдова відмовилися розпочати процес ратифікації, вимагаючи виконання Росією зобов'язань про виведення військ з їхньої території, які Росія взяла на себе у Стамбулі. На цій основі країни НАТО також блокували процес ратифікації Угоди. Позиція Росії полягала в тому, що угоди з Грузією та Молдовою, підписані в Стамбулі до підписання Угоди про адаптацію ДЗЗСЄ, мали двосторонній характер і не мали стосунку до ДЗЗСЄ, а тому не мали перешкоджати ратифікації Угоди іншими країнами.
Прибалтійські держави (Латвія, Литва та Естонія) та балканські країни (Словенія, Албанія та Хорватія), які вступили до НАТО у 2004 та 2009 роках, відмовилися приєднуватися до ДЗЗСЄ.
Мораторій та зупинення дії Договору
26 квітня 2007 року російський президент Володимир Путін у своєму зверненні до Федеральних зборів заявив про можливе оголошення мораторію на виконання Росією умов ДЗЗСЄ у зв'язку з тим, що країни НАТО не ратифікували Угоду про адаптацію ДЗЗСЄ від 1999 року. Дію мораторію, за його словами, планувалося зберегти доти, доки всі країни НАТО без винятку не ратифікують договір і не почнуть його суворо виконувати. У разі «відсутності прогресу на переговорах» Путін пообіцяв припинити виконання Росією зобов'язань щодо ДЗЗСЄ[5].
13 липня 2007 року Володимир Путін підписав Указ «Про зупинення Російською Федерацією дії Договору про звичайні збройні сили в Європі та пов'язані з ним міжнародні договори»[6][7].
У грудні 2007 року односторонній російський мораторій на виконання ДЗЗСЄ набув чинності. У той же час, російська сторона з урахуванням звернень низки держав-учасниць ДЗЗСЄ ухвалила рішення як виняток продовжити участь у роботі Спільної консультативної групи з ДЗЗСЄ, розраховуючи, що цей майданчик буде задіяний для розробки нового режиму контролю над звичайними озброєннями. 10 березня 2015 ріка Російська Федерація оголосила про зупинення своєї участі у засіданнях СКГ, визнавши продовження участі у засіданнях СКГ безглуздим з політичної та практичної точок зору. Таким чином, як заявили в МЗС РФ, оголошене Росією в 2007 році призупинення дії ДЗЗСЄ стало повним.
Примітки