Сумбанці називають себе тау-гумба (Tau Humba), а свій острів — Тана-Гумба (тана означає «земля» або «острів»). Вони поділяються на кілька територіальних субетнічних груп: коді, вевева, лаура, мамбору, ламбоя, ванукака, камбера, карера.
Розташування острова Сумба в групі Малих Зондських островів.
Острів Сумба гористий, тут розташовані вапнякові височини та нерівні плато, на узбережжі є низовини. Клімат жаркий і сухий з відносно коротким сезоном дощів та довшим сухим сезоном. Західна частина Сумби більше вкрита лісами, на сході переважають луки.
На півночі протока Сумба відділяє острів від островів Сумбава та Флорес, на сході розташовані острови Саву, Роті, Тимор. Всі ці острови мають споріднене із сумбанцями населення.
Чисельність
У межах провінції Східна Нуса-Тенґара сумбанці в 2010 році налічували 643 045 осіб (13,76 % населення провінції)[1]. Офіційна статистика Індонезії зараховує їх до числа народів Східної Південно-Східної Нуси. Разом 2010 року їх чисельність в межах провінції становила 3 793 242 особи, а по всій Індонезії — 4 184 923 особи[1].
Мова
Говорять спорідненими сумбанськими мовами, що належать до сумба-флореської групи центрально-східної гілки малайсько-полінезійських мов. На заході Сумби поширені 7 різних мов (лаура, мамбору, вевева, коді, ламбоя, ванукака й анакалангу), на сході — лише одна мова (камбера), але вона має багато діалектів. Смубанці називають свою мову гілу-гумба (Hilu Humba).
Поширена також індонезійська мова. Вона є мовою шкільного навчання, тому діти володіють індонезійською краще за батьків. У побуті місцеве населення користується рідними мовами.
Історія
Сумбанці є корінними жителями острова Сумба. Легенди стверджують, що їхні предки потрапили на острів «кам'яним мостом», що з'єднував Сумбу з островами Сумбава та Флорес.
У XIV ст. Сумба була частиною яванської імперії Маджапагіт, у XVI—XVII ст. перебувала в залежності від султанатів Біма та Гова (центр першого з них розташовувався на сході острова Сумбава, другого — на півдні острова Сулавесі). Проте ці політичні зміни мало вплинули на повсякденне життя місцевого населення. Його більше зачіпали внутрішні конфлікти, сумбанські роди та дрібні князівства постійно воювали між собою. На сусідніх островах Сумбу вважали дуже жорстоким островом.
1522 року на Сумбу прибули перші португальські кораблі, голландці з'явилися тут у XVIII ст. Європейців цікавило в першу чергу сандалове дерево. Від європейців сумбанці, особливо знатні та заможні, отримували гармати, рушниці та порох. Наявність вогнепальної зброї була визначальним чинником у війнах між окремими групами народу.
Незважаючи на те, що 1866 року Сумба офіційно увійшла до складу Нідерландської Ост-Індії, місцеві соціально-політичні культури зазнали мало змін. Періодичні зіткнення між родовими групами трапляються і в наші дні[2]. В той же час, незважаючи на ворожнечу, лідери місцевих політичних об'єднань підтримували постійні зв'язки між собою. Коли помирав хтось із правителів або його родичів, інші володарі обов'язково прибували на похорони, як пожертви вони брали із собою худобу, золото, тканини тощо. Похорони супроводжувались великою процесією, що налічувала від десятків до сотень людей. Якщо якийсь із правителів не виявив уваги, вважалося, що він порушив братські стосунки. Цей звичай існував ще до недавнього часу, зокрема традиційна церемонія поховання представника знаті відбулася на сході Сумби 1983 року[3].
Релігія
Близько 64 % сумбанців — християни (3/4 з них протестанти, переважно реформати, 1/4 — католики), приблизно 6 % є мусульманами-сунітами, решта зберігає традиційну релігіюМарапу. Християнізація народу є результатом успішної діяльності місіонерів з Португалії, Нідерландів та Німеччини. Нові релігії більше поширені в містах, у сільській місцевості сильнішими є позиції традиційних вірувань.
Найважливішим у Марапу є віра в обмеженість життя в нашому світі та вічне життя після смерті. Душі предків завжди живі й спостерігають за людьми. Марапу — це колективний термін для всіх духовних сил, таких як боги, духи та предки. Їм приносять жертви, але Марапу не має храмів або постійних місць вшановування духів. Сільські громади мають своїх духовних лідерів, що звуться рато.
Суспільство
У минулому сумбанське суспільство поділялося на декілька шарів: марамба (шляхетні: потомки засновників села, родо-племінні вожді, жерці), кабтху (звичайні селяни) та ата (раби). Ця система продовжує існувати, але вже не має сили в індонезійському суспільстві. Проте шляхетні володіють більшою частиною земель і завдяки цьому заможні й мають високий статус у суспільстві.
Шлюб патрилокальний. Жінки мають низький статус у суспільстві. В заможних родинах практикується багатоженство.
Дуже важливою для сумбанців є їх належність до певного роду.
Господарство
Сумбанська тканина ікат з геометричним малюнком.
Основне заняття — землеробство з використанням традиційних методів. Вирощують рис, кукурудзу, просо, бульби, каву, фрукти, овочі, перець, цукрову тростину. Важливе місце займає також тваринництво, розводять коней, буйволів. Цих тварин використовують у господарстві, а буйволів ще для жертвоприношень і для викупу за наречену. М'ясо жертовних тварин іде на святковий стіл.
Високої майстерності досягли сумбанські ткалі, що використовують технологію ікат. На відміну від батику тканини-ікат не фарбуються, фарбується тут кожна нитка з використанням натуральних барвників. Сумбанський ікат демонструється в багатьох музеях світу як приклад високої якості текстильного дизайну. Тканини прикрашають геометричні візерунки, зображення сцен сільського життя, тварин та міфічних істот.
Побут
Село в традиційному стилі на західній Сумбі.
Традиційно сумбанці засновували свої села на пагорбах або в горах, вони мали бути захищеними від ворогів і знаходитися ближче до духів та предків. Село оточували кам'яною стіною з двома воротами: входом і виходом. По центру розташовувався майдан з могилами та жертовниками. Хати стояли навколо нього або двома паралельними рядами. Жителі села зазвичай належать до одного роду. Кожен рід має свою родову хату, яка призначена для душ предків і зберігання родових культових предметів. За конструкцією така хата відрізняється від тих, в яких живуть люди.
Традиційні хати сумбанців мають оригінальну конструкцію й вирізняються характерним дуже високим і стрімким солом'яним дахом. Стіни та підлогу традиційно виплітали з бамбуку. Традиційна хата — це не просто житло, а й своєрідний соціальний та обрядовий блок. Вона має 3 поверхи: нижній (ума-далу) символізує підземний світ, тут живуть тварини й ведеться господарська діяльність; другий поверх (бага) призначений для проживання людей; верхній поверх (лабу-бага) — це світ духів і предків, тут зберігають культові предмети. Сучасні сумбанці далеко не завжди дотримуються старих традицій в архітектурі. Форми стають простішими, стіни роблять із дерев'яних дощок.
У повсякденному житті сумбанці носять сучасний одяг, але зберігається й традиційний костюм, який вдягають на свята. Чоловічий костюм — це короткий саронг, який зав'язують навколо стегон, і ремінь з мечем; на голову вдягають пов'язку або тюрбан. Жінки носять довгий саронг.
Їжа переважно рослинна; м'ясо їдять на свята, у вареному або смаженому вигляді.
